Ми бачимо світлицю, де зібралися майже всі апостоли, окрім Томи. Серед них ми також не знаходимо Ісуса, Котрий ще так недавно зібрав їх в цій самій світлиці на Тайну Вечерю, на першу у світі Євхаристію. Апостоли зібралися не розділити радість Євхаристії, а через свій страх, «потайки, страхалися бо юдеїв» (Ів. 9:38). Звичайно, всі вони відчули докори сумління через те, що покинули свого Учителя, що один із них Його зрадив, а інший відрікся від Нього. Вони ще й переживали глибокі сумніви: а чи воскресне їхній Учитель? Безперечно, Ісус був доброю людиною, Він говорив глибокі істини, але чи Він не помилявся щодо Своєї особи, чи, насправді, Він був тим Обіцяним Месією? На той час апостолам була вже відома новина про Христове Воскресіння, але, все ж таки, вони зібралися у світлиці не для того, щоби радіти, але через свій страх перед юдейською спільнотою. Швидше за все, вони очікували такої ж самої кари, яку пережив Ісус, тому апостол Іван пояснює зібрання апостолів саме через страх перед юдеями.
Знову ми бачимо перед собою апостолів, покликаних продовжувати справу Христа, в сумнівах та сум’ятті, в страху та переживанні. І так несподівано для усіх Спаситель приходить до них, не просто приходить, але дарує дари Святого Духа. Ісус прийшов до них, щоби дарувати дари Духа Святого, тобто повноту життя в Бозі, від Якого вони відреклися, дарувати повноту життя в Церкві, яку вони в цей час були готові зрадити, бо вони зібралися через страх перед юдеями.
Знову ми бачимо не просто акт довір’я Бога до людини, але акт сходження Бога до немічної людини. І тут нам відкривається історія ще одного апостола, апостола Томи. Нас дивує його реакція на всі ці події. Так, його не було серед апостолів, коли з’явився Воскреслий Христос. Напевно, він так само переживав через те, що покинув Ісуса в найтяжчі хвилини Його життя. І коли йому такі самі, маловіри, як і він сам, донесли Благу Новину про Воскресіння Спасителя, їхнього Вчителя. Тоді він починає говорити про неможливість цього, про свої сумніви, про свою цікавість: «Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік його, – не повірю!» (Ів. 20:25).
Що саме виділяє апостола Тому серед інших апостолів в цей час? Не тільки те, що він сумнівається, коли інші вже повірили, а те, що він надзвичайно щирий. Нам дивно, як він може не вірити своїм друзям-апостолам, котрі переживали таке ж нелегке життя, як і він сам? Як він може сумніватися в Самому Бозі? Він це може, бо він – вільна людина, створена на Образ та Подобу Бога. І ось, коли приходить Христос, то Він без жодного докору надає таку можливість апостолу Томі: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий!» (Ів. 20:27). Христос бачить чесність та мужність цього апостола, котрий не побоявся показати себе гіршим від інших апостолів. Тома не побоявся залишитися самим собою – людиною, якій притаманні як добрі, так і погані чесноти. І Христос не просто приходить до апостола Томи, Він простягає до нього Свої руки зі слідами від цвяхів, Він бачить його віру і його мужність запитувати Бога про все.
І саме в цей час відбувається визнання апостолом Томою Христа як Бога. Здається, тут немає нічого дивного, адже апостоли ходили слідом за Ісусом, бачили Його чуда, чули Його науку, а тепер переконалися у Його Воскресінні. Проте саме апостол Тома кидає виклик тому старозавітному розумінні Бога, Якого неможливо побачити та залишитися в живих. І це визнання Томи в черговий раз бентежить інших апостолів, котрі своїм серцем повірили у воскресіння Христа, а своїм розумом так і не зрозуміли, що Бог, Котрого неможливо було побачити та залишитися в живих, стоїть перед ними, як реальна людина в повному сенсі цього слова.
Апостол Тома розкриває нам правдиву зустріч із Богом. Богом, Котрий прощає, Котрий любить, Котрий готовий завжди підтримати та обійняти, Котрий чекає нашого навернення, Котрий віддав своє життя за гріхи цілого людства. Поспішімо в обійми Воскреслого Христа.