Чому у християн «не все по Біблії»?

Нерідко можна почути закиди на адресу християн, ніби у них багато чого суперечить Святому Писанню – Біблії. Наприклад, вони моляться Богородиці і святим, а не тільки одному Богові, а також вшановують ікони і називають священиків «отцями», хоча Біблія забороняє це робити. Вони виконують безліч обрядів, про які в Біблії начебто немає ні слова.

Церква, яка написала Біблію

Один священик у США розповідав таку історію. На вулиці до нього підійшов проповідник і сказав : «Хочете, я розповім вам про Церкву, яка заснована на Біблії?» На це священик відповів: «А хочете, я розповім вам про Церкву, яка написала Біблію?» Його відповідь може здатися зухвалою і гордою, але, якщо задуматися, він досить точно відображає те, як наша Церква бачить саму себе. Наша Церква виникла не тому, що хтось колись прочитав Біблію і вирішив, що тепер йому потрібно заснувати таку-то організацію на таких-то принципах, а тому, що свого часу Господь покликав Авраама, потім Ісаака, потім Якова, і на кожному новому етапі Божественне Одкровення доповнювалося і розширювалося, потім записувалося – і так виникла Біблія всередині цієї Церкви, обраного Божого народу.

Переданням якраз називають ось цей живий зв’язок епох, а зовсім не деяку суму звичаїв і звичок, які можуть змінюватися від століття до століття і від народу до народу. Святе Письмо, тобто Біблія, – центральна і головна частина цього Передання, з яким має звірятися все інше.

І все-таки, чому ж тоді у християн багато чого «не по Біблії»? Чому б їм не відмовитися від того, чого немає в Біблії в явному вигляді?

Перш, ніж починати розмову про це, постараємося точніше визначити, що саме ми маємо на увазі. По-перше, в Церкві, якою вона існує на землі, завжди було і буде чимало спотворень і порушень. Приходячи в Церкву, людина не перестає бути недосконалою і часто робить такі вчинки, які суперечать вченню цієї самої Церкви.

Є й інший вид розбіжностей – коли в сучасному церковному або навіть світського житті з’являються якісь звичаї, відсутні в Біблії але не суперечать їй. Так, деякі, хоча і дуже нечисленні християни, не вважають можливим святкувати дні народження, оскільки єдиний день народження, згаданий в Біблії, – це торжество на честь царя Ірода, на якому і відрубали голову Івану Хрестителю. Звичайно, так, як Ірод, нам веселитися не варто – але чи означає це, що ми взагалі не має права відзначати дні народжень дорогих нам людей? По-моєму, зовсім ні. Адже дуже багато чого в нашому житті теж не зустрічається в Біблії, але нерозумно було б вимагати від християн відмовитися від цих ознак сучасного життя, а рівно і від звичаїв і звичок, які не знаходять в Біблії прямого підтвердження, але ні в чому їй не суперечать. Вони виникли пізніше, в інших умовах, адже життя ніколи не стоїть на місці. Тому простота і невибагливість апостольської молитви поступово перетворилася на пишність візантійських обрядів – точно так само, як легким середземноморським тунікам прийшли в нашому кліматі на зміну важкі зимові пальта.

Словом, такі розбіжності ми теж зараз розглядати не будемо. Поговоримо про третій рід невідповідностей: коли щось в сучасній християнській практиці напряму суперечить, як здається, велінням Біблії. А таких моментів критики називають чимало: християни моляться не тільки Богу, але і померлим людям, поклоняються їхніх тілах і зображенням, називають своїх наставників отцями, а ще… Втім, для початку вистачить – розберемося хоча б з цим.

Очі, руки і ноги

Але перш, ніж звертатися до християн, давайте подивимося на всіх християн взагалі. Чи багато серед них людей з виколотими очима і відрубаними руками і ногами? Небагато, причому вони не самі зробили себе інвалідами. Адже Христос ясно вимагає в Євангелії: «І коли твоя рука спокушає тебе, відітни її. Краще тобі ввійти в життя калікою, ніж з двома руками піти у пекло, у вогонь незгасний, де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає. І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти в життя кривим, ніж з двома ногами бути кинутим у пекло, де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає. І коли око твоє спокушає тебе, вирви його: краще тобі ввійти у Царство Боже однооким, ніж з двома очима бути кинутим у пекло, де черв’як їхній не вмирає і вогонь не вгасає» ( Мк. 9,43-48). Якщо розуміти ці слова буквально, висновок залишається тільки один: глянув на щось непристойне – виколи собі око; пішов, куди не треба , – негайно відсікти ногу. Звичайно, в житті кожної людини таке буває не одного разу, і буквально виконати це немає ніякої можливості. Так що нам варто задуматися – який сенс стоїть за цими яскравими і запам’ятовуваними словами, чому хоче навчити нас Христос? Мабуть, тому, що в боротьбі з гріхом не слід себе жаліти, і на шляху до Бога не обійтися без самообмежень, деколи дуже болючих і неприємних.

Всім очевидно, що в Біблії немало таких місць, які неможливо прийняти як безпосереднє керівництво до дії у всіх випадках життя – адже Біблія не інструкція з пожежної безпеки, якої потрібно дотримуватися у відповідній обстановці без роздумів і вагань. Ні, вона, швидше, вибудовує для людини якісь основні цінності і пріоритети, які можуть по-різному втілюватися в її повсякденному житті, і тут вже їй самій доводиться багато чого вирішувати для себе. Адже і Бог чекає від нас не сліпого фанатизму, а розумної і осмисленої слухняності.

Ось з цих позицій ми і постараємося зрозуміти, як узгоджується практика Церкви з біблійним вченням.

Богородиця і святі

Головною новиною, яку принесла в світ Біблія, була звістка про Єдиного Бога. Язичники могли пам’ятати про Творця світу, але вважали за краще мати справу не з Ним, а з численними божествами, кожне з яких керувало якоюсь певною сферою життя: цьому треба молитися за врожай, тому – про військову перемогу, а ось тій – в разі зубного болю. Саме до такого світу були звернені слова першої заповіді: «Я – Господь, Бог твій… Нехай не буде в тебе інших богів крім мене» (Вих. 20,2-3). Але що ж ми бачимо у християн – знову багатобожжя? Моляться не тільки Богу, але і святим, особливо Богородиці? Просять їх про допомогу, немов би забувши про Творця?

Давайте вслухаймося: як і про що просять святих християни? Чи говорять вони до них: «Такий-то, як пан над урожаєм або зубним болем, наділи мене своїми дарами»? Ні, вони звертаються до них зі словами: «Моли Бога за нас». Всі християни, та й не тільки вони, час від часу просять інших про молитовну підтримку, тому що розуміють: людині важко одній стояти перед Богом, їй потрібна допомога побратимів по вірі, їх спільна молитва має величезну силу. Саме про таку допомогу і підтримку християни просять своїх старших братів і сестер, які вже закінчили свій життєвий шлях і чекають перед Господом. Ці люди у своєму житті показали, як багато може їх молитва, як охоче вони приходять на допомогу іншим – так невже ми повинні нехтувати їхньою підтримкою?

Адже ми віримо, що у Бога всі живі. Не випадково ще в Старому Завіті Господь, звертаючись до людей, називав Себе «Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова» (Вих. 3,6) – перших святих Своєї Церкви. Він міг би сказати про Себе: «Я Вічний, Я Творець неба і землі» – і багато, багато іншого. Але Він віддав перевагу говорити про Себе в єдності зі святими, в житті яких і розкривалося уявлення про Єдиного Бога. Знати, що є Творець, – добре, але це мало що значить особисто для тебе. А ось знати, що є Той, Хто уклав союз з Авраамом, Ісааком та Яковом, і Він пропонує тобі увійти в цей союз, приєднатися до них, – це вже зовсім інша справа. І в цій справі просто необхідна буде підтримка тих, хто увійшов до цього союзу швидше від тебе.

Але окремо варто сказати про Богородицю, адже Її не тільки просять про молитви, а й постійно звеличують в церковних співах, ставлять фактично на друге місце після Христа. Але ж Вона всього лише людина!

Ці суперечки виникли не вчора, їм майже стільки ж років, скільки і християнству. Один з візантійських імператорів активно противився шануванню Богородиці. Одного разу він привів своїм наближеним такий приклад: показав їм гаманець із золотом і запитав, чи велика його вартість. «Зрозуміло, велика», – відповіли придворні. Тоді він висипав з нього золоті монети і знову поставив те ж питання. «Тепер нічого не стоїть», – відповіли вони. «Так і Марія, – навчав він їх, – поки носила в утробі Христа, була гідна шанування, тепер же нічим не відрізняється від інших жінок».

Невже не відрізняється? Євангеліє з цим не згодне. Досить прочитати першу главу від Луки, щоб побачити: з Марією шанобливо розмовляв архангел Гавриїл, а мати Івана Хрестителя Єлизавета називала Її «благословенна ти між жінками» (Лк. 1,42). Але і цього мало – Сама Марія, яка отримала Духа Святого, зрозуміла, що це шанування залишиться з нею назавжди: «бо він зглянувся на покору слугині своєї; ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди. Велике бо вчинив мені Всемогутній, і святе його ім’я» (Лк. 1,48-49). Власне, саме в такому вигляді Її шанування і донині існує у християн – практично тими ж словами вони звеличують Діву з Назарету і зараз.

Є тут і ще один дуже важливий момент: прославляючи Богородицю, християни свідчать про велич людини. Так, Христос теж народився як проста людина, але при цьому Він не перестав бути Богом, і в цьому відрізняється від всіх нас. Але Марія була простою дівчиною, а значить, Її праведність і чистота можуть бути хоча б у теорії доступні кожному з нас. Нарешті, Христос прожив земне життя як чоловік. Він пережив і випробував все, що може випасти тут на долю людини, але Він не жив у жіночому тілі, у Нього не було сім’ї, рідних дітей. Марія випробувала все і навіть пройшла через страшну втрату Сина – і тому в якісь моменти життя ми можемо звернутися за допомогою і підтримкою саме до Неї: Вона пережила це… Відмовитися від такого заступництва означало б не просто осиротити себе, але і безпосередньо відкинути сказані в Біблії слова.

Мощі, ікони

Добре, але навіщо ж тоді святих не просто просять про молитву, а й шанують їх мертві тіла (мощі) і навіть зображення? Адже ясно сказано: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах.Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм» (Вих. 20,4-5). Сказано, а й пояснено: «Стережіться, щоб не забули ви заповіту Господа, вашого Бога, якого склав з вами, щоб не зробили ви собі боввана на подобу всього, як наказав тобі Господь, Бог твій» (Лев. 4,15-16).

Отже, заборона на зображення явно належить до Старого Заповіту, в якому Бог перебуває невидимим і незбагненним способом, і різніуявлення про Нього строго забороняються. Але чому не можна зобразити людину Ісуса? Чи інших людей, які дорогі нам? Якщо не можна, то доведеться знищити взагалі всіпортрети і фотографії. Коли хтось тримає перед собою зображення улюбленої людини, що знаходиться далеко, подумки чи вголос розмовляє з нею, цілує її, він, власне кажучи, робить точно те ж саме, що і шанувальники ікон. При цьому ніхто, звичайно, не думає, що ікона або фотографія замінюють нам живу особу, що вони потрібні нам самі по собі, а не як своєрідний зв’язок з цією особою.

Але мощі, мертві тіла, які слід було б поховати і залишити в спокої? Перший приклад чудотворних мощей ми, до речі, зустрічаємо в Біблії: «Одного разу якось ховали люди одного чоловіка, та як побачили ватагу, вкинули того чоловіка в гріб Єлисея й утекли. Той торкнувся об кості Єлисея, ожив і знявсь на ноги» (ІІ Цар. 13,21). Навіть у Старому Завіті, де будь-який дотик до трупа або могили робило людину ритуально нечистою, для людей було винятково важливо бути похованою у власній родової гробниці. Бували випадки, коли в таку гробницю спеціально клали тіло померлого пророка, заповівши поховати себе поруч з ним: «Підняв він трупа Божого чоловіка, поклав на осла та привіз назад. Отак прийшов старий пророк у своє місто, щоб оплакати та поховати його. Він поклав трупа до своєї гробниці, і плакали по ньому: «Ой братіку мій!». А поховавши його, сказав він до своїх синів: «Як вмру, то поховайте мене у гробниці, де поховано Божого чоловіка; коло його костей покладіть мої кості, бо збудеться напевно слово, що він, на Господнє веління, крикнув проти жертовника в Бетелі та проти всіх капищ, що на узвишшях у містах самарійських» (І Цар 13,29-32). Якщо ти почитав людину за її життя, якщо сподіваєшся побачитися з нею після смерті, тобі не може бути байдужа його могила. Та й сучасне суспільство, так старанно приховує смерть, мабуть, потребує ще одного нагадування, що цей поріг всім нам належить переступити, і важливо інше: з чим ми підійдемо до нього.
Безліч отців

Христос, здавалося б, ясно сказав учням: «Та й отця собі теж не йменуйте на землі: один бо у вас Отець – той, що на небі» (Мт. 23,9). Але чому ж у християн тільки й чути: «Отець такий-то»? Це ж явне протиріччя!

Почнемо з того, що протиріччя це зустрічається вже всередині Нового Завіту. Апостол Павло в 4-ій главі до Римлян неодноразово називає «батьком віруючих» Авраама, але мало того: він категорично наполягає, що сам є батьком по відношенню до тих, кого він навернув до віри! Ось що він пише: «Благаю тебе про мого сина, що його породив у кайданах, про Онисима» (Флм. 1,10). І навіть пояснює: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі. Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками. Власне, тому я і послав вам Тимотея, мою улюблену і вірну в Господі дитину; він нагадає вам мої в Христі дороги, як я навчаю скрізь у кожній Церкві» (1 Кор. 4,15-17).

Навряд чи апостол не знав процитованих вище слів Христа або свідомо ними знехтував. Значить, він розумів їх зовсім не в тому сенсі, ніби заборонено саме слово «отець». Мабуть, Христос викривав певне ставлення до людини – і можна навіть зрозуміти, яке… У Євангелії ми читаємо суперечка Христа з Його супротивниками: «Знаю, що Авраамові ви потомки. Бажаєте, однак, мене вбити, слово бо моє не має місця у вашому серці. Переказую я те, що бачив в Отця мого, а ви те робите, що чули у вашого батька». Ті йому мовили у відповідь: «Авраам наш батько.» Каже ж їм Ісус: «Були б ви дітьми Авраамовими – чинили б ви діла Авраамові. Та ось тепер бажаєте вбити мене, чоловіка, який вам правду сказав, ту, що її від Бога вчув. Не робив так Авраам. Ви чините діла вашого батька.» «Ми не з розпусти вродились, – кажуть йому ті; один лише Отець у нас: Бог». А Ісус їм: «Був би Бог ваш Отець, любили б ви мене, бо я вийшов від Бога і прийшов: не від себе самого прийшов, а він послав мене. Чого ж не розумієте, що я кажу? Бо слова мого ви слухати неспроможні. Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі. Мені ж, що правду вам каже, ви не вірите»(Ів. 8,37-45): вони впевнено називають своїм батьком і Авраама, і навіть Бога, але Христос кидає їм в обличчя страшне звинувачення: ваш батько – диявол. Чому? А тому, що вони охоче і послідовно виконують його волю.

Людям властиво буває посилатися на якісь зовнішні авторитети. У тому ж самому посланні, де він відстоював своє батьківство, Павло писав: у вас кажуть: «Казку ж про те, що кожен з вас говорить: «Я – Павлів, а я – Аполлосів, а я -Кифин, а я –Христів. Чи ж Христос розділився? Хіба Павло був розп’ятий за вас? Або хіба в Павлове ім’я ви христилися?» (1 Кор. 1,12-13). Ось, мабуть, що забороняв Христос: сектантство, при якому ім’я вчителя стає прапором боротьби з послідовниками інших сект.

Зрозуміло, список уявних невідповідностей між Біблією і життям християн можна було б продовжувати – але вже, напевно, показане головне. Біблія не містить якийсь звід універсальних правил поведінки, дотримання яких і буде «християнським життям». Ні – вона кличе нас до змін в серцях, до дорослішання і самостійності, вказуючи головні орієнтири і обмеження і надаючи свободу в іншому. Передання пропонує нам двохтисячорічний досвід осмислення та тлумачення кожної біблійної цитати – і перш, ніж відкидати його, варто до нього придивитися уважніше. Адже цілком можливо, що, придивившись, ви захочете не вчинити його, а прийняти.

За матеріалами:http://stavroskrest.ru

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *