«Добре смирення – у ньому спокій і радість».
В грецькому тексті по-іншому: добре випрошувати – звідси смирення і радість. Випрошуватися і слухатися, звичайно, того що говорять нам наші наставники.
«Для чого марно засмучуватися? Неможливо спастися інакше, ніж таким чином».
Якщо людина буде здійснювати великі подвиги посту, молитви, милосердя. Але, якщо вона буде робити це самовільно, якщо буде робити це сама вирішуючи, що добре, а що погане, то це приведе до погибелі. Це буде марною працею.
«І повірте мені, браття, що я перебував у повному спокої, у повній безжурності, так що я навіть і журився цим, бо чув, що «багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 21); і бачачи, що в мене немає жодної скорботи, я боявся і був у великому нерозумінні, не знаючи причини такого спокою, поки старець не пояснив мені цього, сказавши: «Не журись, бо кожен, хто віддається в послух отцям, має цей спокій і безжурність».
Шлях спокою, шлях радісний, шлях такої чистої совісті, коли людина не шукає свого. І навіть, якщо її наставник не такий розумний, якби хотілося, якщо це простий парафіяльний священик, якщо він не має такого досвіду духовної боротьби, який був у Святих Отців та в преподобного авви Доротея, то все ж таки Господь знайде можливість, бачачи самовідречення людини, і через такого священика наставити її. Крім того, якщо ми із вами бачимо смирення в своїх дітях, послух в своїй дружині то ми їм не нашкодимо, то тим більше священик коли бачить, смирення в своїх духовних дітях. Коли священик бачить, що людина готова віддатися волі Божій, що він чи вона запитує як поступити і готова вчинити так, як скаже священик; то священик ніколи не зробить якогось різкого зауваження. Відчуваючи ту відповідальність яка лягла на його плечі, буде молитися, просити, щоб Господь врозумив його, і дуже часто через смирення цієї людини Господь підказує правильне рішення.
І дальше преподобний авва Доротей відкриває нам таємницю гріхопадіння. Показує нам причину гріхопадіння не тільки в монахів, але, я думаю, і в нас, людей, які живуть у світі.
«Я не знаю іншого падіння для монаха, крім того, коли він вірить своєму серцю».
Хтось скаже: «Як же це так, чому ж ще вірити, я вірю своєму серцю. Я відчуваю, що ось це правильно, а це неправильно. Я відчуваю, що мені потрібно зробити те і те. І довіряю своїй інтуїції. Я відчуваю, що тут благодатно, якось так добре. А як же ж тоді духівника вибрати? Який повинен бути критерій».
«І брат на запитання святого старця: «Як тобі ведеться, брате?», відповів: «Молитвами твоїми, добре».
Знаєте, як зазвичай, люди зустрічаються і запитують: «Як ти поживаєш?». Та, нічого, добре, хоча в самого дружина при смерті, і пожежа була вдома, і з роботи вигнали, і їсти немає що. Так, просто питання таке, не сприймається як питання, а сприймається, ніби як привітання. «Як поживаєш? Та нічого, добре».
«І коли святий знову запитав: «Чи не поборюють тебе помисли?», він відповів: «Поки що мені добре». Не хоче відкривати преподобному свої помисли. І не хотів нічого розповісти.»
«Тоді він цілком віддається своїй волі, своєму помислові, і нарешті, ворог, як хоче, влаштовує його падіння. Тому сказано: «Лукавий чинить лихо, коли поєднується з праведним, голос же утвердження він ненавидить». Бо не лише саме повчання ненавидить лукавий, а навіть самого голосу, що промовляє його, не може чути, ненавидить навіть сам голос повчання, тобто те саме, коли говорять щось, що служить для повчання. Перш ніж той, хто питає про корисне, почне чинити за даною порадою, перше ніж ворог збагне, чи виконає він, чи не виконає почуте, ворог ненавидить вже саме те, щоб питати кого-небудь чи чути щось корисне; сам голос, сам звук таких слів він ненавидить і відвертається від них».
Ми самі в собі можемо помітити ненависть до настанов, до голосу людей, які нас повчають. Особливо, це буває тоді, коли ми прагнемо жити своєю волею.