Якось до срібловолосого мудреця, обливаючись сльозамими, прийшла молода і дуже вродлива дівчина:
– Що мені робити? – крізь сльози скаржилася вона. – Я завжди прагну по-доброму поводитися з людьми, нікого не ображати, допомогти, як тільки можу. І хоча зі всіма я привітна й ласкава, але часто замість вдячносте й поваги дістаю гіркі образи й глузування. Я ні в чому не винна, і це так несправедливо й образливо, що аж плач бере. Порадьте, що мені робити?
Мудрець глянув на красуню і з усмішкою промовив:
– Роздягнися і прогуляйся по місту нагою.
– Та ви з’їхали з глузду! – обурилася красуня. – В такому вигляді будь-хто збезчестить мене і ще бозна-що сотворить зі мною.
Тоді мудрець відчинив двері і поставив на стіл дзеркало:
– От бачиш, – відповів він, – з’явитися на людях, оголивши своє красиве тіло, ти боїшся. То ж чому ходиш світом з оголеною душею? Вона розчинена у тебе, як ці двері. Всі, кому тільки охота, приходять у твоє життя. І якщо бачать у доброчинствах твоїх, як у дзеркалі, відображення бридкосте своїх пороків, то прагнуть обмовити і принизити тебе. Не кожному вистачає мужносте признатися, що хтось кращий за нього.
– То що ж мені робити?
– Ходімо, я покажу тобі свій сад, – запропонував старець. – Багато років я поливаю і доглядаю ці прекрасні квіти. Але ще жодного разу не бачив, як розпускається пуп’янок, хоча втішаюся красою й ароматом кожної квітки. І ти, наче квітка, розкривай своє серце перед людьми без поспіху, непомітно. Зважай, хто доглядає і поливає квітку, чинячи тобі добро, а хто обриває пелюстки і топче її ногами.
365 Притч на щодень. Упор. Діана Віссон. Львів: Свічадо 2013
Фото, ілюстративне: Susanne Jutzeler, suju-foto із сайту Pixabay