Дуже часто ми можемо почути вислів, що Христос сплатив викуп за людину, що через гріхопадіння людина попала в рабство до гріха і потрібен був викуп, щоби звільнити людину із цього рабства.
В церковній літературі, від найдавніших часів аж до тепер, ставиться питання: кому Христос заплатив викуп за людей?
Деякі вважали, що викуп був заплачений дияволу, в рабстві котрого перебувала людина, зокрема, так вважав Оріген. Григорій Богослов йому заперечував: «Якщо велика і преславна кров Бога, архієрея та жертви, як ціна відкуплення віддана лукавому, то це образливо! Розбійник отримує не тільки ціну викупу від Бога, але і Самого Бога». Святитель Григорій Ніський відкуплення розуміє, як «обман» та «угоду з дияволом». Христо, щоби викупити людей пропонує йому Своє власне Тіло, «заховавши» під ним Божество; диявол кидається та тіло як на приманку, але разом із приманкою ковтає і «гачок», тобто Божество і гине.
Деякі Отці говорять, що диявол «обдурився», але не йдуть так далеко, щоб стверджувати, що Бог його обдурив. Подібні думки ми зустрічаємо в огласительному слові Івана Золотоустого, котре читається на Пасхальній Утрені. Зокрема, там говориться: «Ад засмутився, стрінувши долі Тебе… Взяв людину, а на Бога натрапив. Взяв землю, а стрінув Небо. Взяв, що бачив, і впав через те, чого не добачив».
Згідно з іншими трактуваннями викуп був заплачений не дияволу, оскільки він не має влади над людиною, а Богові Отцеві. Так Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.) писав, що гріхопадіння людини прогнівило Божественну Правду, а це вимагало сатисфакції, але, оскільки, жодних людських жертв для цього було недостатньо, то Син Божий приносить викуп. Смерть Христа задовольнила гнів Божий і людині повернено благодать, для отримання котрої їй потрібно мати певні заслуги: віру та добрі діла.
Можемо сказати, що ця теорія народилася в схоластичному богослов’ї та має юридичний характер. Також ця теорія показує середньовічні уявлення про образу честі, яка вимагає сатисфакції. Смерть Христа в такому розумінні не скасовує гріх, тільки позбавляє людину відповідальності за нього.
На Константинопольському соборі 1157 року соборові Отці погодилися, що Христос приніс відкупительну жертву всій Трійці, а не одному Отцю: «Христос добровільно приніс Себе в жертву, приніс же Самого Себе, як Людину, і Сам прийняв жертву, як Бог, разом з Отцем та Духом».
Про те, що Христос одночасно приносить і приймає жертву, йдеться в священицьких молитвах на Літургії Івана Золотоустого та Василія Великого. В одній із проповідей Кирило Єрусалимський говорив: «Немовля бачу, що приносить законну жертву на землі, але Його бачу таким, що приймає жертву від усіх на небесах… Сам Він – Дари, Сам – Архиєрей, Сам – Жертовник… Сам – Той, Хто приносить, Сам і Той, Хто приноситься, як жертва, за світ».
Древньоцерковні автори говорять швидше не про викуп, а про примирення людства із Богом, про усиновлення людства Богом. Вони говорять про відкуплення як про прояв Божої любові до людини. Це, цілком, у дусі Івана Богослова, котрий писав: «Бог, бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3:16). Причиною хресної жертви Сина є не гнів Бога Отця, а Його любов.
Воплотившись, Христос бажає в усьому уподібнитися людині. Він не тільки проходить через кожен вік, але через усі можливі страждання, аж до Богозалишеності. Про це свідчить крик Спасителя на хресті: «Елі Елі, лема савах-тані», – тобто: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт. 27:46). Це момент кульмінації голгофських страждань. Таємниця спасіння полягає в тому, що Божество Христа ані на мить не розлучалося із людством – Бог не залишав його, хоча Він, як людина, відчуває людську Богозалишеність. І навіть, коли тіло померлого Христа лежало у гробі, а Його душа зійшла в пекло Божество не розлучалося з людством. «У гробі плоттю, в аді з душею, як Бог, в раю ж із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом все наповняючи, неописаний». Христос одночасно в аді, в раю, і на землі, і на небі, із людьми, із Отцем і Духом, – все наповнює Собою, не будучи чимось обмежений.
У Христі оновлюється людина. Подвиг відкуплення Христа здійснений не задля якоїсь абстрактної маси людей, але заради конкретної людини. Так Симеон Новий Богослов писав: «Бог послав Свого Сина Єдинородного на землю для тебе і для твого спасіння, бо завбачливо знав про тебе і визначив, що бути тобі братом та співспадкоємцем із Ним».
У Христі ми можемо осягнути мету існування людини: поєднання із Богом. Іриней Ліонський говорив: «Син Божий стає Сином Людським, щоби син людський став Сином Божим». Із своєї безмірної любові до людини Христос зійшов на Голгофу і зазнав хресної смерті, котра примирила та возз’єднала людину із Богом.
За книгою Ілларіона (Алфєєва). «Таїнство віри»