Святий апостол Петро, коли закінчив своє земне життя, був призваний на Небо, де Господь вручив йому ключі від райських воріт.
Петро ревно ніс свою службу, відкриваючи двері раю для душ тих людей, які земним життям і за рішенням Вищого Судді виявлялися гідними небесних блаженств.
Але одного разу Петро помітив у пресвітлому раю людей, яких він не впускав. Як же вони пробралися сюди? І у великій тривозі він прийшов до Господа.
Господь сказав:
– Йди за мною, Петре.
Пішли вони райськими садами і гаями, і під горою, на зеленій галявині побачили Пресвяту Діву, яка дивилася з краю глибокого обриву вниз, на землю. У руках у Пречистої була зіткана з найтоншого блакитного шовку драбинка.
А з прірви доносяться стогони, благання… І ось опускає Пречиста свою павутинку-драбину, і один за другим по ній видираються на галявину страждаючі, замучені люди і зникають в райських садах, квітниках і гаях.
З кожною врятованою людиною, Владичиця підносить вгору руки і молиться до Бога:
– Господи мій і Боже! Ти все бачиш, чуєш і знаєш. За невимовнеТвоє милосердя прости Мені, що порушую Я мудрі порядки Твого пресвітлого раю. Але жила Я на землі, і Сама Я мати. Чи можу Я відмовити матері, яка благає за сина? І чи не Я Мати всього страждаючого людства?
Поклав тоді Бог всемогутню Свою руку на плече апостола Петра і сказав:
– Ходімо потихеньку звідси. Нам з тобою тут робити нічого.