Тепер для християн «Хрест – охорона всієї вселеної, хрест – окраса Церкви, хрест – володарів сила, хрест – вірних опора, хрест – ангелів слава і демонів поразка» (світильний).
До славної Христової смерті на Хресті, хрест не тільки не шанувався у язичників, але був предметом великого і загального презирства, знаком «злополуччя і смерті», так як страта через розп’яття призначалася найбільшим злочинцям і була жахливим, болісним і ганебним видом з усіх видів страт.
Цей рід страти був відомий в глибокій старовині у мідян, персів, ассірійців, фінікійців, греків, але найбільшого поширення набув у римлян, у яких ця страта вживалася у великих розмірах. Однак і у римлян спочатку хресній страті піддавалися тільки раби, а тому вона і називалася, зазвичай, «рабської стратою» (servile supplicium). Згодом застосування цієї страти було поширене на нижчі класи вільновідпущених, але до римських громадян вона не застосовувалася ніколи. Але і раби і вільновідпущені піддавалися цій страті за найтяжкі злочини, як-то: за морський розбій, за відкритий розбій на великій дорозі, за вбивство, лжесвідчення, державну зраду, заколот.
Юдейський закон не знав цієї жорстокої і ганебної страти. Згідно Талмуду, «чотири смертні кари передані великому синедріону (вищому юдейському судилищу часів Христа): побиття камінням, спалення, смерть від меча і удушення (повішення)», і з цих страт найпоширенішою була – побиття камінням. Правда, і у стародавніх євреїв вживався ще один вид страти – повішання «на дереві», тобто на стовпі, вже після страти, для збільшення ганьби; але це повішення в жодному разі не може бути ототожнене з розп’яттям. Отже, якби Ісус Христос був засуджений і страчений за юдейськими законами в період самостійного політичного життя єврейського народу, то за богохульство, в якому Його звинувачували (Мк. 14,64; Лк. 22,69-71), Він підлягав страті через побиття камінням. Але юдеї до часу Христа були позбавлені римлянами «права меча», тобто права засуджувати на смерть і виконувати смертні вироки; тому вони перед Пилатом висунули проти Спасителя інше звинувачення у повстанні проти римської влади, в тому, що Він «підбурює народ наш, забороняє давати кесареві податок і каже, що він – Христос-Цар» (Лк. 23,2). Звинувачення ж Спасителя в богохульстві для представника римської влади і римського закону, звичайно, не мало б значення і не могло привести до смертної кари. Звинувачений Спаситель у повстанні проти Кесаря, який ще й до того не мав прав римського громадянина, за римськими законами, підлягав хресної страти.
Християнин, з вдячністю і любов’ю споглядаючи на Хрест Христа, благоговійно поклоняючись йому, повинен знати і пам’ятати, що це була за страта, і наскільки великі страждання зазнав Спаситель на Хресті для спасіння людей. Всі подробиці хресної страти дихають жорстокістю і спрямовані до ганебного розп’яття. Зазвичай, у римлян смертна кара приводилася у виконання безпосередньо після виголошення вироку. Тому і до приготувань на хресну страту Христа приступили негайно по проголошенні Пилатом вироку.
Виконавці вироку – римські воїни зняли зі Спасителя закривавлений кармазин, в який перед тим Він був ганебно одягнений, і повернули Страждальцю Його колишній, власний одяг. Чи був при цьому знятий з голови Спасителя терновий вінець, не відомо. Тим часом, зазвичай, дуже швидко, готували саме знаряддя страти – хрест.
У римлян відрізнялося, головним чином, три види, або форми хреста; на одному з цих видів хреста і міг бути розіп’ятий Христос.
Найдавніша і найпростіша форма хреста, відома у багатьох стародавніх народів (у єгиптян, карфагенян, фінікійців і древніх євреїв), виходила через накладення горизонтальної лінії на вертикальну у вигляді букви Т. При вчиненні страти на цьому хресті, на стовп, вкопаний в землю або іншим способом міцно поставлений у вертикальному положенні, накладали зверху поперечний брус, що мав на обох кінцях однакову довжину, до цих кінців прикріплювали руки засудженого на смерть. Тіло розп’ятого при цьому висіло вздовж вертикального стовпа; для більшої стійкості тіла до цього стовпа прикріплювали і ноги розп’ятого. Ця форма хреста у римлян отримала назву cruxcommissa – хрест пов’язаний.
Другий вид хреста, так званий cruxdecussata – хрест збитий, утворився з двох брусів однакової довжини, що з’єднувалися разом на середині під прямим кутом. У і своєму зображенні він схожий на букву X. На місці страти вкопували в землю два кінці такого хреста настільки, щоб він міг міцно стояти; потім руки і ноги засудженого простягали і прикріплювали на всіх чотирьох кінцях його. Цей вид хреста у нас відомий під назвою Андріївського хреста, так як, за переказами, на такому хресті був розп’ятий святий апостол Андрій Первозванний.
Третій вид хреста був відомий у римлян під назвою cruximmissa – хрест вбитий. Цей хрест складався з двох брусів нерівної довжини – одного довшого, іншого коротшого. До вертикального, більш довшого брусу поперечно прикріплювався, на деякій відстані від його верхнього кінця, брус більш короткий – горизонтальний. У зображенні він має форму †. При розп’ятті руки засудженого прикріплялися до кінців горизонтальної поперечини, а ноги, з’єднані разом, прикріплялися до нижнього кінця горизонтального довгого бруса. Для того ж, щоб тіло розп’ятого мало більше опори на хресті і своєю вагою не відірвало рук від цвяхів, посередині вертикального стовпа прилаштовувати ще один невеликий брус або дерев’яний цвях, який за своєю формою нагадує ріг. Він повинен був служити ніби сідалищем для розп’ятого, чим і пояснюється вираз «сидіти на гострому хресті» (acutacrucesedere), «сісти на хрест» (cruceinequitare), «почити на хресті» (crucerequiscere) та інш.
Саме на такому хресті – чотириконечному (cruximmissa) був розп’ятий наш Спаситель. Це загальноцерковне вірування, яке перейшло в богослужбові книги. Отці і вчителі Церкви (Юстин Мученик, блаженний Єронім, блаженний Августин, святий Іван Дамаскин та багато інших) вживають такі порівняння Хреста Христового, які не залишають жодного сумніву в цьому.
Блаженний Августин наводить цілком певне свідоцтво, коли говорить про Хрест Христовий: «була ширина, на якій простягалися руки, довжина, що піднімається від землі, на якій було прибите тіло, висота, простягалася вгору над поперечною балкою». Останні слова застосовувалися виключно до чотирикутного хреста. Це ж, зрештою, підтверджується одним невеликим, але дуже цінним, вирішальним з цього питання значенням, який зауважив євангелист Матей: «Над головою в нього прибито напис за що його засуджено: «Це Ісус – Цар Юдейський» (Мт. 27,37). Тут євангелист говорить про ту дощечку, на якій була позначена уявна провина Спасителя. Але для того, щоб помістити над головою Христа таку дощечку, необхідно, щоб основний вертикальний стовп мав продовження вгорі, над поперечним брусом, тобто необхідно, щоб хрест був чотириконечний, а не трьохконечний зв’язаний (commissa T) і також не збитий (decussata X).
Приготування такого хреста не вимагало багато часу і було простим: потрібно було належним чином лише скріпити дві дошки – і хрест був готовий. Сам засуджений повинен був нести хрест на місце страти. Це було великим знущанням над почуттями засудженого, над його любов’ю до життя і ненавистю до знаряддя своєї смерті. Не кажучи вже про те, що саме несення хреста, дуже часто на далеку відстань (звичайно, за містом) було важкою працею і новою мукою.
І Спаситель, понівечений бичуваннями, грубими знущаннями римських солдат і самим судом, поніс свій хрест тим шляхом, який у християн отримав згодом назву viadolorosa (скорботний шлях), за місто, на Голготу, місце Своїх останніх мук і смерті.
Стомленому Спасителю знадобилася допомога Симона Киренейського, щоб досягти з хрестом місця страти. Зазвичай, за римськими законами, і тут, на місці страти, катування засудженого не обмежувалися тільки розп’яттям, а попередньо його ще піддавали мукам, жорстокість яких була не завжди однакова.
За свідченням Юстина, одного карфагенського полководця (Ганно): спочатку засудженого піддали бичуванню, потім, виколовши йому очі, колесували і, нарешті, вже мертвим прибили цвяхами до хреста. А за розпорядженням Цезаря, спійманих розбійників спочатку умертвляти, а потім здійснювати над ними розп’яття – це вважалося виразом високої людяності й поблажливості з боку цього полководця.
Зазвичай, попереджанням смертної кари служило бичування. Але так як Христос піддався бичуванню у дворі преторії Пилата, то тут, на Голготі, Він був відданий лише розп’яттю. За свідченням євангелистів, Спасителю перед розп’яттям запропонували напій, який євангелист Матей, через його смак, називає «вином, змішаним з жовчю» (Мт. 27,34), а євангелист Марко, за складом напою, називає його «вином, змішаним з міррою» (Мк. 15,23). Міррою називався сік міррового дерева, білого кольору, дуже запашний, що випливає з дерева або сам собою, або після надрізу, подібно соку нашої берези. На повітрі цей сік згущався і потім перетворювався на смолу. Ця смола була змішана з кислим вином і, можливо, з іншими гіркими речовинами. Дія, вироблена таким напоєм, було притупляюча, яка заспокоювала нерви, а одночасно послаблювала чутливість людини. Отже, такий напій міг хоча частково послабити жахливі муки на хресті. Пропозиція цього напою Спасителю було справою співчуття і, безсумнівно, не з боку римлян, а юдеїв. Римський закон не знав поблажливості до засуджених і страчуваних, і за цим законом, не належало давати напій, який послаблював би їхні страждання. Це був чисто юдейський звичай.
У Талмуді говориться: «всім, кого засудив синедріон до смерті, давали пити міцне вино (за іншим місцем Талмуда, розчин ладану у вині, зерна ладану в чашці вина), щоб притупити їх почуття і виконати місце Писання: «Дайте п’янких напоїв тому, що погибає» (Притч. 31,6). За свідченням того ж Талмуда, цей напій готувався знатними жінками в Єрусалимі. Ймовірно, римляни, шануючи деякі постанови юдеїв, залишили їм і цей звичай милості і поблажливості до засудженого злочинця. Як милість, цей напій був запропонований і Спасителю. Але Той, Хто абсолютно вільно і добровільно йшов на смерть і муки, Хто в кожну мить міг їх і зовсім зупинити, не побажав скуштувати запропонованого напою.
Приготування до самого розп’яття не вимагали багато часу. Зазвичай, вже готовий хрест вкопували нижнім кінцем у землю настільки, щоб він міцно стояв. Сам хреста не робився високим, і ступні розп’ятого знаходилися недалеко від землі. Засуджених розпинали на хрестах, вже поставлених, тому спочатку хрест потрібно було зміцнити у вертикальному положенні, а не класти його на землю і разом з прибитим до нього засудженим вкопувати в землю.
Після того, як хрест був укріплений в землі, приступали до самого розп’яття. Новою ганьбою «рабської страти», новим знущанням над почуттями засудженого було те, що з нього перед розп’яттям знімали одяг та розпинали оголеним. Євангелисти свідчать, що і з Ісуса Христа зняли перед розп’яттям Його одяг, можливо, на Ньому залишили лише lention – опаска на стегнах, про яку говорять деякі історичні документи і яка є майже на всіх зображеннях розп’яття Спасителя. У всякому разі, вислів «оголений» – (nudus), де він вживається щодо розіпнутих, не виключає такої опаски, а природна сором’язливість вимагає її.
Хоча Хрест Спасителя і не був такий високий, як зазвичай зображують художники, однак підняти на нього тіло людини і прибити його цвяхами вимагало деяких зусиль. До перекладини хреста приставлялися сходи. На них піднімалися двоє з виконавців кари і за допомогою мотузок піднімали засудженого, а ті, хто залишалися внизу допомагали їм. Піднятий, до належної висоти, за руки прив’язувався мотузками до перекладини. Тепер, коли він міг триматися на висоті хреста без сторонньої допомоги, наступав найстрашніший момент: на зап’ястя ставили два величезних залізних цвяха і сильним ударом молота вганяли їх у дерево. Ті, що стояли внизу – інші розпинателі – в цей час прибивали до вертикального стовпа ноги засудженого. Для цієї мети ноги або складали внизу одна на іншу і через обидві разом вбивали один величезний цвях, або використовували два цвяхи, прибиваючи ними кожну ногу окремо. Як були прибиті ноги Спасителя, одним або двома цвяхами, точно не відомо. Одні отці Церкви (святий Григорій Назіянський, єгипетський єпископ Нонн) вказують на один цвях для ніг Спасителя, а інші (святителі Григорій Турський, Купріян) говорять про чотири цвяхи – два для рук і два для ніг. Але при цьому одноголосно отці Церкви свідчать, що при розп’ятті Спасителя були прицвяховані не самі тільки руки, а й ноги.
Розп’яття Спасителя закінчилося прибиттям над Його головою дощечки з написом: «Над головою в нього прибито напис за що його засуджено: «Це Ісус – Цар Юдейський» (Мт. 27,37, пор. Мк. 15,26; Лк. 23,38; Ів. 19,19). Це була та біла дощечка (titulus, ocmcx), яку, зазвичай, несли до місця страти перед засудженим або вішали йому на шию. На цій дощечці над Спасителем було написано римською (латинською) мовою суду, загальновживаною тоді грецькою і місцевою, єврейською мовами: «Ісус Назарянин, Цар Юдейський». Так, залишаючись вірним римському закону, Пилат визначив вину Спасителя як заколотника.
Із закінченням розп’яття Спасителя почалися Його найбільші, невимовні страждання на Хресті. Про ці страждання, з їх фізичної сторони, дає деяке уявлення один лікар (Ріхтером). Неприродне, насильницьке положення тіла, говорить він, з постійно витягнутими руками в продовження довгого часу мало приносити такі тортури, які не описати словами. Не можна зробити найменшого руху без того, щоб не заподіяти всьому тілу, а особливо прибитим і понівеченим бичуваннями частинам нестерпного болю. Цвяхи забиваються в такі місця, де з’єднуються багато дуже чутливих нервів і сухожиль. І тепер частково пошкоджені, а частково сильно стиснуті, вони викликають особливий, дуже чутливий біль. Поранені частини тіла, постійно відкриті для повітря, повинні запалюватися і поступово ставати синіми, потім чорними. Те ж робиться і в інших частинах тіла, де затримана надмірним розтягненням тіла кров, приходить у застій. Запалення цих частин збільшують муки… Кров не має вільного доступу і в легені. Все це, стискаючи серце, і напружуючи жили, виробляє страшний, тривожний стан в організмі… А смерть наближається повільно, шляхом поступового заціпеніння нервів, жил і мускулів, яке починається на краях і поступово прямує всередину, до більш чутливих частин. І ось, поки настане бажана для розіпнутих смерть, вони, незважаючи на втрату крові при бичуванні і на хресті, незважаючи на спричинене жаром сонця, запалення ран, на болісну спрагу, звичайно, більше 12-ти годин, а іноді до наступного дня і навіть вечора коливаються між життям і смертю. Бували випадки, що розп’яті залишалися живими до третього дня.
Такій найжахливішій страті – винаходу вищої людської жорстокості був відданий наш Спаситель. Невимовні були страждання Його пречистого тіла, трепетним жахом охоплюються наші серця при спогляданні цих страждань. І страждав Він, безгрішний, пречистий, без провини. Страждав не через Свої гріхи, а за незліченні гріхи людського роду, які Він прийняв на Себе, які нестерпним тягарем тиснули пречисту душу Христа.
Вже в Гетсиманському саду під вагою людських гріхів і беззаконь Він волав: «Смуток у мене на душі – аж до смерті! Зостаньтеся тут і чувайте зо мною» (Мт. 26,38; Мк. 14,34), «тужив» (Мт. 26,7), «тужив» (скорбів) (Мк. 14,33), «жахався та тривожився» (Мк. 14,33). На хресті почуття богозалишеності, болісної тяжкості людських гріхів викликало з пречистих вуст Христових вигук: «Елої, Елої, лама савахтані?» – що означає у перекладі: «Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?» (Мт. 27,46; Мк. 15,34).
А ці люди, за яких страждав і помирав на хресті Христос, своїми насмішками і знущаннями вливали нову краплю мук у велику чашу страждань Спасителя світу. Різноманітний натовп людей, що проходив повз Голготу, насміхався із Нього, голосно тріумфували над своєю перемогою над Христом члени синедріону, фарисеї, книжники, грубі римські воїни, нарешті, навіть страчені з Христом розбійники жорстоко і зухвало знущалися над розп’ятим Божественним страждальцем, виливали на Нього потоки своєї ненависті і злоби. І жодного звуку співчуття і розради, жодного ласкавого слова і слова любові не чув Спаситель в ці страшні моменти Своїх хресних страждань. Так протікали години болісних тілесних і душевних страждання Христа Спасителя. Після каяття і виразу віри благочестивого розбійника – можливо, першої розради для Страждальця – раптом замість яскравих променів сонця на землю опустився густий чорний морок і огорнув Голготу і Єрусалим.
Це було свідоцтво людям Бога Отця, що Він бачить страждання Свого Сина, це було грізне Божественне застереження беззаконникам, які подібно до собак оточили хрест Спасителя: «Бо пси мене обсіли, і лиходіїв зграя мене оточила» (Пс. 22,17). Можливо, в цей час, коли переляканий грозовим мороком натовп зрідів біля хреста, до Страждальця наблизилися люди, які любили Його, тоді відбулася глибока та зворушлива сцена турботи і любові помираючого Божественного Сина про Свою улюблену Матір.
Близько дев’ятої години – за єврейським часом, а за нашим – близько третьої години пополудні муки Господа досягли найвищого ступеня. «Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?» (Мт. 27,46), – виривається з грудей Божественного Страждальця, Його уста вимовляють перше і єдине слово, яке викликали тілесні страждання. «Спраглий я!» (Ів. 19,28) – виголосив Страждалець. Скуштувавши кислий напій, піднесений в насиченій губці, Він скрикнув гучним голосом: «Звершилося!» (Ів. 19,30) і потім – «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (Лк. 23,46).
Звершилося! Закінчене земне життя Богочоловіка; завершено найбільший подвиг страждань і любові Божественного Страждальця; виконані всі пророкування Святого Письма про Нього. Відбулася на Голготському Хресті єдина жертва Безгрішного за людські гріхи. Звершилося на Хресті відкуплення і спасіння людей!
М. Скабаланович