Догмат про небовзяття Богородиці

nebovzziattiaОдним із каменів спотикання між Католицькою та Православними Церквами є так звані маріологічні догмати, які були проголошені в Католицькій Церкві. До встановлення цих догматів спричинилася народна свідомість країн Католицької Європи, де було сформоване уявлення про Марію як про активну співучасницю та співвиконавицю Божого задуму спасіння.

Припускалося, що, коли Божа Матір не причетна до первородного гріха, то Вона не могла підлягати смерті, подібно до інших людей. Тому із розвитком вчення про Непорочне Зачаття на Заході богослови не менш напружено обговорювали питання про обставини кінця земного життя Богородиці.

Як відомо, Святе Письмо нічого не говорить нам про кінець життя Діви Марії. Мало цього, про це нічого не сказано в письмових джерелах перших чотирьох століть християнства. Оріген та Єфрем Сирійський тільки задують про смерть Марії і тільки святий Епіфаній зазначав, що Марія могла як віднайти безсмертя, так і прийняти мученицьку чи природню смерть. Західні Отці, такі як: блаженний Августин святий Амбросій Медіолянський та блаженний Єронім говорять про факт смерті Марії. Найперше вони так вважали, тому що Марія все ж таки належала до впалого людського роду, тому і мала смертне тіло. Так само Марія не могла перевершити у чомусь самого Христа, який прийняв мученицьку смерть на хресті.

Починаючи з V століття, на Сході появляється інтерпретація смерті Марії як певної виняткової події. Характерним для цього періоду є те, що як в апокрифічних джерелах, так і в богослужбових піснеспівах ця подія описується як засинання, успіння. В апокрифах говориться про те, що ангел звіщає Їй про близьку кончину; біля Її смертного ложа з’являються апостоли; Сам Христос приймає Її душу на Свої руки; через якийсь час тіло Марії підноситься до раю. Як бачимо, що і Східній традиції набагато швидше, ніж на Заході закріпилося уявлення про особливий характер з кінця земного життя Марії.

Як свято Успіння Богородиці розпочали відзначати в Єрусалимі на початку 6 століття. Починаючи із 582 року, це свято стає офіційним в усій Візантії і тільки 650 році за Папи Сергія І воно було прийняте  в Римі. На той час на Сході ідея про цілісне «душі і тіла» безсмертя Богородиці та Її воскресіння ще до загального воскресіння померлих ні в кого не викликало сумнівів. Це ми можемо побачити в церковних письменників VІІ-VІІІ століть, таких як: Андрій Критський, святий Дамаскін та інші. Єрусалимський патріарх Модест (VІІ століття) говорить про оживлення Христом Марії, щоб вона могла розділити з Ним вічну нетлінність. Східна Церква завжди вірила, що смерть Марії – це тільки короткий сон, за яким йде відродження та вознесіння. Саме про це говорять літургічні пісне співи та гімни Православної Церкви («В Успенні світу не покинула єси»). Чимало Храмів на Православному Сході присвячено саме Успінню Богородиці, а це однозначно говорить про віру в Її небовзяття.

Проте, як бачимо, що хоч на Сході віру у вознесіння Богородиці поділяли повсюди і ця віра відображена в літургійній практиці, вона не викликала богословської полеміки. Як наслідок, догматично її не було закріплено. Виглядає деща парадоксально, що на Заході, де з цього приводу ніколи не стихала полеміка, віра в небо взяття Богородиці отримала догматичне оформлення.

Ця полеміка на Заході розпочалася ще досить давно, розпочинаючи із V століття, а протягом VІІ-ХІХ століть на Заході сформувалися дві течії: «морталістів», які говорять про факт фізичної смерті Божої Матері та «імморталістів». Серед моралістів були навіть такі визначні богослови-схоласти, як: святий Тома Аквінський, святий Бонавентура та Дунс Скотт. І тільки в ХІІІ столітті думка про небовзяття почала переважати. Це тривало аж до ХVІІ століття. Благочестиві мільйони католиків вимагали від Римського Престолу прийняти новий догмат про небовзяття Марії, оскільки Вона була непричетна до первородного гріха, а, отже, і до смерті. І тільки в 1942 році Папа Пій ХІІ проголосив освячення усього людського роду Непорочним Серцем Марії, а в 1943 році було вперше сформовано догмат про небовзяття Марії, який торжественно проголосив Римський Папа 1950 році, в апостольській конституції «Мunificentissimus Deus». Слід зазначити, що це проголошення зовсім не було повсюди схвалене католицькими богословами. Оцінки цього догмату були досить суперечливими. Та й сьогодні про цей догмат говориться досить стримано, нейтрально, а інколи навіть і негативно. Більшість сучасних богословів належать до «морталістів», а, отже, не поділяють цього догмату. Хоча Папа у тексті конституції вжив досить обережні слова: «Завершення періоду земного життя» Божої Матері. Цим самим він залишив простір для подальших богословських дискусій.

Цей догмат в самій Католицькій Церкві викликав значні сумніви. Прийняття догмату про небовзяття поставило Католицьку Церкву перед певними проблемами, щораз частіше почали миготіти найменування Матері Божої як «посередниці», «співвідкупниці», тощо. Як результат це питання досить ґрунтовно розглядалося на ІІ Ватиканському Соборі. Соборові Отці відмовилися сформулювати подальшу маріологічні догмати та засудили крайнощі маріянізму та надали найвищі почитання Церквою та християнами Божій Матері, назвавши Її Матір’ю Церкви.

Вчення ІІ Ватиканського Собору про Божу Матір увійшло до догматичної конституції про Церкву «Lumen gentium» – «Світло народів». Тут ми знаходимо заклик: утримуватися в розважаннях про Богородицю як від будь-якого помилкового перебільшення, так і від надмірної вузькості поглядів. Водночас Собор говорить, що немає наміру вирішувати питання, які не доведені працями богословів до ясності, а за богословами зберігається право виражати особисті думки.

Як бачимо, на Сході вчення про небовзяття Богородиці давно мало та має і сьогодні широке фактичне визнання, хоча не оформлене як догмат. На Заході, навпаки, воно офіційно визнане та оформлене у вигляді догмату, але як раніше є предметом полеміки серед богословів, яка не припиняється протягом багатьох століть. Це ще раз показує нам, що догматичні розбіжності між Церквами є досить відносними.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.