Життя преподобного отця нашого Івана Дамаскина

Преподобний Іван Дамаскин народився у столиці Сирії Дамаску близько 680 року від знатних та благочестивих батьків, чия полум’яна віра у Христа, випробувана у скорботах і спокусах, стала міцнішою за дорогоцінне нетривке золото, яке випробовується вогнем. Тоді були важкі часи. Сарацини завоювали ту країну і, взявши славне місто, чинили біди християнам: одних вбивали, інших продавали у рабство, і нікому не дозволяли сповідувати Христа. У цей час батьки Івана, завдяки Божому Промислу, були збережені у безпеці і здоров’ї зі всім своїм майном; вони й зберегли святу віру, бо Бог дарував їм можливість здобути прихильність від сарацинів, як колись Йосифу від єгиптян, Даниїлу від вавилонян, так, що злочестиві агаряни не забороняли батькам святого вірити у Христа і відкрито прославляти Його Святе Ім’я. Крім того, вони призначили батька святого Івана міським суддею і начальником народних будівництв. Так благополучно живучи, він зробив чимало доброго для своєї братії: викуповував полонених, звільняв від кайданів та від смерті ув’язнених, простягав руку допомоги усім, хто страждав. Батьки преподобного були у Дамаску серед агарян, немов світильники серед ночі, як сім’я в Ізраїлі, як іскра у попелі. Для того вони й були збережені Богом, щоб через них запалав у Церкві Христовій світильник, який би ясно світив усьому світу, — блаженний Іван Дамаскин. Народивши його тілом, вони поспішили зробити його дитям світла через хрещення, що було нелегкою справою у той час. Агаряни нікому не дозволяли приймати хрещення, батьки ж святого без перешкод відродили своє дитя хрещенням і нарекли його ім’ям, яке означало Божу благодать. Батько юнака дуже турбувався, щоб він був добре вихований і навчився не сарацинських звичаїв, не воїнської хоробрості, не полювання на звірів і не якогось іншого світського мистецтва, а лагідності, смирення, страху Божого і пізнання Божественних Писань. Тому він сердечно просив Бога послати синові мудрого і благочестивого чоловіка, який був би для юнака добрим учителем і наставником у благих ділах. Батько святого був почутий Богом і отримав бажане наступним чином.

Дамаські розбійники і на суходолі, і з моря здійснювали часті набіги на сусідні країни, захоплювали у полон християн і, привівши до свого міста, одних продавали на базарах, інших віддавали на смерть. Якось у полон потрапив один чернець на ім’я Косма, благовидий і прекрасний душею, родом із Італії. Разом із рештою по-лонених розбійники вирішили продати його на базарі. Ті ж, голови яких вони хотіли відтяти мечем, припали до ніг ченця і зі сльозами просили його помолитися Богу за їхні душі. Бачачи шану, яку віддавали приречені на смерть ченцеві, сарацини запитали його, який сан і честь він мав на своїй батьківщині серед християн.

— Я, як бачиш, бідний чернець і не маю нічого, але в мене є велике багатство мудрості, яким я збагатився, від юності трудячись з Божою допомогою. Я вивчив різноманітні людські науки: риторику, діалектику, філософію, викладену Стагиритом і сином Арістона, знаю землемірство і музику, добре вивчив рух небесних тіл і біг зірок, так що від краси творіння і його премудрого влаштування можу прийти до яснішого пізнання Самого Творця. Нарешті, я добре вивчив і складене грецькими і римськими богословами вчення про таємниці православ’я. Маючи сам такі пізнання, я нікому їх не передав, і тепер не можу нікого навчити того, чого сам навчився, бо не маю ні часу, ні учня, і думаю, що я тут помру від меча агарян і постану перед моїм Господом як дерево, що не принесло плоду, як раб, що приховав у землю талант господаря свого. Ось через що я плачу і ридаю. Як батьки по плоті сумують через те, що перебуваючи у шлюбі не мають дітей, так і я тужу і сумую, що не маю жодного духовного сина, який був би після мене спадкоємцем мого багатства мудрості.

Почувши такі слова, батько святого Івана зрадів, бо знайшов давно жаданий скарб, і мовив до старця:

— Не засмучуйся, отче. Бог може виконати бажання твого серця.

Сказавши це, він поспішив до сарацинського князя і, припавши до його ніг, сердечно благав віддати йому полоненого ченця і не дістав відмови: князь віддав йому цей дар, який, справді, був коштовнішим за багато інших дарів. З радістю батько Івана привів у свій дім блаженного Косму і втішав після довгих страждань, надавши йому затишок і спокій.

В батьків Івана було двоє дітей: один син по плоті — Іван, а інший отрок, якого вони прийняли замість сина, родом із Єрусалима, сирота з дитинства. Він носив таке ж саме ім’я, як і чернець Косма. Отак і почав чернець навчати їх мудрості і добрим звичаям і наставляв їх на всяку добру справу, зробив їх своїми духовними синами, щоб відродити і виховати ученням і залишити їх після себе спадкоємцями твого духовного багатства, якого ніхто не може викрасти.

Зрадів блаженний старець Косма, прославив Бога і почав старанно виховувати і навчати обох отроків. Вони ж були розумними, засвоювали все, що викладав учитель, і успішно вчилися. Іван, як орел, що ширяє повітрям, осягав високі таємниці науки, а духовний брат його Косма, як корабель, що швидко мчить при попутному вітрі, швидко осягав глибину мудрості. Навчаючись ревно і старанно, вони придбали премудрість за короткий час, вивчили граматику, філософію і арифметику і уподібнилися Піфагору і Діофану. Вивчили вони і землемірство, так що їх можна було визнати за нових Евклідів. Про те, як вони удосконалилися в поезії, свідчать складені ними церковні піснеспіви і вірші. Не залишили вони й астрономії, а також добре вивчили богословські таємниці. Крім того, вони навчилися добрим звичаям і добродійному життю та стали досконалими у пізнанні духовної і мирської мудрості. Особливо досягав успіху Іван. Йому дивувався сам учитель, якого він перевершив у деяких сферах премудрості. І був Іван великим богословом, про що свідчать богонатхненні і богомудрі його книги. Але він не пишався такою своєю мудрістю. Як родюче дерево, яке чим більше дає плодів, тим нижче схиляється гілками додолу, так і Іван, чим більшого успіху досягав у мудрості, тим менше про себе думав і вмів приборкувати у собі суєтні мріяння юності та пристрасні помисли, а душу свою, немов наповнений єлеєм світильник, розпалювати вогнем Божественного бажання.

Завдяки добрій пам’яті і невтомній праці вони досконало опанували всю глибину премудрості; Бог же примножив їхні дарування. Після їхнього навчання чернець попросився відпустити його у монастир, де він сам мав стати учнем і навчитися вищій мудрості від досконалих ченців.

Батько Івана засмутився, бо не хотів залишитися без такого достойного і мудрого наставника. Проте він не наважився стримувати старця, щоб не засмутити його, тому виконав його бажання і, щедро нагородивши, відпустив із миром. Чернець же пішов у лавру преподобного Сави і, благополучно проживши там до своєї смерті, відійшов до досконалої Премудрості — Бога. Через декілька років помер і батько Івана. Князь сарацинський покликав Івана і запропонував йому стати своїм першим радником. Іван відмовлявся, маючи інше бажання, — у мовчанні трудитися Богові. Проте він був змушений підкоритися і проти своєї волі прийняти начальство, — і отримав він у місті Дамаску владу ще більшу за свого батька.

У той час у Греції царював Лев Ісаврянин, який по-звірячому, немов лев, що рикає, повстав на Церкву Божу. Викидаючи ікони зі святих храмів, він спалював їх, а всіх вірних, які шанували святі ікони, немилосердно і люто мучив. Почувши про це, Іван запалав ревністю благочестя і, уподібнюючись Іллі Фесвитянину і однойменному собі Предтечі Хрестителю, озброївшись мечем Слова Божого, він почав ним відсікати, як голову, єретичне мудрування нечестивого царя. Він розіслав послання про вшанування святих ікон тим правовірним, яких він знав. У цих посланнях, на основі Святого Письма і давнього передання Богоносних отців, він мудро показав, як потрібно шанувати святі ікони. Тих, кому він писав, Іван просив показати ці послання іншим братам-одновірцям для їхнього утвердження у Христовій вірі. Так намагався святий наповнити увесь світ своїми богонатхненними посланнями. Вони поширились по всьому Грецькому царству і утверджували вірних у благочесті, а єретиків уражали ніби вістрями меча. Все це дійшло до вух самого царя Лева, який не міг стерпіти викриття власного нечестя і, покликавши до себе єретиків-однодумців, повелів їм, щоб вони, прийнявши на себе образ благочестя, знайшли між християнами яке-небудь послання Івана, написане його власною рукою, і попросили почитати ніби для власної користі. Доклавши багато зусиль, співучасники цього злого умислу знайшли десь у вірних одне послання, написане рукою Івана, і, улесливо випросивши, віддали його у руки цареві. Цар же доручив майстерним писарям, щоб вони, дивлячись на лист Івана, такими ж літерами написали від імені святого послання до нього — царя Лева, так ніби воно було написане особисто Іваном і прислане з Дамаска. Послання ж було таке: “Радуйся, царю, і я радію твоїй державі в ім’я загальної віри нашої і віддаю честь і шану, належну твоїй царській величі. Сповіщаю тебе, що місто наше Дамаск, яке знаходиться у руках сарацинів, погано охороняється і зовсім не має міцної варти, військо в нім — слабке і нечисленне. Благаю тебе, будь милостивий до цього міста, заради Бога, пошли твоє мужнє військо. Удавши, ніби воно йде в іншому напрямку, військо може зненацька напасти на Дамаск. Ти без жодних зусиль захопиш місто, у цьому тобі допоможу я, бо місто і вся країна — в моїх руках”.

Написавши собі від імені Івана таке послання, хитрий цар повелів написати від себе сарацинському князеві наступне: “Я вважаю, що немає нічого кращого, як перебувати в мирі і дружбі, бо берегти мирні обіцянки — дуже похвально і любо Богу. Тому я бажаю зберегти мир, укладений із тобою, чесним і вірним до кінця. Однак якийсь християнин, що живе у твоїй державі, своїми частими посланнями до мене підбурює мене порушити мир і обіцяє віддати в мої руки місто Дамаск без жодних зусиль, якщо я зненацька пришлю своє військо. Надсилаю тобі одне із тих послань, які писав цей християнин, — це упевнить тебе у моїй дружбі; а в тому, хто насмілюється таке писати мені, ти побачиш зраду і ворожнечу і знатимеш, як покарати його”.

Ці два листи нечестивий цар Лев послав одним своїм наближеним до Дамаска, до сарацинського князя. Прийнявши і прочитавши їх, князь покликав Івана і показав йому фальшивого листа, написаного до царя Лева.

Іван збагнув, що це було справою ворожої, злої, єретичної хитрості. Але князь, розлютившись, повелів відсікти неповинному Івану праву руку. Іван щиро благав князя, щоб він зачекав і дав йому якийсь час, щоб довести свою невинність і ту ненависть, яку має в собі до нього злий єретичний цар Лев, однак йому не дозволили. Розгніваний князь повелів негайно його скарати. І відрубали праву руку Івана, — ту руку, яка укріплювала правовірних у Бозі. Ця рука, що викривала своїми писаннями тих, що ненавидять Господа, замість чорнила, яким вона писала про вшанування ікон, була омочена своєю власною кров’ю. Після кари руку Івана повісили на ринку, серед міста, а сам Іван, знемігши від болю і втрати крові, був відведений до свого дому. Коли настав вечір, блаженний, узнавши, що гнів князя вже вгамувався, послав до нього таке прохання:

– Посилюється моя хвороба і невимовно мене мучить. Не зможу заспокоїтись, доки моя усічена рука висітиме в повітрі. Благаю тебе, господарю мій, накажи віддати мені мою руку, щоб я міг поховати її в землі, бо гадаю, що як тільки вона буде похована, то отримаю полегшення у моїй хворобі.

Мучитель зглянувся на це прохання і повелів зняти руку із громадського місця і віддати Івану. Взявши усічену руку, Іван увійшов до своєї молитовної кімнати і, впавши перед святою іконою Пречистої Богоматері, зображеної з Богонемовлям на руках, приклав відсічену руку до суглоба і став молитися зі сльозами і зітханням, що витікали із глибини його серця:

– Владичице, Пречистая Мати, що породила Бога мого, ось права моя рука, відсічена заради Божественних ікон. Ти знаєш, що розлютило Лева; поспіши ж на допомогу і зціли мою руку. Правиця Вишнього, що воплотилася від Тебе, Твоїми молитвами творить багато чудес, тому благаю я, щоб і мою правицю зцілив Він за Твоїм заступництвом. О Богомати! Нехай ця рука напише те, що Ти Сама дозволиш на похвалу Тобі і Сину Твоєму, і нехай допоможе своїми писаннями православній вірі. Ти все можеш зробити, як тільки захочеш, бо Ти — Мати Божа.

Промовляючи це у сльозах, Іван заснув і побачив уві сні Пречисту Богоматір, яка дивилась на нього з ікони світлими і милосердними очима і казала:

– Рука твоя тепер здорова, не сумуй за решту, але старанно трудися нею, як обіцяв мені, зроби її тростиною скорописця.

Прокинувшись, Іван обмацав свою руку і побачив її зціленою. Він зрадів духом у Бозі Спасителеві Своєму і Ного Пренепорочній Матері, що Всемогутній сотворив над ним таке чудо. Вставши і піднявши руки до неба, він підніс подяку Богові і Богоматері.

Коли Іван так радів із домашніми і співав подячні пісні, почули це сусіди і, дізнавшись про причину радощів і веселості його, дуже здивувалися. Незабаром узнав про це і князь сарацинський і, негайно покликавши Івана, повелів показати йому усічену руку. На суглобі, від якого була відсічена рука, залишився схожий на червону нитку знак, який утворився з волі Богоматері, як свідчення колишнього відсічення руки.

Іван, впавши в ноги князеві, довго просив, щоб він відпустив його від себе і не перешкоджав йому слідувати за своїм Господом із тими ченцями, які зреклися себе і підняли на себе ярмо Господнє. Князь же не хотів його відпускати і прагнув переконати Івана залишитися начальником над його домом і розпорядником усієї його держави. І довго вони сперечалися: один одного просили, один одного намагались упрохати. Врешті, Іван досягнув свого: хоча й не скоро, але все ж він ублагав князя, і той дав йому свободу робити, що йому захочеться.

Повернувшись до свого дому, Іван одразу роздав нужденним свої незліченні маєтки, відпустив рабів на волю, а сам із братом Космою вирушив до Єрусалима. Там, по¬клонившись святим місцям, він прийшов у лавру святого Сави і став благати ігумена, щоб він прийняв його, як заблудлу вівцю, і приєднав до свого обраного стада. Ігумен і вся братія впізнали святого Івана, тому що він був про-славлений завдяки своїй владі, честі і великій премудрості. І зрадів ігумен через те, що така смиренна і убога людина прийшла і хоче бути ченцем. Прийнявши його з любов’ю, ігумен покликав одного із братії, який був найбільш досвідченим і потрудився в подвигах, бажаючи доручити йому Івана під керівництво, щоб він навчив його і духовного любомудрія, і чернечих подвигів. Проте той відмовився, бо не бажав бути вчителем такої людини, яка своєю вченістю перевершувала багатьох. Ігумен покликав іншого ченця, але і цей не захотів. Так само відмовились і третій, і четвертий та решта ченців. І кожен із них зізнавався, що він негідний бути наставником такого премудрого мужа. Крім того, всі соромилися і знатності Івана.

Після всіх покликали одного простого вдачею, але розумного старця. Він не відмовився бути наставником Івана. Прийнявши його у свою келію і бажаючи закласти в ньому основи добродійного життя, старець насамперед дав йому такі правила: щоб він нічого не робив із власної волі; щоб працю і щирі молитви приносив Богові як жертву; щоб він проливав сльози з очей, якщо бажає очистити гріхи попереднього життя, бо це перед Богом цінніше за всякий дорогий фіміам. Ці правила були основою для тих діл, які звершуються тілесними трудами.

Для того, що належить душі, старець поклав такі правила: щоб Іван не мав у думці своїй нічого мирського; не тільки не уявляв жодних непристойних образів, але й беріг свій розум недоторканним і чистим від усякої суєтної пристрасті і пустої гордині; щоб не хвалився своєю мудрістю і тим, чому навчився, і не думав, що може пізнати все досконало і до кінця; щоб не домагався яких-небудь одкровень і пізнання таємниць; щоб не надіявся, що його розум до кінця днів залишиться непохитним і не може згрішити та впасти в оману; навпаки, нехай знає, що помисли його немічні, і його розум може згрішити, а тому нехай намагається не допускати розсіювання своїх помислів, а зосередить їх воєдино, щоб таким чином його розум просвітився від Бога, душа освятилася і тіло очистилося від усякої скверни; нехай його тіло і душа з’єднаються із розумом, і втрьох стануть образом Святої Тройці, і стане тоді людина ні плотською, ні душевною, але у всьому духовною, змінившись доброю волею із двох частин людини — тіла і душі — в третю і найважливішу, тобто в розум. Такі устави дав духовний отець своєму духовному сину.

Блаженний же Іван, як істинний послушник, у всіх службах, які йому заповідали, був покірливим.

З того часу блаженний Іван почав писати божественні книги і складати милозвучні піснеспіви. Він склав Октоїх, яким, як духовною сопілкою, і донині звеселяє Церкву Божу. Свою першу книгу Іван розпочав такими словами: “Твоя переможна правиця боголіпно у кріпості прославилася”.

До таких праць преподобного Івана заохочував блажен¬ний Косма, який ріс з ним і вчився у одного вчителя. Він спонукав його до писання Божественних книг і складання церковних піснеспівів і сам допомагав йому. Згодом Косма був поставлений Єрусалимським патріархом єпископом Маюмським. Після цього той же патріарх покликав преподобного Івана, щоб висвятити його на пресвітера. Проте Іван не хотів довго залишатися у миру. Ухиляючись від мирської слави, він повернувся до обителі преподобного Сави і, усамітнившись у своїй келії, як птах у гнізді, старанно займався написанням Божественних книг і справою власного спасіння. Зібравши книги, які він раніше ретельно написав, Іван перечитав їх і виправив те, що вважав за потрібне, особливо у словах і промовах, щоб ніщо в них не залишалося неясним. У такій праці, корисній для себе і важливій для Церкви Христової, та у чернечих подвигах Іван провів багато часу і досягнув досконалості у чернецтві та святості. Догодивши Богові, він відійшов близько 780 р. до Христа і Пречистої Його Матері і нині, поклоняючись їм не в іконах, але споглядаючи їхні Лиця в небесній славі, молиться за нас, щоб і ми сподобилися того ж Божественного споглядання, його святими молитвами і благодаттю Христа, Йому ж із Його Все хвальною і Преблагословенною Матір’ю нехай буде шана, слава і поклоніння навіки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.