За Йорданом, в спекотній пустині

Очі сльозяться від палаючого сонця, і я не бачу тієї маленької крапки в горах, на яку наполегливо вказує мені молодий чернець:

– Он там, дивіться, там! Бачите, приліпилося до скелі маленьке гніздечко? Це грецький монастир. У ньому проживає лише один монах. Ну що, підемо?

Нестерпно душно та жарко, Кожен крок по кам’яних древніх щаблях наближає нас до палаючого сонячного диску. Невже тут можна жити, невже тут можливе життя?

Так само, на горі Спокус жив Христос. 40 днів цей самий сонячний диск викочувався Йому назустріч та, обпаливши, обпікши, відмучивши, Його ховався за краєм шоколадно-темної скелі, даруючи недовгу прохолоду. 40 днів тут постив Христос і Його спокушав ворог людського роду. Гора так і називається – Сорокаденна. Сорокаденна гора Спокус. Сорок днів. А мені й сорока хвилин не винести. Камінь, на якому сидів Спаситель у цій пустелі, і понині тут. Торкаюся його рукою, схиляю коліна, прикладаюсь до нього губами. Камінь обпікає накопиченим за день жаром.

– Так, – кажу до молодого ченця, – тільки Господь міг витримати сорок днів Свого Великого посту. Людині тут неможливо, людина немічна…

Чернець подивився на мене із здивуванням:

– А Марія Єгипетська?

Звичайно-звичайно, я знаю про неї. Чула, читала про дивовижну подвижницю, що пішла в пустиню очищуватися та зцілюватися від тяжких гріхів. Але, читаючи Життя в прохолоді міської квартири, під затишним абажуром настільної лампи, неможливо відчути всієї тяжкості цього великого подвигу.

…Ах, який чудесний, який веселий цей кораблик! Він уже готовий до далекого плавання в Єрусалим, його білі вітрила розносяться вітром, поручні його крутих сходів блищать, а важкі, сірі, похмурі канати з останніх сил утримують нетерпіння і натиск.

– І я хочу в Єрусалим… – Дівчинка капризно морщить чоло, сміливо заглядає в очі оточуючих. – Візьміть мене з собою. У мене немає грошей, але ви не пошкодуєте, я буду поруч, я прийду за першим покликом…

В останній момент, коли вже були кинуті в солону воду кінці, хтось схопив її за руку, підштовхнув до трапу – будеш поруч, кажеш? Не обдуриш? Вона не обдурила. Ні того товстого, просякнутого оселедцем рибалку, ні молодого чорноокого продавця булок, ні навіть кульгавого, брудного жебрака зі злиплою, після вчорашньої пиятики, бородою.

У велелюдді міста загубилася її маленька постать. Куди всі, туди і вона. А всі – в Храм. Сотні паломників на свято Воздвиження Чесного Хреста ринули в храм Воскресіння Христового. Марія з ними. Потік юрби підхопив маленьку дівчину, поніс її до входу в церкву, але біля самого порога викинув, прибив до стіни. Вона постояла, перевела дух і знову пірнула в велелюдне місиво. І знову понесло її до входу, і знову, як тільки торкнулася вона ногою порогу, відкинуло в бік.

Якась невідома сила стіною стала між нею і храмом. Хто не пускає її, чому? І раптом її немов світлом пронизало – Господь. За її гріхи, за втіхи, за її неприкаяне, розпусне життя. Немає їй місця на святі Воздвиження Чесного Хреста, немає їй місця на Божій Трапезі. Значить, її відкинув Сам Господь? Страшно стало Марії. І вона, на слабких від хвилювання ногах, знову підійшла до церковних дверей, встала в притворі, заплакана, маленька, жалюгідна. А над нею – ікона Пречистої Діви. Світлий лик, прекрасні, тихі очі. Звідки взялися ті слова, вона не знала, але, піднявши до ікони своє майже дитяче личко, стала просити:

– Так, я нечиста, так, я погана. Чи Тобі, Пречиста, дивитися на мене, блудницю? Але Твій Син не гребував грішниками, а я так хочу поглянути на Хрест, на якому був розп’ятий народжений Тобою Син. Я тільки погляну на нього і вийду з церкви. І ще: я більше не оскверню свого тіла блудом і похіттю. Прошу Тебе, повір мені, окаянній.

І легкі стали її стопи. Вона переступила поріг церкви і опинилася в натовпі паломників. Сльози потоком потекли по щоках Марії, покаянні, очищаючі:

– Знаю, через Твою милость увійшла я в храм. Не знехтувала Ти мого благання, почула моє прохання. Провадь мене, Матір Божа, щоби я покаянням змогла вимолити у Сина Твого прощення?

І ніби здалеку, тихо, але виразно почула:

– Іди за Йордан…

І Марія пішла. Пішла за Йордан…

Марія Єгипетська – кличемо ми її тепер, адже вона була родом з Єгипту. Свята Божа угодниця, чиє життя дивує, захоплює. 47 років прожила Марія в палестинській пустині за Йорданом, 47 років! Одна, без людей, без їжі, без притулку.

Людині тут неможливо. Людина немічна. А Марія Єгипетська?

…В одному з палестинських монастирів жив старець Зосима, який дивував всю братію своїм аскетичним способом життя. У перший день Великого Посту, брати, випросивши один у одного прощення, йшли в пустиню і весь піст перебували там в покаянній молитви.

Ось і Зосима. Поклонився в пояс братам-монахам і пішов. Сім довгих тижнів Великого Посту належало йому провести в палестинській пустині. І раптом, коли він молився під потемнілим небом, побачив людину. Зосима до неї – людина від нього. Заблагав Зосима: «Не втікай, не зроблю тобі зла. Хто ти, чому тут?». І почув відповідь: «Прости мене, я не можу з’явитися перед тобою. Я – жінка. Я нага і прикритися мені нічим».

 

Зосима, не довго думаючи, кинув жінці свій вбогий одяг. Та прикрила наготу і наблизилася до старця. І він побачив майже до чорноти обпалену особу, біле, як овеча шерсть, волосся, висохле тіло. Перед ним дійсно стояла жінка. Звідки взялася вона в цій дикій пустині?

– Так, Зосимо, я жінка…

Він спочатку не здивувався, не відразу зрозумів, що жінка називає його по імені. А зрозумівши – розгубився. Прозорлива?

– Благослови мене, святий отче, ти ж не просто монах – ти священик.

І знову здивувався старець – звідки їй відомо про його священицький сан? Адже на ньому тільки старе лахміття. І він заблагав, просячи розповісти про те, як потрапила вона сюди, звідки родом. І – почув: про корабель, про юну блудницю, про ікону, голос якої благословив йти шукати спасіння за Йордан.

– Скільки ж років ти живеш в цій пустині?

– Вже сорок сім років…

– А чим харчуєшся тут?

– Я купила на три монетки три хліби. Вони засохли, перетворившись на камінь, ось їх потроху я споживала кілька років, а потім траплялися колючки, деяка трава.

– І що ж, жодна спокуса не збентежила тебе за стільки років?

– Ні, отче, мені було дуже важко. Страшніше лютих звірів мучили мене гріховні думки. Як мріяла я про вино та м’ясо! Не раз качалася по землі в страшних муках, благаючи Бога позбавити мене від плотських думок і бачень. Пристрасть катувала мене не рік і не два, а сімнадцять років.

– Чи зустрічала ти кого-небудь у пустині?

– Ні, Зосимо, ти перший за сорок сім років чоловік, якого я зустріла. Тому й бігла від тебе, адже одежа моя давно зотліла.

На прощання жінка попросила старця про милість: на наступний рік не йти на Великий Піст в пустиню, а перед самою Пасхою прийти до берега Йордану і принести для причастя Святі Дари. «Та ти й не підеш, навіть якщо захочеш». Тільки через рік, хворіючи тяжкою недугою, зрозумів Зосима ці слова святої жінки. Він змушений був залишитися в монастирі, тоді як брати відправилася, за звичаєм, в пустиню для духовних подвигів.

 

А перед самою Пасхою, трохи зміцнівши, прийшов старець до призначеного місця. Марія підійшла до нього, поклонилася. Старець передав їй Дари, і вона причастилася.

– Приходь через рік до того місця, де ми з тобою в перший раз розмовляли, – сказала вона на прощання.

І знову йде Зосима через рік до дивовижної подвижниці. І бачить її мертву. Вона лежала на іншій стороні річки обличчям на схід. Руки складені на грудях. Переправився на той берег, побачив поруч на піску напис: «Поховай, авва Зосима, смиренну Марію». Так він уперше дізнався її ім’я. Але ж Марія розповідала йому, що не навчена грамоті! Хто ж накреслив на піску її ім’я? Старець відспівав Марію, поховав. А повернувшись до монастиря, розповів про неї братам. Майже до ста років дожив в монастирі Зосима. А після його смерті розповідь про Марію Єгипетську стала передаватися з вуст в уста. Вперше описав її життя старець Софроній, що став потім Єрусалимським Патріархом.

…Тоді, піднімаючись по крутих сходах у скелі, на сорокаденну гору Спокус, я не думала про Марію Єгипетську. Адже пустиня, де вона трудилася 47 років, була зовсім поруч, за горами. І це сонце, від якого я знемагала сорок хвилин підйому, палило нещадно її голе тіло багато-багато років. Чи можливо простій людині те, що можливо святим Божим угодникам, якою безсумнівно була Марія Єгипетська? Я не про пустині, куди вже нам в пустиню, якщо наша розбещена міська шкіра не витримує палючої спеки! Я про бажання покаяння. Потрібно не запізнитися з каяттям. Любов Божа не знає кордонів, вона піднімає людину від найстрашнішого, непристойного. Треба тільки не загороджуватись від цієї любові, як від пекучого палестинського сонця.

Щороку, в Великий Піст, наша Церква згадує подвиг Марії Єгипетської, її дивовижне життя. У четвер п’ятої седмиці на утрені читається покаянний канон Андрея Критського. Він містить звернення саме до неї, преподобної Марії. «Маріїне стояння» – зветься ця служба. Стояння в покаянні. Стояння у вірі. Стояння в боротьбі з гріхом. Не з поспіхом, не за настроєм, а ось так, з дня в день, з року в рік. 47 років?!…

Наталя Сухініна
За матеріалами
pravmir.ru

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.