І Послання до Коринтян: 4, 9-16.
Євангеліє від Матея: 17, 14-23.
Коли Мойсей спустився з гори Синай, то побачив, що люди, вимучені його довгою відсутністю, переступили Закон, поклонившись золотому тельцю (див. Вих. 32:1-6). Ісус був розчарований не менше, аніж Мойсей. Адже до цього часу апостоли мали пробудити в собі справжню віру в Бога, котра допомагала б їм. Ісус бачить розгублені обличчя Своїх апостолів, а їхня віра розвіялася в той момент, коли так була їм потрібна. Можливо, вони думали, що назавжди одержали владу зцілювати, тому можуть уже Господа не турбувати.
Після того, як Ісус зцілив хлопця, Він говорить до них: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17:20).
Звичайно, що тут мова йде не про «розмір» віри, а про те, до якого Бога вона звернена. Коротенька молитва істинному Богу творить надзвичайні діла, а пильне служіння видуманому «богу» буде безкорисним та шкідливим для людської душі.
Ісус знає, що апостоли ще не повністю прийняли того Бога, Котрий закликає їх до смирення та готовності до хресного шляху слідом за Ісусом. Можливо, пізнавши істинного Бога, ми повинні віднайти більше часу та сил для більш уважної молитви та посту, котрі допоможуть підтримати розум та серце. Якщо навіть апостоли не могли самі цього досягнути, то хто ми такі, щоби вважати, що самі справимося без Божої допомоги.
Н.Т. Райт, Матфей. Евангелие. Популярный комментарий, Москва: Библийско-богословский институт св. апостола Андрея, 2010. [стор. 166-167]
*** *** ***
Існує багато різноманітних випадків духовної одержимості молодих людей, котра досить небезпечна для їхнього життя. Тисячі хлопців та дівчат піддаються спокусам диявола, котрий «схопив їх у полон – виконувати його волю» (ІІ Тим. 2:26). Всі вони відкинули страх Божий та повагу до Господніх Заповідей, а підкоряються тільки тілесним похотям та задоволенням, відмовляються слухатися своїх батьків, вчителів та священиків, зловживають здоров’ям, репутацією та станом в суспільстві. Вони роблять все, що тільки можуть зробити, щоби погубити свої тіла та душі. Хто з нас не зустрічався з такими молодими людьми? Їх можна зустріти не тільки в містах, але і в селах, не тільки серед багатих, але і бідних. Без сумніву, всі ці люди стають сумним доказом того, що сатана в наш час має доволі сильний вплив та владу над людськими душами.
Дж. К. Райл, Размышление над Евангелием от Матфея, Харьков: Библос, 2001. [стор 185]
*** *** ***
Віра – це ключ до перемоги в християнській війні, невірство – прямий шлях до поразки. Як тільки наша віра починає занепадати та згасати, разом із нею зникають і всі наші чесноти, зникає мужність, довготерпіння та надія, бо віра – це корінь, який їх підживлює. Ті ж самі ізраїльтяни, котрі одного разу з тріумфом перейшли Червоне море, порозбігалися, як боягузи, досягнувши меж обітованої землі. У них був Той Самий Бог, Котрий вивів їх із єгипетської землі, вони мали такого самого вождя, котрий вчинив безліч чудес перед їхніми очима, проте їхня віра не була колишньою. Вони почали сумніватися в Божій любові та всемогутності. «І бачимо, що не могли ввійти через невірство» (Євр. 3:19).
Всі ми схильні до необдуманого та механічного виконання релігійних ритуалів. Схожі до ізраїльтян, окрилених перемогою над Єрихоном, ми говоримо собі: «І повернулись вони до Ісуса й кажуть йому: “Не треба йти всьому народові. Нехай підуть якихось дві-три тисячі та й ударять на Аї. Не труди туди всього люду, бо їх мало» (Іс. Нав. 7:3). Схожі до них, ми на своїм гіркім досвіді пізнаємо, що духовні битви без тяжкої боротьби не виграти. Ковчегом Господнього завіту не можна нехтувати. Діло Боже слід творити з великим зусиллям та щирістю.
Дж. К. Райл, Размышление над Евангелием от Матфея, Харьков: Библос, 2001. [стор 186-187]
*** *** ***
«Віра, як зерно гірчиці» – символ найменшої величини. Але це не є- «мала віра» з першої половини 20-го вірша. Подібно як насіння, що може стати деревом, навіть така невелика кількість віри має необмежений потенціал і Божою силою робить все можливим..
«Скажеш: де вони [апостоли] зрушили з місця гору? Я скажу, що вони зробили набагато більше: воскресили тисячі померлих. Воістину, не стільки потрібно сили, щоб пересунути гору, скільки щоб вигнати з тіла смерть. Кажуть, втім, що після них жили святі набагато менші за них, але які пересували гори, коли була потреба. Звідси очевидно, що й апостоли могли б перенести, якби тільки потрібно було, але оскільки тоді не було потреби, то не слід і звинувачувати їх. Та й Господь не сказав: пересунеться неодмінно, але: можете пересунути. А якщо вони не переставляли гір, то не тому, що не могли [інакше як же могли вони здійснювати більш важливі дива), але тому, що не хотіли; а не хотіли тому, що не було потреби; а можливо, і це траплялося, але ніде не згадується, оскільки не всі чуда описані. До того ж вони тоді ще були не стільки досконалі. Чому? Невже не мали такої віри? Не мали; вони не завжди були однаково досконалі. Так Петро то називається блаженним, то картається; і інші отримують від Христа закиду нерозумінні, коли не зрозуміли слова про закваску» (Йоан Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57, 3).
«Горою можна назвати і диявола за висоту його зарозумілості, якого святі легко віддаляють від себе, коли бажають» (Євтимій Зігабен, Тлумачення Євангелія від Матея, част. 2, розділ 17].
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільних Євангелій, Львів: Свічадо 2015 / о. Т. Барщевський та ін. [ст. 147]
*** *** ***
Можливо, саме сьогоднішній Апостол є такою своєрідною апологією апостолів, на маловірстві яких знову наголошено в сьогоднішньому Євангелію (див. Мт. 17, 14-23; зокрема в. 20: «Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого»), що нав’язується своєю чергою так само на «малу-віру» Петра з Євангелія минулої неділі («Маловіре; чого засумнівався?», Мт. 14, 31). Так, апостоли не завжди були зразковими вірними, але їхня близькість з Ісусом, їхня готовність слухати його, але зокрема їхнє наслідування його життя в покірності та служінні іншим і для інших (див. вв. 9-13), зробила їх тепер правдивими батьками віри (як Авраам), яких не тільки можна поважати, а й треба наслідувати.
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 114]
*** *** ***
Статус «пастирів», поставлених на служіння Христові, щоб здійснити Божий задум спасіння, переводиться у стиль життя, властивого подорожуючим проповідникам Євангелія. Очевидно, що умови життя апостолів не надаються, щоб виправдати тенденції деяких християн із Коринта самовихвалятися їхнім християнським досвідом, уважаючи себе «мудрими» і «сильними». Павло закликає коринтян застановитися на абсурдності поведінки тих, хто «несеться гордо» (гр. φυσιοϋσθε, дослівно: надувається, надимається), використовуючи Божі дари, наче б вони були їхнім правом або власністю. Вистачить лише трохи самоіронії щоб «здутися». Саме отим дієсловом φυσιοΰσθαι (надуватися) Павло охарактеризовує поведінку деяких християн із Коринта, які на підставі власного духовного досвіду схиляються до того, щоб вивищуватися над іншими або самовихвалятися, без того, щоб звернути увагу на Божу дію і моральні вимоги Божих заповідей.
Апостол закликає коринтян «не нестися гордо, не надуватися» один над одним проти іншого (1 Кор. 4, 6). Попереджає тих, «які несуться гордо», що він скоро прийде і перевірить на ділах те, про що вони вихваляються словами (1 Кор. 1,18-19). В оскарженні кровозмішання якогось християнина, який взяв собі за жінку батькову жінку, Павло виставляє на яв суперечності між цим аморальним випадком, засудженим навіть невіруючими, і «вихвалянням, надуванням» християн із Коринта (1 Кор. 5, 2). Усім тим, які чваняться їхнім духовним «знанням», Павло відкрито каже, що «знання» роздимає, коли натомість справжня любов «не надимається» (1 Кор. 8, 1; 13,4).
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 114-115]
*** *** ***
На цьому місці Павло знову повертається до представлення апостольського стилю життя серією нестач – голод, спрага, брак одягу – принижень і зневаг, пов’язаних також із їхнім подорожуючим способом життя. Характерна риса Павлового стилю життя і його співпрацівників – це фізична праця, «власними руками» (в. 12), щоб забезпечити самих себе найпотрібнішим. До цього переліку лих, які спіткали апостола, він додає ще і три антиномії, у яких розглянено логіку хреста: «Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося» (в. 13). Наприкінці підсумовує двома словама найвищий рівень приниження: «Ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі» (в. 13). До написання цих рядків Павла спонукає більше аніж самооплакування бажання представити християнам із Коринта – тим, батьком яких він себе відчуває – приклад, який може стати для них взірцем, щоб оцінити власний спосіб думання, власні вчинки й усе життя.
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 115]
*** *** ***
«Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж міцні; ви славні, ми ж без чести. До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо» (І Кор. 4:10)
Усі ці антитези містять тихий закид: коринтяни показують, що не бажають нічим ризикувати заради віри.
Наприкінці цього уривка (вв. 6-10] Павло іронічно повертається до тем із розділів 1-2: ви є, або такими себе вважаєте, розумні, сильні, достойні; це не по-Божому, а по-світськи, за логікою світу, що вважає нас нерозумними, неміч-ними, без честі й тому нас переслідує (вв. 11-13); а дійсність є цілком інакша в Божих очах.
Апостол Павло часто згадує страждання і переслідування, що спіткали його в апостольській праці, але також і те, як Бог допоміг йому перенести їх (2 Кор. 4, 7-12; 6, 4-10; 11, 23-33; 1 Сол. З, 4; 2 Тим. З, 10-11). На його думку, слабкість апостола виявляє силу того, хто його посилає (2 Кор. 12, 9н; Флп 4, 13), тому що величина здійсненого діла не може бути приписана тільки зав¬зятості посланця (2 Кор. 4, 7).
Писаний текст не може передати всіх відтінків інтонації. Було б дуже ці¬каво прочитати собі в. 10 не як низку тверджень: «Ми – нерозумні, а ви – розумні, ми – немічні, а ви – міцні, ви – славні, ми – без честі», а спробувати надати йому дещо іронічної інтонації за допомогою риторичних запитань: «Виходить, що ми то нерозумні, а ви – такі розумні? Що ми немічні, а ви – міцні? Ви то славні, а ми, на вашу думку, без честі?». Іншими словами, Павло б не стверджував, що апостоли нерозумні, немічні чи без честі, але що їхня мудрість, їхня сила, їхня честь не є за критеріями цього світу, а у Христі, бо насправді у ньому вони бо мають і мудрість, і силу, і честь, які набагато перевищують людські.
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 116]
*** *** ***
Ризик віри. Чому апостол Петро почав тонути? Чому учні не могли вигнати біса з хлопця? Відповідь – одна: через малу віру! А ми б ходили по воді? Ми би вигнали біса з того хлопця? Чому ні? І та сама відповідь: через малу віру! Але як можемо побільшити нашу віру? Так, молитвою і постом. У в. 10 ми побачили, що апостол Павло закидає коринтянам те, що вони не бажають «ризикувати» заради віри. Що таке «ризик» віри? Кинутися на осліп у щось, чого не знаємо, а «може з цього щось вийде», чи, навпаки, відважитися піти дорогою хреста, яка, на перший погляд, здається безглуздою, слабкою, безчесною? Як відкрити в нашій немудрості і слабкості Божу мудрість та силу? Чи не правда, що «чим менше нас», тим «більше Бога» у нашому житті? Одне слово, а . ми готові «ризикувати» заради віри? Готові виявитися немудрими, слабкими перед світом, щоб прийняти мудрість і силу від Бога?
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 117-118]
*** *** ***
Батько віри. Святе Письмо називає Авраама батьком віри. Чому? І що оз¬начає бути «батьком віри»? Апостол Павло так само каже про себе, що він по¬родив своїх віруючих через Євангелію во Христі Ісусі. І що тоді означає «бути послідовниками» Павла? Чи ж не так само, як і він, народжувати інших у Хри-сті Ісусі через Євангеліє? І багато в нас вже тих, кому ми принесли Слово Єван-гелія, даючи їм змогу стати дітьми Божими? А чи пам’ятаємо ми і про тих, які нас привели до віри, наших духовних батьків? Врешті чи готові ми одного дня із духовних дітей, якими ми є, вирости і стати також духовними батьками? Взяти на себе відповідальність за інших, а не тільки вимагати її стосовно нас самих (саме як діти)?
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 118]
*** *** ***
Як казав Паскаль, в усьому, що переживаємо, терпить Ісус, не десь осторонь, не замість нас, а в нас. І саме в цій битві, в тій агонії Він перемагає смерть, за умови, що ми, те «маленьке стадо» (Лк. 12, 32), чуваємо з Ним.
Жан Корбон. Це називається Світанком. Літургічний рік у проповідях/ пер. із франц. Н. Кузневич. Львів:Свічадо,2007. [ст. 394]
*** *** ***
Ми чуємо відповідь Ісуса Його учням, в якій майже звучить втома: «Щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17, 21), і вона має стати для нас наполегливим закликом: не бомбами і не переговорами, а лише молитвою і постом. Піст – і це стосується всіх нас – полягає не суто в тому, щоб «затягнути пояс». Він полягає значно більшою мірою в тому, щоб перестати вживати, накопичувати ту несправжню їжу, якою є наш страх, егоїзм, надмірна вразливість, гнів, замкнення в собі. Саме в цьому намірі треба постити. Перед таким постом сила смерти безсила, її безсилля виявляється в нашому житті. Щодо молитви, то це не має бути лише прохання, що час до часу виринає з нашого серця. Нам потрібно чувати, перебувати перед лицем Отця, як перебував Ісус у Гетсиманському саду, молячись: «Отче, глянь на своїх дітей! Змилуйся над ними, зішли на них свого Духа Святого, Духа співчуття, воскресення» (пор. Йо. 17,1-26). У такій невтомній молитві мусимо перебувати постійно.
Жан Корбон. Це називається Світанком. Літургічний рік у проповідях/ пер. із франц. Н. Кузневич. Львів:Свічадо,2007. [ст. 395]
*** *** ***
Гірчиця – це дика рослина, її зернятко – звичайнісіньке. В ньому нема нічого особливого, але воно є образом тієї крихти віри, якої нам вистачило б, щоб пересувати гори, виганяти бісів, поширювати Святого Духа, бути священиками у своєму маленькому місті. «І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша!» (1 Йо. 5, 4).
Жан Корбон. Це називається Світанком. Літургічний рік у проповідях/ пер. із франц. Н. Кузневич. Львів:Свічадо,2007. [ст. 396]
*** *** ***
В євангельській мові мала віра означає не так кількість, як радше якість: як мала віра того, хто не покладається на любов Отця і шукає певності в багатствах, нагромаджуючи їх і клопочучись ними (Мт 6,31); або як мала віра учнів, які в морі під час бурі сумніваються в могутності Ісуса (Мт 8,26); або ще як мала віра Петра, який, вийшовши з човна, вагається і страхається (Мт 14,31). У всіх цих випадках мова, як бачимо, про віру, сповнену вагань, суперечностей і сумнівів.
Фаусті С. Канелла В. У школі Матея: Євангеліє, яке варто перечитувати і слухати, яким варто молитись і ділитись. / Перекл. О. Бодак, Львів: Свічадо 2017. [ст. 307]
*** *** ***
У паралельному уривку Марка батько хлопця просить допомоги в Ісуса, і той його запевняє, що все можливо тому; хто вірує. Відтак він вигукнув: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр 9,23-24). Це віра, просякнута невірством, яка знаходить свою силу в покорі й упованні на Ісуса. Незалежно від того, чи вважаємо, що віримо, чи вважаємо, що не віримо, ми всі покликані повторити благання: «Вірю, поможи моєму невірству!»
Фаусті С. Канелла В. У школі Матея: Євангеліє, яке варто перечитувати і слухати, яким варто молитись і ділитись. / Перекл. О. Бодак, Львів: Свічадо 2017. [ст. 307]
*** *** ***
Загальне сприйняття важких хвороб за часів земного життя Спасителя виходило з того, що їх причиною були гріхи та злі духи. Хвороба юнака з сьогоднішнього Євангельського уривка також приписувалася духові німому і глухому, який кидав юнака на землю, примушував корчитися в судомах так, що піна йшла з рота.
Через хворобу юнак був позбавлений найменшої можливості соціального життя та спілкування з іншими людьми. На додаток ціла родина мала заплямовану репутацію. Сусіди й знайомі задавалися питанням: хто грішив він, чи його батьки, що наслідком стала недуга, з якою не можуть справитися лікарі.
Батько юнака не припиняв боротьби з хворобою свого сина. Переконавшись, що жодна земна сила не може допомогти, привів хворого до учнів Христових. Коли апостоли не змогли вилікувати юнака зав’язалася дискусія між ними та фарисеями й книжниками. Цілком імовірно, що фарисеї наполягали на тому, що дитину вилікувати неможливо, бо причиною хвороби є гріх самого хворого, або його батьків. Винити хворого значно легше ніж співчувати та допомагати. На щастя, Христос мав співчуття до ближнього та владу над хворобами.
З часів земного життя Спасителя докорінно змінилися умови людського життя, але не змінилися самі люди. Сьогодні багато хто, замість співчуття й допомоги, схильний покладати провину за хворобу на самого хворого. Протягом останнього тижня новини звернули увагу на суспільну проблему ожиріння американців. За статистикою кожна п’ята дитина має зайву вагу. Професор Гарвардського університету Dr. John Ratey каже, що колись люди були мисливцями та збирачами. Проходили щодня від 14 до 20 миль у пошуках харчів. Натомість сьогодні відстань, яку проходить людина скоротилася в десятки разів. Разом з тим люди споживають багато калорійної жирної їжі та масла, поступово вбиваючи свій власний організм.
Обговорюючи популярну тему медичного страхування, люди звинувачують хворих на ожиріння в тому, що вони самі винні у власних проблемах. Ці люди питають: “Чому ми маємо платити за тих хто не хоче вести здоровий спосіб життя та не дбає про своє власне здоров’я?” Кажучи “винний сам”, суспільство робить занадто швидкі моральні висновки з хвороби, повторюючи поведінку законників і фарисеїв часів Христа…
Матеріали для проповіді: «Чернетки»
*** *** ***
Bill Coffin завжди говорив, що віра, яка має сумніви набагато міцніша ніж та, що сумнівів не має. Він додавав, що сумніви є служками віри, бо вони рухають людину вперед. Звичайно, це відбувається в тому випадку, коли сумніви зароджуються з бажання пізнати Істину, а не з патологічної потреби піддавати сумніву абсолютно все.
З іншого боку Паскаль казав, що серце має свої причини, про які розум може нічого не знати. У пошуках істини людина не може покладися лише на свій інтелект. Наприклад музика, художнє мистецтво, поезія, танці, література осягаються людиною значно глибше ніж на рівні інтелекту. Наука та логіка є важливими інструментами, що дають можливість вибудувати систему мислення, але не менш важливим є духовне життя людини, якого вони не торкаються. З його точки зору: “Xоч сліпа віра є поганою для нас, держави і світу, відповіддю на сліпу віру не може бути сліпе безвір’я”.
Матеріали для проповіді: «Чернетки»
*** *** ***
Хоч віра є однією з чеснот, якими захоплюється світ, безліч людей, включаючи багатьох християн, її недооцінює. Вірі відводять надихаючу та мотивуючу роль, ігноруючи практичне значення. Warren Wiersbe пише, що віра є основою повсякденного життя: “Треба мати віру щоби одружитися, відправити дітей до школи, отримати рецепт лікаря, повечеряти в ресторані, зберігати гроші в банку, підписати контракт, сісти в автомобіль або літак. Віра не є недоступним для більшості досвідом обраних, вона є клеєм, що єднає різних людей, даючи їм можливості жити і діяти разом”.
Значною мірою ми усі є віруючими, але не всі є однаковими. Віра кожного є унікальною і різною, тому між вірами не може бути знаку рівності. Щоби одружитися треба мати значно більшу віру, ніж щоби поїсти у ресторані. З точки зору віри екуменічне: “Я вірю в Бога” не дорівнює християнському: “Христос є Сином Божим і Спасителем світу”, як молитва про послання дощу не дорівнює вірі, що пересуває гори.
Біблія оповідає значну кількість історій про чудеса. Мойсей розділяє море, щоби перейти по сухому, Ілля воскрешає сина вдови з Сарепти Сидонської, апостол Петро ходить по воді та багато інших. Суть цих чудес не в тому, щоби навічно закарбувати діяння тої чи іншої людини, а в тому, щоби виявити силу віри.
Візьмемо для прикладу історію Давида і Голіафа. У програмі недільної школи це, напевно, одна з улюблених. Юнак приймає виклик до бою проти величезного та агресивного забіяки та перемагає. Дорослі люблять цю історію не менше. Величезна кількість книг та фільмів оповідають про незначну та малопомітну особу, що наодинці виступає проти мафії, злочинного світу, системи, корпорації, тощо і перемагає.
Перед царем Саулом та ізраїльським військом стояв величезний, як гора, виклик. Його ім’я Голіаф із Гефа. Сильний воїн, 2 метра 89 сантиметрів на зріст і майже три сотні кілограм ваги, був одягнений у лускоподібний панцир і мідні наколінники, на голові мав шолом, а в руках щит, спис і великий меч. Голіаф викликав ізраїльтян до бою: “Виберіть у себе людину, і нехай зійде до мене; якщо він може битися зі мною й уб’є мене, то ми будемо вашими рабами; якщо ж я здолаю його й уб’ю , то ви будете нашими рабами і будете служити нам… сьогодні я посоромлю полки ізраїльські; дайте мені людину, і ми будемо битися вдвох”. З огляду на розмір і силу Голіафа жоден не наважувався прийняти виклик.
Ізраїльське військо бачило перед собою великого нездоланного воїна. Лише Давид побачив щось кардинально інше. В цілому розмір – лише зоровий ефект. Людина може одночасно виглядати могутнім гігантом порівняно з дитиною, та лише гномом порівняно з чемпіоном світу з боротьби. Ізраїльтяни бачили величезного Голіафа і думали, що подолати його не можливо. Давид бачив величезного Голіафа і думав, що по ньому не можливо промахнутися. Ізраїльтяни порівнювали Голіафа з власною неміччю, Давид порівнював його із силою Божою: “ти йдеш проти мене з мечем, і списом, і щитом, а я йду проти тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога воїнств ізраїльських”.
Давид вибрав п’ять камінців та взявши пастуший посох і пращу здолав великого воїна. Влучивши каменем у лоб Голіафа Давид відрубав йому голову його ж мечем, забезпечивши перемогу ізраїльського війська. Народ вшановував перемогу Давида. Сам герой знав, що слава належить Богові. Так віра Давида силою Божою перемогла гору Голіафа…
Матеріали для проповіді: «Чернетки»
*** *** ***