Хлопчик дуже хворів. Багато ночей мати просиділа біля його ліжка, прохаючи Бога про допомогу. В найтяжчу ніч вона відчула шурхіт крил ангела смерті.
– Не забирай мого сина! – прохала мати. – Мій хлопчик ще не виріс, нічого не бачив, а найголовніше не відчув любові.
– На небі він зустріне все найкраще, що тільки можна віднайти на Землі, – прошелестів ангел.
– Що ж він тоді принесе з собою?! Дозволь йому зібрати хоча б декілька краплин любові, тоді я відпущу його на небо! – не переставала прохати мати.
– Добре. Нехай буде так, як ти просив. Коли він наповнить оцей наперсток краплинами любові, тоді я прилечу за ним знову, – промовив ангел та поклав перед матір’ю золотий наперсток.
Коли хлопчик став здоровим, мати не переставала прохати сина:
– Пам’ятай, синочку, про наш договір і не поспішай любити. Хоча серцю не прикажеш. Серце хлопчика вміло любити, він щедро ділився з цим даром зі своїм близьким. Мати з тривогою очікувала того часу, коли наперсток наповниться любов’ю.
Пройшли роки, син став дорослим. Він любив свою сім’ю, свою роботу та друзів. Він з ніжністю піклувався про своїх батьків, а наперсток так і не наповнився. Мати знову побачила ангела смерті, тільки коли сама піднімалася на небо.
– Ти перехитрила мене, матір, – засміявся ангел. – Жоден сосуд не поміщає в себе більше за свій об’єм, тільки сосуд любові – бездонний.