Далі згадує преподобний авва Доротей свого учня блаженного Доситея.
«Яким був раніше блаженний Доситей? Від якої розкоші і достатку прийшов він? Він навіть ніколи не чув слова Божого, однак ви чули, до якого ступеня духовного зростання привели його за короткий час блаженний послух і відсічення своєї волі? Отож Бог його прославив і не допустив, щоб така його чеснота зазнала забуття, а відкрив про неї одному святому старцеві, який і бачив Доситея серед усіх великих Святих, що насолоджувався їхнім блаженством».
І ще говорить про одну подію, яка підтверджує необхідність послуху. Розказує про одного монаха, одного послушника:
«Одного разу, коли я ще був в обителі авви Серіда, прийшов туди учень одного великого старця з Аскалонського краю з деяким дорученням від свого авви. Старець заповів йому повернутися до своєї келії до вечора. Між тим знялася сильна буря з дощем і громом, і потік, що протікав поблизу, піднявся до рівня берегів. Брат, пам’ятаючи слова свого старця, хотів повертатися назад, ми благали його залишитися, гадаючи, що йому неможливо безпечно перейти потік, та він не погодився залишитися з нами. Тоді ми мовили: «Ходімо разом з ним до потоку; коли він побачить його, то сам повернеться». Отож, ми пішли з ним, і коли дійшли до річки, він зняв свою одежу, прив’язав її до своєї голови, підперезався нарамником і кинувся в річку – у цю страхітливу бистрину. Ми дивилися з жахом, тремтячи за нього, щоб він не втопився; проте він продовжував пливти і досить скоро опинився на іншому боці, одягнувся у свою одежу, поклонився нам звідти, прощаючись, і швидко пішов, продовжуючи свій шлях. А ми стояли зачудовані і дивувалися силі чесноти: тоді як ми зі страху ледь могли дивитися на ріку, він безпечно переплив її завдяки своєму послуху».
Також розказується про одного послушника, який був посланий у світ: «Так само і той брат, якого послав його авва в їхній потребі в село до чоловіка, що служив їм (задля Бога), коли побачив, що дочка його почала зваблювати його до вчинення гріха, мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», – і тієї ж хвилини опинився на дорозі до скиту, ідучи до свого отця». Тут преподобний авва Доротей розказує, як молитва старця спасла цього послушника.
«Чи бачите силу чесноти? Чи бачите дію слова? Яка поміч є в тому, щоб прикликати молитви свого отця! Він мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», – і відразу ж опинився на шляху. Зверніть увагу на смирення і благочестя обох. Вони були у скрутному становищі, і старець хотів послати брата до чоловіка, який служив їм, але не сказав: «Піди», а спитав його: «Чи хочеш іти?» Також і брат не сказав: «Піду», а відповів йому: «Як ти бажаєш, отче, так і зроблю»; бо він боявся і спокуситися, і не послухатися свого отця. Пізніше, коли нужда ще більше стиснула їх, старець мовив йому: «Встань і піди, сину мій», – і не сказав йому: «Уповаю на Бога мого, що Він збереже тебе», а: «Уповаю на молитви мого отця, що Бог збереже тебе». Також і брат, коли побачив себе спокушуваним, не сказав: «Боже мій, спаси мене», але «Боже! молитвами отця мого, спаси мене». І кожен з них уповав на молитви свого отця».
«Чи бачите, як вони послух поєднали зі смиренням? Бо як у запряженій колісниці один кінь не може випередити іншого, бо зламається колісниця, так і послухові потрібно, щоб із ним у парі йшло смирення. Але хто може сподобитися цієї благодаті, якщо, як я мовив, не присилує себе відсікти свою волю і не віддасть себе заради Бога своєму отцеві, ні в чому не маючи сумніву, а чинячи все, що кажуть вони (тобто отці), з цілковитою вірою, немовби слухаючи самого Бога. Хто інший достойний бути помилуваним? Хто достойний спастися»?
«Розповідають, що одного разу святий Василій, відвідуючи свої монастирі, мовив до одного з ігуменів: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються?» Авва відповів йому: «Твоїми святими молитвами, владико, всі ми хочемо спастися». Св. Василій мовив до нього знову: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються, питаю?» Тоді ігумен зрозумів силу (питання), бо сам був мужем духовним, і сказав: «Так, є». Святий Василій каже йому: «Приведи його сюди». Й ігумен покликав такого брата. Коли ж він прийшов, святий мовив до нього: «Дай мені води вмитися». Той пішов і приніс йому вмитися. Умившись, святий Василій узяв сам умивальницю з водою і сказав братові: «На, вмийся і ти». І брат прийняв омивання від святого без жодного сумніву. Випробувавши його у цьому, святий мовив до нього знову: «Коли я увійду до святилища, прийди і нагадай мені, я рукопокладу тебе». І він знову послухався його без роздумувань; і коли побачив святого Василія у вівтарі, пішов і нагадав йому, і той посвятив його і взяв із собою. Кому ж бо належало бути з цим святим і богоносним мужем, як не такому благословенному братові? А ви не маєте досвіду в безперечному послуху, тому й не знаєте спокою, який від нього походить».
Дорогі брати і сестри, ми із вами не зовсім розуміємо, що ж такого особливого зробив послушник. Подумаєш, йому сказали, щоб він помив руки – і ми б помили. «Нагадай мені і я тебе рукоположу», тобто зведу на вищу ступінь і ми б так зробили. Але тим, кому говорив поучення преподобний авва Доротей, звичайно, що цей приклад послушника показався дуже високим. Як так може бути, щоб дозволити святителю умити мої руки. Ну, звичайно, що всі ті із нас, які мають страх Божий, коли, наприклад, нам скаже митрополит: «Дай мені води на руки», звичайно, що ви дасте, але коли він скаже: «Давай я тобі помию руки», то, той, хто ще недавно навернувся до церкви, для кого митрополит не є ангелом Церкви, той, звичайно, не зрозуміє цього. Щоб це зрозуміти, потрібно мати таке благоговіння і страх Божий. І дальше також прийти в вівтар і сказати йому: «Ти мене просив нагадати тобі, що мене потрібно рукопожити». Звичайно, що людина нагла зробить так без жодного докору, але для тих людей, які жили тоді і, до яких говорить своє поучення преподобний авва Доротей, для них це було тяжко виконати, тому що вони жили із смиренням. І все ж таки він хотів, щоб був у них послух і вони виконували б усе, не роздумуючи. І навіть те, що на перший погляд здається ніби порушує смирення, щоб вони все ж таки виконували. Ось у цьому висота цього подвижника, який у всьому був послушний.
Дальше, закінчуючи своє поучення «Про відречення від світу» авва Доротей розказує, як він одного разу запитав старця авву Варсанутія:
«Владико, Писання каже, що «через багато страждань треба нам увійти в Царство Небесне» (Діян. 14, 22), а я бачу, що не маю жодної скорботи; що мені робити, щоб не погубити своєї душі?» Я не мав жодного смутку. Якщо траплялося мені мати якийсь помисел, то я брав дощинку і писав до старця (коли я ще не служив йому, то запитував його письмово), і раніше, ніж я закінчував писати, відчував полегшення і користь: такими великими були моя безжурність і спокій. А я, не знаючи сили цієї чесноти і чуючи, що «через багато страждань треба нам ввійти в Царство Небесне», боявся, що не мав скорбот. Тож як я пояснив оце старцеві, він відповів мені: «Не журись, тобі немає про що непокоїтися: кожен, хто віддав себе у послух отцям, має таку безжурність і спокій».
На жаль, ми не маємо таких старців і таких отців, котрим ми могли б віддати себе в повний послух. Світ, в якому ми живемо – не пустиня, в якій було багато монастирів і, де були цілі чернечі міста. Наші міста чи села – це не та пустиня, в якій жив преподобний авва Доротей. В наш час спасаємося зовсім по-іншому. Ми спасаємося смиренним знесенням скорбот і печалей. Але з нас і не вимагається таких подвигів, які мали древні монахи, древні отці. З нас не вимагається такого посту, не вимагається таких молитов, не вимагається такої фізичної міцності, яка була у них. З нас вимагається інше. Ми із вами не повинні безтурботно проводити своє життя, але маємо навчатися в Отців, які залишили нам свої писання. Вчитися у преподобного авва Доротея, як боротися зі своїми гріхами, зі своїми пристрастями, а найперше навчитися побачити причину своїх пристрастей. І хоч зараз в наш час немає старців, яким можна було б довіритися і віддатися в повний послух, все ж таки ми повинні бути всі в послуху один у одного. Навіть носити тягарі один одного. І в цій нелицемірній любові відрікатися від свого самолюбства і шукати такого смирення, яке було у великих подвижників.
