Блаженна Йосафата Гордашевська

Сестрам доводилося нелегко. Щоби напитися води у перші дні постулянтки позичали горнятко в сусідів. Їжу для монастиря постачали спочатку батьки сестер, а також дбав про це отець Селецький. Допомагали й Василіянські місіонери. Часто на сніданок, як згадують сестри, була пісний, ріденький суп й тоненька скибка хліба. А бувало, що й не було чого з’їсти на вечерю, і дівчата йшли спати голодними. Тоді сестра Йосафата казала їм молитися. Відомий випадок, коли одній багатій пані приснився дивний сон. Приснилася їй Матір Божа, яка зі смутком промовила до неї: “Є у тебе все, а мої дочки в монастирі не мають що їсти…” Наступного ранку пані віднесла сестрам кошик з продуктами. Монахині разом зі своєю настоятелькою склали подяку святому священномученику Йосафату й Марії Діві.

На празник св. Архангела Михаїла 1892 року в жужільській церкві, яка, як ніколи була переповнена людьми, перед Божественною Літургією дев’ять постулянток монастиря Сестер Служебниць отримали монаші габіти, які пошила для них сестра Йосафата Гордашевська. А під час Служби після читання Євангеліє, сестра Йосафата склала перші обіти на три роки, промовляючи: “Бажаю, задля любові Ісуса й Матері Його, бути прилученою до зібрання Служебниць Пречистої Діви Марії Непорочного Зачатої, щоби у ньому вправлятися у службі Богові через убожество, чистоту й послух, згідно з духом і Уставами цього зібрання.”

Звісно, молодій настоятельці доводилося важко. Дівчина, що виросла у місті, не була знайома з життям села. Багато речей вона відкривала для себе, пізнаючи народ та його потреби. Але в усіх труднощах допомагала їй віра та терплячість, а ще – усвідомлення неабиякої відповідальності.

1899 року сестра Йосафата закінчує державну медичну школу і курси Червоного хреста у Львівській державній лікарні, й склавши успішно іспити, отримує диплом медсестри.

15 травня 1893 року у селі Жужіль було відкрито перший дитячий садок. Оскільки часто-густо селяни, віддаючись важкій праці, не мали часу на відповідне виховання своїх дітей та нагляд за ними. Сестри Служебниці були покликанні виховувати малечу в християнському та патріотичному дусі, навчаючи їх молитов та катехизму, українських традицій, співу. Сестра Йосафата навчала сестер-монахинь провадити дитячими садками, навчаючи їх різних дитячих ігор, поезій, пісень, щоби у свою чергу вони змогли це передати дітям. Вона навіть придбала музичні інструменти, щоби більше зацікавити дітей та привити їм любов до музики й пісні.

Монахині згадують про свою настоятельку, як про дуже справедливу особу. Вона ніколи не робила між сестрами різниці, була уважною до всіх, але вимагала дисципліни та зібраності, й тим сестрам, які проявляли лінивство або мали недостатньо терпіння та послуху, робила зауваження. Сестра Йосафата була завжди спокійна, врівноважена, у доброму гуморі. Часто розважала сестер у вільний час різними цікавими іграми, щоби життя їхнє було сповнене не тільки роботою та аскезою, але й веселим відпочинком. Йшла спати пізніше за всіх, а прокидалася першою. Була вимогливою перш за все до себе, а потім – до інших. Практикувала на собі суворі умертвіння плоті, постячись й носячи спеціальні колючі ланцюжки на стегнах, що спричиняли біль. Але забороняла тим надто захоплюватися іншим сестрам, боячись, щоби вони не зашкодили своєму здоров’ю. Завдяки її духовній праці згромадження значно зросло, розвинулося та зміцніло. Нові монаші спільноти з’явилися у селі Самолуску, у містах Кристинополі, Тернополі… Невдовзі це згромадження вже налічувало двадцять три доми. До 1902 року Митрополитом Андреєм Шептицьким ще не було офіційно призначено Головної настоятельки, тому її обов’язки, коли відкривалися нові монаші доми, завжди виконувала сестра Йосафата Гордашевська, бо була першою Сестрою Служебницею.

26 вересня 1902 року Митрополит Шептицький видав розпорядження щодо виборів Головної настоятельки Згромадження. За більшістю голосів було обрано Йосафату Гордашевську. 1904 року сестра Йосафата зважується на особливий вчинок – вона зрікається з поста Головної настоятельки. По-справжньому вражає її виважена й покірна мудрість, її здатність до терпіння та самопожертви.

Господь випробовував її душу не раз. 1907 року під час Різдва понад 30 сестер складали вічні обіти. Прохання сестри Йосафати було відхилене Головною настоятелькою. За рік часу під час Успіння Богородиці знову 30 сестер складали вічні обіти, але й цього разу сестрі Йосафаті було відмовлено. Але не нарікала, не було в її серці жодної образи чи гніву. Сприймала це рішення, як Божу волю. Але 1909 року була обрана нова Головна настоятелелька. Сестри, що брали участь у голосуванні, почали прохати нового Митрополичого Комісара отця Єроніма Малицького, щоби дозволити сестрі Йосафаті Гордашевській скласти вічні обіти й призначити її заступницею Головної настоятельки згромадження. Отець за допомогою телеграфа звернувся за дозволом до Митрополита Шептицького. Відповідь надійшла дуже швидко, без жодних зволікань – “Дозволяю!” І наступного ж дня сестра Йосафата приступила до складання вічних обітів, щоби вже назавжди з’єднати своє серце з Ісусом. Для такої виключно урочистої церемонії вона не мала нового габіту, а тому позичила в однієї сестри. По закінченні церемонії, вона з трепетом поцілувала габіт й повернула його сестрі.

1914 року сестра Йосафата важко занедужала. Відчувала біль у попереку, від чого їй важко було ходити. Хтось із лікарів діагностував ревматизм й порадив розтирати болючі місця й розходжуватися. Болі під час такого лікування були просто нестерпними, але сестра Йосафата слухняно виконувала призначення лікаря. Лише згодом, у Перемишльській лікарні, куди якось монахині відвезли сестру Йосафату, інший, досвідчений лікар нарешті поставив правильний діагноз – туберкульоз кісток.

Лікар призначив сестрі Йосафаті лікування в Карпатах, у Рабках, де були мінеральні джерела, але надії на одужання вже не було. Тому за якийсь час, розуміючи, що жити їй залишилося недовго, вона повертається у Кристинопіль, де й мріяла спочити.

Хвороба прогресувала. 1919 року сестра Йосафата вже не могла ходити, а тому лежала. Сестри пригадують, як лікар без жодної анестезії випускав з її стегна гній, роблячи надрізи скальпелем. Біль був жахливий, але, зціпивши зуби сестра Йосафата терпіла і навіть стогін не вирвався з її міцно стиснутих вуст. З такою мужністю та стійкістю лікар зустрівся вперше. Вона справді не виявляла своїх страждань. Коли сестри приходили її потішити, поверталися від сестри Йосафати потішені самі – таке світло та життєлюбство вона випромінювала. До кінця свого життя цікавилася згромадженням, молоді монахині приходили до неї за порадою. Не бажала бути ні для кого клопотом, а тому ніколи ні про що не просила, а про найменшу послугу з боку сестер дуже дякувала. Невдовзі сестра Йосафата ослабла настільки, що вже не могла сама повернутися в ліжку. Щоби її повернути, приходило шість сестер і дуже поволі, обережно повертали її, щоби не спричинити болю. Від довгого лежання, в неї утворилися такі пролежні, що коли сестри мили її, відпадали змертвілі шматки тіла.

Якось сестра Йосафата спитала сестер, скільки залишилося часу до Благовіщення. Хтось із сестер відповів, що три тижні. “То я ще маю три тижні”, – відказала сестра Йосафата і відразу ж пояснила, що помре на Благовіщення.

Минуло три тижні і хвора дедалі почувалася все гірше. Увечері, 7 квітня 1919 року, на Благовіщення, вона дуже ослабла й попросила, щоби приїхав священик висповідати її й приготувати до смерті. Приїхав отець Йосиф Канющак, який висповідав сестру, уділив Оливопомазання й довго молився при ній. Згодом вона попросила сестру, що доглядала її, читати життя святого Йосафата. Вночі до кімнати заходили сестри, які поприїздили з інших домів, щоби попрощатися з нею. Прощаючись з усіма монахинями, сестра Йосафата промовила, що коли вже буде у небі, то молитиметься за своє рідне згромадження й за кожну його сестру, щоби була святою. Сестри стали навколішки обік її ліжка й запаливши, дали їй до рук свічку. Одна із сестер почала проказувати молитву: “Ісусе, Маріє, Йосифе, я Вам віддаю моє серце, тіло і душу.” Сестра Йосафата тихо повторила: “Ісусе, Маріє, Йосифе…” Це були її останні слова. Душа її тихо відійшла до Бога. Поховали сестру Йосафату Гордашевську на Кристинопільському кладовищі.

12 жовтня 1982 року було викопано гріб, тлінні останки перенесено в цинкову скриньку. Коли подружжя Кучмів вирушило до Рима, сестри ще не знали про це. Але одній з них приснився чіткий сон – поїзд, а в ньому цинкова скринька. В ту мить вона почула голос сестри Йосафати: “Я їду до вас!”

8 вересня 1983 року відбулася Боженственна Літургія, на якій були присутні багато Сестер Служебниць з Європи та Америки. По закінченні Літургії кожна сестра підійшла до мощей сестри Йосафати й поцілувала їх на знак прощання. Після чого мощі її було перенесено до спеціальної урни, яку запечатали печатками Конґрегації Східних Церков і Згромадження Сестер Служебниць. Ця урна й сьогодні перебуває у каплиці Головного дому Сестер Служебниць в Римі.

У чому ж феномен її святости, у чому особливість її свідчення, у чому велич її душі? Таке питання ставимо собі ми, християни третього тисячоліття, перед очами яких — великі подвиги славних мужів віри, Христових свідків у мучеництві та ісповідництві власної крови. А відповідь на це питання полягає, мабуть, у геройському виконанні блаженною Йосафатою тієї програми життя, яку вона намітила собі в тишині монастирської келії і про яку не забувала серед суєти і клопотів сповненого служінням ближньому дня: “Намагатимуся якнайкраще виконувати свої щоденні обов’язки, пам’ятаючи, що Бог дивиться на мене, і старатимуся віднайти ласку в Його очах”. Це подиву гідне сповнення нею своїх постанов і є тим найкращим свідченням єдности її душі з Христом, яке ставить її в один ряд з иншими мучениками-свідками нашої Церкви XX століття.

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників і преподобну сестру Йосафату Гордашевську. Празник преподобної призначено святкувати 7 листопада (за григоріянським стилем 20 листопада).

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *