Кілька думок про канон Андрея Критського

Він служиться в середу 5 тижня Великого посту. У ньому подаються приклади покаяння із священної історії, щоб ми могли порівняти їх із собою. Ми не просто їх згадуємо, але і входимо у ці події. Добрий чи злий приклад має на кожного із нас великий вплив, тому преподобний Андрій наводить нам різні приклади і події із Святого Письма, починаючи від Адама і Єви, закінчуючи Христовим Вознесінням. Він змальовує історію падіння, навернення та жалю кожної душі. Ті події, про які чуємо в тропарях канону стають нашими подіями.

Людина в раю спокусилась, бо хотіла бути самодостатньою. Саме через цю самодостатність нею була втрачена богоподібність. Людина з того часу починає шукати щастя в собі, в своєму тілі, а це і породжує пристрасті. Наша воля починає тільки шукати собі те, що є приємне, і тоді своє життя перетворюємо на ідола, ідола споживання.

У першій пісні канону ми співаємо: «Горе мені, окаянна душе, чому ти уподобилась першій Єві: затьмарився спокусою твій погляд, і поглинула тебе її гіркота – торкнулась дерева і скуштувала зухвало поживу безумства». Наша душа бачить зло, що їй приносить гріх, світ, пристрасті, але ми ніяк не хочемо пам’ятати трагічну долю наших прародичів. Чи це не пошук власної самодостатності? Чи це не прояв нашої гордості?

Єва не могла знати те, що знаємо ми із Писання, котре навчає нас праведного шляху. Вона не знала, що цікавість і гордість – це ті речі, які приведуть до страшної духовної катастрофи. Тому наша душа тільки уподобляється першій Єві, бо, насправді, наші переступи є незрівнянно важчими. Ми, насправді, набагато гріховніші за нашу праматір Єву.

Колись, в давнину, вавилонський цар Навуходоносор полонив юдеїв і пересилив їх у Вавилон на пустинні місця, перебуваючи там на вигнанню, вони так співали: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон» (Пс. 137(136):1). Ми теж поневолені, поневолені Навуходоносорм духовним – дияволом. Нам теж слід оплакати своє життя на «вавилонських ріках», ріках пристрастей та гріха.

Про Великий канон ми можемо сказати, що це є іспит, щира сповідь із цілого життя розкаяної душі. Але найбільша сила Великого канону полягає в тому, що він не веде душу до зневіри, до розпуки, до безнадійності. Проте розважання над власними гріхами із щирим плачем та каяттям підносить та вливає надію, вказує на наше спасіння, яке ми одержимо через Боже милосердя та заступництво Пречистої Діви Марії.

Розум пробує знайти правду у зовнішньому світ, а це створює ідоли, які відводять нас від правди. Канон же пропонує нам повернутися до Бога шляхом самопізнання і аскези. Він дає можливість заглянути всередину себе.

Перед нашим духовним взором проходять події Святого Писання і кожну цю подію наша душа переживає, немов частину свого власного життя.

«Благаю тебе як розбійник – пом’яни мене. Плачу гірко як Петро- про­сти мені, кличу як митар, сльози проливаю, як блудниця- прийми моє ридання, Спасе, як колись хананейки» (8 пісня).

 «Згрішив я і, як блудниця каюся: один згрішив перед тобою. Як миро прийми, Спасе, і мої сльози. Подібно як Давид, послизнувся я, упав у блуд та осквернився, але й мене омий, Спасе, сльозам” (2 пісня).

Кожен тропар канону – це щирий діалог нас, християн, із своєю душею та із Богом.

Значення канону для нас неоцінене, а полягає воно в тому, що, хоч ми бачимо незліченну кількість наших гріхів, хоч нам на пам’ять приходять всі упадки та невірності Богові, канон не приводить нашу душу до безнадії до відчаю. Навпаки, канон після покаяння та плачу над гріхами потішає, підносить та вливає надію: «Ти ж бо Пастир добрий, віднайди мене, ягня, й заблуканого не відкинь мене» (3 пісня).

«Якщо і згрішив я, Спасе, то знаю, що Ти чоловіколюбець: караєш жаліючи і гаряче милуєш, і бачиш сльози плачу мого, й спішиш, як люблячий батько, що кличе блудного» (1 пісня).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *