Син Божий і Месія – в чому різниця?
Одна з найважливіших богословських ідей Церкви – вчення про Особу Ісуса. Боголовські суперечки про Особи Христа почалися ще за земного життя Спасителя. Однак христологія – вчення про Христа як Другу Особу Пресвятої Трійці, Бога-Слова, Сина, Який рівний Отцю і, Який став Людиною, спочатку виражене в Новому Завіті, розкривається докладно і детально лише до IV ст. Але в Євангелії ми часто зустрічаємо вираз «Син Божий», що, на перший погляд, вказує на Божественність Христа. Чи так це?
Перші сумніви виникли у сучасних богословів на початку XX століття. Вони справедливо вказували, що традиційне церковне розуміння вислову «Син Божий» як Христос, Друга Особа Пресвятої Трійці, рівний Отцеві, не вписується в контекст цілої низки оповідань Нового Завіту. Малоймовірно, наприклад, щоб ідею єдності Ісуса з Богом, якого розпинали на Хресті, могли виразити не тільки римський сотник, а й «ті, що стерегли з ним Ісуса», вигукнувши: «Це справді був Син Божий» (Мт. 27,54; Мк. 15,39), – тим більше, що євангелист Лука по-іншому передає зміст слів сотника: «Справді цей чоловік був праведний» (Лк 23,47). Незрозуміло й те, як настільки піднесену ідею, яка поєднуватиме в собі елементи старозавітного монотеїзму і християнської триєдності, міг з ходу прийняти тільки що зцілений Христом сліпонароджений, який толком навіть не чув Його проповіді і не був Його колишнім учнем (Ів. 9,35-38). Так, він проявив твердість у вірі, визнавши Христа «пророком» (Ів. 9,17) – але це свідчить лише про те, що він був твердий і в юдейській вірі, яка передбачала винятковий монотеїзм і не допускала можливості іншої особистості Бога, крім єдиного Сущого. І в той же час він з готовністю сповідує свою віру в Христа як «Сина Божого» (Ів. 9,38).
Звичайно, дослідникам першої половини XX століття було відомо, що вираз «Син Божий» використовувався в ряді текстів Старого Завіту в переносному сенсі – як вказівка на праведну особистість або особистість, котра має особливий зв’язок з Богом через благодать і служіння Богу. «Синами Божими» названі в Старому Завіті ангели, які знаходяться в безпосередній близькості до Нього і виконують Його доручення (Іов. 38,7; Пс. 88,7 та ін.) Своїм «сином» і «первістком» назвав Господь народ Ізраїльський (Вих. 4,22; Ос. 11,1; Єр. 31,9). «Синами Божими» псальмоспівець іменує членів єврейського народу (Пс 28,1). Також цей термін використовується для вказівки на праведників з роду Сифа (Бут. 6,2;4).
Але в ряді випадків у Старому Завіті «Сином Божим» названий і прийдешній Месія. Причому те, що Він названий Сином, допускає розуміння і в переносному сенсі, як «Сина Божого» – пророка, зрозумілого сучасникам пророків і багатьом поколінням їхніх нащадків юдеїв, і в прямому, – як Царя Ізраїлевого, що спасе Свій народ: «Ось настане час, – слово Господнє, – і я пробуджу для Давида праведний пагін, що владарюватиме як цар і буде мудрим, буде чинити на землі суд і справедливість. За його днів спасеться Юда, й Ізраїль житиме безпечно. Ось ім’я його, яким його будуть звати: Господь – наша справедливість» (Єр. 23,5-6; Пс. 131,11). Або: «Адже, то я настановив мого царя над Сіоном, горою святою моєю!» Оповіщу про постанову. Господь сказав до мене: «Син мій єси ти, я породив тебе сьогодні. Проси в мене, і я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2,6-8), – що могло стати можливим і зрозумілим тільки з часу звіщення новозавітного Одкровення: «Я, Ісус, послав ангела мого засвідчити вам про це в церквах. Я – корінь і паросток Давида, ясна зоря досвітня». (Одк. 22,16).
Однак, у період перед пришестям Спасителя, ідея трансцендентності Божества в єврейському народі настільки підсилюється, що фраза «Син Божий» починає розумітися виключно в переносному значенні. До III-II ст. до Р.Х. термін «Син Божий» як Месія майже не зустрічається в богословській лексиці тих джерел, які були відомі вченим до середини XX століття. Не увійшов він в цьому значенні і в переклад Старого Завіту з давньоєврейської на грецьку мову сімдесятьма. Цей переклад (відомий як Септуагінта) був здійснений в середовищі олександрійських юдеїв приблизно в той же період III-II ст. до Р.Х. У ряді випадків образну вказівку оригінального тексту на ангелів як «синів Божих» замінено тут на буквальне розкриття символіки терміна «ангели» (напр., Іов 38,7, та ін.) Так що в розпорядженні новозавітних вчених до середини XX століття не було жодного єврейського тексту з Палестини, що відноситься до періоду напередодні пришестя у світ Спасителя, в якому фігурував би вираз «Син Божий» у значенні Месії.
Кумранські одкровення
Все це підштовхнуло деяких дослідників, що вимагають «деміфологізувати» традиційне християнство (насамперед – Р. Бультмана і його послідовники), виступити з шокуючою заявою про те, що вираз «Син Божий» не використовувався ні Господом Ісусом Христом, ні апостолами, а увійшов в християнське богослов’я після поширення християнства в греко-римському світі – шляхом запозичення ідеї божественності римських імператорів. Ряд римських імператорів (Юлій Цезар, Октавіан і ін), дійсно були проголошені сенатом після їх смерті «божественними», і тоді імператори-послудовники, які, як правило, були їх рідними або прийомними синами, отримували титул divi filius – «син божественного» (так іменувалися Октавіан, Тиберій та ін.) Таке пояснення проголошувало євангельську історію недостовірною, а християнське богослов’я – висхідним до римського язичницького культу, і не могло бути прийняте дослідниками, які розділяють церковне вчення про богонатхненність Святого Письма.
Переломний момент в дослідженнях наступив у другій половині XX століття, коли в 1946-1952 рр.. був знайдений ряд кумранських рукописів, що мають релігійний характер і датуються з III в. до Р.Х. по сер. I ст. по Р.Х. Рукописи були повністю опубліковані тільки на початку 1990-х рр… Зміст рукописів і археологічні розкопки в Кумрані останніх 10-15 років підштовхнули дослідників до думки, що в Кумрані не було релігійного поселення єсеїв і рукописи були написані не членами цього замкнутого релігійного руху, як вважалося раніше, а представниками різних течій юдаїзму в різних місцях Палестини. У цьому випадку рукописи можуть розглядатися як залишки невідомої бібліотеки (можливо навіть – Єрусалимського храму), в якій були представлені релігійні тексти різних кіл юдейського суспільства періоду пізнього Другого храму (IV ст. До Р.Х – I ст. По Р.Х.). Бібліотека була захована в печерах Юдейської пустині під час облоги римлянами Єрусалиму в 68 р., мабуть, з метою зберегти її від знищення.
Якщо, все перераховане вище – правильне, то тексти рукописів можуть служити цінним джерелом для аналізу релігійного світогляду юдеїв часів Христа Спасителя. Цю позицію відстоюють сьогодні багато вчених.
Саме кумранські рукописи змінили зроблені раніше висновки вчених про те, що сам термін «Син Божий» був майже повністю вигнаний книжниками з богословського вживання. У манускрипті 246 із 4-й печери, який так і називається «Син Божий», написано про воцаріння «незвичайного царя, правлячого вічно»: «Він буде називатися Сином Божим, вони будуть називати Його Сином Всевишнього, <…> Його Царство буде вічне Царство, і Він буде праведний у всіх шляхах Своїх. Він буде судити землю в праведності, і кожен пробуватиме в світі. Війни припиняться на землі, і кожен народ поклониться Йому». Про якого «Сина Божого первістка», на якого Бог поклав «корону небес і славу хмар» говориться і в сувої 369 з 4-ї печери («Молитва Еноха»). Думка про те, що «Бог народить Месію», міститься і в кумранському рукописі «Статут зборів» (що має, втім, ессейське походження).
Ці документи дозволили дослідникам зробити висновок про те, що вираз «Син Божий» за часів Спасителя був в юдаїзмі особливим титулом Христа Месії, але Месії, що не має божественної природи. Тоді стають абсолютно зрозумілими і вигуки сотника, і зціленого сліпонародженого. Найбільш яскраво це підтверджують євангельські слова Натанаїла, який, тільки познайомившись з Ісусом, вигукнув: «Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїлів» (Ів. 1,49). Фраза «Син Божий» в юдаїзмі вживалася виключно як титул Месії-людини, хоча і наділеного, через благодать, особливими якостями.
Чи Месія є Богом?
Чи означає це, що в Євангеліях вираз «Син Божий» також означає тільки Месію-людину, що розуміється деколи у вузькому сенсі як цар Ізраїлів (як в устах Натанаїла)? Близького до Бога, Який наповнений Його благодаттю, і від того, що носить ім’я «Син Божий», але не єдиносущного Бога-Отця?
З такою позицією не можна погодитися. Уважне читання євангельського тексту показує, що Христос поступово підводив своїх послідовників до думки про те, що месіанський вираз «Син Божий» означає не просто Месію, але й Бога! Іноді Христос підводив учнів до розуміння Своєю Божественності через свої справи, найвищими з яких було Його воскресіння з мертвих, можливе тільки Богу. Засвідчивши цю подію, апостол Тома вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20,28). Але чи означає це, що божественність Христа не була відкрита людям до Його воскресіння? Але і до Воскресіння Він явно Сам говорив про це, як, наприклад, в бесіді з Никодимом (Ів. 3,1-21) або юдеям: «Я і Отець – одно» (Ів. 10,30).
Євангелисти свідчать, що оточували Христа релігійно-грамотні люди, які добре зрозуміли Його звістку про себе: Його хотіли побити камінням за богохульство, оскільки Він «робить Себе Богом» (Ів. 10,33), і саме богохульство було головним звинуваченням Христа на суді ( Мм. 26,63-65). Знамените визнання віри святого апостола Петра, коли на запитання Христа апостолам: «За кого мають люди Сина Чоловічого», – Петро від їх особи відповів: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мт. 16,16), також відноситься до випадку прямого розуміння синівства як рівності Богу – адже у апостола Петра є важливий вислів про «Живого» Бога. Тому Христос так високо ставить дане визнання, вказуючи, що знання про це йому відкрили «бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт.16, 17), і що на камені цієї віри Він збудує Свою Церкву.
Четверте Євангеліє, де Іоанн Богослов безпосередньо свідчить про божественність Христа Його ж словами: «Я і Отець – одно» (Ів.10,30), було написано апостолом на кілька десятиліть пізніше перших трьох, синоптичних, – вже після руйнування Єрусалимського храму, після розмежування християн та юдеїв, котрі прийняли Месію з Назарету. Здавалося б, в християнському середовищі юдейський месіанський титул мав отримати більш однозначне розуміння – що і відбулося в Церкві майже через п’ятсот років, коли євангельський вислів «Син Божий» став мислитися тільки в звичному нам догматичному сенсі. Але, оскільки однією з цілей Іоанна Богослова було заповнення тих прогалин, які є в перших трьох Євангеліях, улюблений учень Господа порахував доречним заради уточнення вчення про Христа як Бога, активно використовувати й інші терміни, говорячи про Ісуса як втіленого «Єдинородного» та «Слова Божого».
Ці два терміни – «Слово Боже» і «Єдинородний» – вже не могли бути зрозумілі по-іншому, як рівність Сина Отцю за природою. Але Бог-Отець абсолютний – тому і Слово Його, щоб адекватно виразити Його абсолютний розум, повинно бути абсолютним. Отець вічний, тоді і Слово Його має бути вічним, щоб безперестанно висловлювати Його. Нарешті, Отець є досконала Особа, і Слово Його також має бути досконалою Особою, щоб в повноті виразити Його буття.
Термін «Слово» дає саме той смисл єдності природи і відмінності Двох Осіб, який пізніше, в IV столітті, і був виражений отцями-каппадокійцями у філософській термінології, дозволили сформулювати основні поняття святоотцівської христології. Євангеліє від Івана, де апостол свідчить про Христа як божественного Сина Отця, стало головним богословським ґрунтом для подолання спокуси аріанства, який намагався витлумачити поняття «Син Божий» виключно в переносному значенні і викликав запеклі богословські суперечки в Церкві протягом майже всього IV століття. Однак, саме ці суперечки, в кінцевому результаті, послужили з’ясуванню біблійного вчення про Сина Божого та утвердження правильного віровизнання втіленого Сина як рівного по Божеству Отцеві.