Євангеліє – слово грецьке, і означає “блага звістка”. Євангеліє принесло людям благу звістку про те, що настало нове життя. Цього нового життя чекали і тому про нього багаторазово говорили старозавітні пророки. І Малахія, і Ісайя, і Ієремія – всі чекали Того, Хто принесе в світ новизну, тобто оновить упалу людину, а разом з тим обновить все творіння, яке постраждало через падіння Адама, обновиться наша земля, так, що на ній не залишиться і сліду страждання, а буде тільки радість і торжество.
Наш Бог – це не Бог, який живе десь далеко від нас і не цікавиться нами. Він став Людиною, воплотившись, Бог став нам близьким. Можна сказати він наш рідний. Він носить нашу плоть, у Нього є свій земний родовід. У Нього є земна доля, у Нього є ім’я. у Старому Завіті була заборона зображати Бога; після воплочення Бог одержить людський вигляд і людське ім’я. у всьому він став нам подібний, за винятком гріха: гріха, як відірваності від Бога.
Бог стає людиною, Він бере на себе нашу людськість, тобто наше тіло, але і нашу людську душу; він живе в світі, де торжествує ненависть, страх, жадність і всі пороки. Він входить у світі бере на себе всі наслідки того, що людина зробила із цього світу. Він живе чистий, від усякої скверни, в світі, де на Нього впаде все нечисте, все скверне, все безбожне, все, що недостойне людини, тому що для світу він своєрідний виклик.
Він увійшов в наше життя і разом з нами Він готовий преобразити, змінити наше життя. І якщо так собі уявляти Бога, то тоді зрозуміло, що не даремно Бог говорить про себе в книзі Одкровення устами Івана Богослова: “Ось, Я все творю новим” (Одк.21,5).
Напевне, пам’ятаєте перші сторінки Біблії, там говориться про те, що Бог створив Адама, взявши земний порох, тобто те найосновніше, з чого можна творити. У Христі всякий атом може або впізнати себе в атомах його тіла, у Ньому можемо побачити те, на що можуть перетворитися атоми, коли об’єднуються з Богом. У Христі можемо впізнати себе у славі Божій.
І все це знаходиться в двох іменах Христа Спасителя: “Емануїл”, що з єврейської “з нами Бог”, “Бог посеред нас”, а – Ісус: “Бог спасає”.
Ось який у нас Бог. Ось чому апостол Марко, що сам на собі пережив цю переміну, котра зробила із земного – духовне, тому він починає свою книгу словами про те, що це початок Благовісті.
Про цю благу звістку першим говорить Предтеча, Хреститель Іван. Подивимося на нього очима Нового Завіту.
Молодий чоловік тридцяти років, на декілька місяців старший від Господа ісуса Христа, відмовився від всього земного, для того, щоб з ранніх років піти в пустиню, очистити себе від всякого бажання нечистоти, неправди, віддати себе Богові до кінця; подвижник, який нічого не знає і не хоче знати, крім Бога, Його волі і тієї звістки, котру він повинен принести на землю. В Євангеліє від Марка він названий словами пророцтва: “Голос вопіющого в пустині”… Люди в ньому чули тільки голос Божий, він сам по собі ніби не відігравав ніякої ролі, він був тільки рупор.
Про що ж говорить цей голос Божий? Ось тут хочеться зачитати першу проповідь Івана Хрестителя:
Луки 3, 2-18.
Тепер трохи роздумаймо про те, що являється осердям проповіді Івана Хрестителя: про покаяння.
Знаємо, що в Старому і Новому Завітах Господь названий двома іменами: Емануїл, тобто “з нами Бог”, “Бог посеред нас”, і Ісус, що означає “Бог спасає”. І Іван Хреститель ясно вказує, від чого Бог нас спасає, і завдяки чому ми можемо знайти спасіння. Бог спасає нас від гріха, і шлях до цього спасіння – покаяння.
Але, що ж таке гріх? Часто ми думаємо про гріх, як про порушення добрих взаємин з людьми. Але гріх є набагато більший, набагато страшніший.
Гріх є порушенням законів життя. Тут мається на увазі життя, коли ми беремо участь в житті самого Бога. Він саме – Життя.
Гріх є беззаконня. Щоб креще це зрозуміти порівняємо, що Старий і Новий Завіти говорять нам про Закон. Старозавітний закон, даний нам через Мойсея на Синайській горі, і він складається із великого числа різних правил; люди, які притримувалися цих правил, залишалися вірними їм до кінця свого життя. Так, той, хто їх дотримувався міг вважати себе за праведника; Богу нічого було з них спитати, бо вони виконали кожне слово, що було сказане Богом в Законі. В Новому Завіті Христос теж дає нам заповіді, але відношення до них інше, як у Старому Завіті: заповіді Христа вчать нас не як поступати, а якими бути: заповіді Христа – шлях, дорога. Ми не можемо відноситися до них рабськи, підкорюючись із страху або надіючись на нагороду. Шляхом Заповідей ми виростаємо до спілкування з Богом, до Єдинства з Богом.
Коли ми говоримо, що ми не можемо спастися, якщо порушуємо закон життя, то говоримо не про вчинки, а про те, щоб цей закон став нашим єством, щоб попросту ми не могли поступити інакше.
І це дуже важливо, тому що дуже легко правила, які дає нам Христос, перетворити в Старозавітний закон, стати просто тупим виконавцем закону.
Щоб краще це зрозуміти є історія про одного християнина. Він ніколи не пропустив жодного жебрака, щоб не дати йому тарілку супу і якісь гроші, але цього жебрака він ніколи не впускав у дім. Він залишав його у дверях: “Тільки не смій ступати своїми брудними черевиками на мій чистий коридор…”. І коли той закінчував їсти свою юшку, і получив гроші, то говорив: “А тепер іди і не повертайся до мене, я тобі дав все, що тобі потрібно!”. Він вважав, що виконав діло милосердя, а насправді, в нього в серці не було ніякого ні милосердя, ні любові.
Ось в цьому полягає різниця між виконанням закону в юридичному сенсі і в тому, щоб стати людиною, для якої заповідь є покликом життя, стати людиною, яка не може поступати інакше.
Ще одне розуміння це відірваність від Бога це поєднане з попереднім. Це відірваність нашого серця від Бога, нашої волі від волі Божої, наших думок від Божественних думок і проявів, тому цей стан є основним в нашій гріховності, є тим станом напівсмерті, про котрий ми говорили раніше. Проте гріх розвивається і дальше, і із цього стану відірваності народжуються і його наслідки; внутрішній розлад, осиротілість, ворожість до людей і інших творінь. І в цьому відношенні гріх розходиться, набуває безкінечного числа різних відтінків: ненависті, страху, жадності, усіх видів зосередженості на собі, тому що ми загубили Бога.
На початку Євангелія від Івана читаємо, що не можна втішатися думкою, ніби є великі і малі гріхи. Звичайно, різниця є; але і малий гріх, якщо він добровільний, свідомий, цинічно вибраний, може убити душу.
Те ж саме буває, якщо ми необережно відносимося до наших гріховних бажань, до того, як нас тягне до гріха, як ми цей “малий” гріх починаєм любити і леліяти, і тоді, ми накінець до нього і доходимо.
Де б ми не перейшли річку, як би ми її не перейшли – вбрід, вплав, через міст, на човні, ми все таки виявляємося на чужій території, на ворожій стороні, ми зрадили своєму дійсному покликанню, особливо зрадили собі, тому що ми перестали бути цілою людиною. Ось різні підходи до гріха.
Перше, про що проповідує Іван Хреститель, це покаяння. Що ж таке покаяння? Покаяння – це грецьке слово, яке означає поворот: повернення душі, повернення життя. Це момент, коли ми усвідомлюємо своє тяжке становище, коли ми відчуваємо відразу до нього і до себе, коли раптом народжується в нас, хоча початково, рішучість перетворитися, почати наново і по-новому жити. Ми всі чули вислів із Нового Завіту: віра без діл мертва (див. Іс.2,17). Плакати – недостатньо, більше того – бізплідно. Покаяння заключається в тому, щоб прийти в усвідомлення, прийняти рішення і діяти відповідно до нього.
В Царство Боже йдуть в великій мірі не від перемоги до перемоги, а від падіння до падіння, але приходить до Царства Божого той, хто після кожного падіння, замість того, щоб сісти на краю дороги і плакати над собою, встає і дальше йде; і скільки би він не падав, він кожний раз піднімається і йде.
Ми повинні завжди пам’ятати: що покаяння, миттєвого не буває. Але, звичайно, деякі душі, деякі великани духа можуть миттєво усвідомити свою гріховність і перемінити зразу весь хід свого життя, але ми, грішні люди, виправляємо все поступово, крок за кроком. Не плачмо над собою, встаньмо і ідімо, нехай в сльозах, нехай в страсі, але ідімо, не зупиняймося.
Хто з нас може сказати, що в нього в житті немає таких таємниць, які він хотів би приховати від інших людей.
Але кожний із нас може поставити перед собою питання: чи стане мені мужності відкрити себе перед людьми? – навіть не відкриваючи своєї неправди, тільки тому, що люди помітять, що я не такий, яким був чи є насправді.
Інший приклад, який я хочу вам сказати, дуже складний. Він відноситься до двох людей. Під час громадянської війни одна жінка з двома малолітніми дітьми опинилася в місті, яке спочатку було у владі білої армії а потім потрапило під владу червоних. Вона була дружиною білого офіцера і знала, що якщо її знайдуть, то наймовірніше вона, буде розстріляна. Вона сховалася в хатині на краю міста. Спускалися сутінки, і раптом стукіт в двері. Із завмиранням серця вона підійшла, відкрила їх – перед нею стояла молода жінка її ж віку, років двадцяти п’яти.
“Ви хто така?” – запитала вона.
“Вам треба негайно йти, вас бачили, за вами прийдуть через декілька годин…”
Мати подивилася на своїх дітей і сказала: “Куди ж я піду, вони далеко піти не можуть, а з ними мене відразу впізнають…” І ця Наталя, чужа жінка, раптом стала тією, яку Євангеліє називає ближнім: тобто найближчою людиною в житті і смерті. Вона їй сказала: “Ні, вас шукати не будуть, я залишуся тут і назвуся вашим іменем”. – “Але вас розстріляють!” – “Так, – сказала Наталя, – але у мене ж немає дітей “.
І мати пішла з дітьми. Наталія залишилася. Рано-вранці, при світанку, вона була розстріляна.
І пізніше ті врятовані діти говорили: Вчинок Наталії нам показав, що ми повинні так прожитисвоє життя, щоб виявитися гідними цієї жертви. Дар життя, жертва свого життя, який зробила їм невідома для них жінка, їх перемінив до глибини, вони все життя прожили тільки з однією думкою: як би смерть Наталії не позбавила світ тієї величі, тієї правди, тієї невимовної духовної краси, яка була в її душі. Вони були такі приголомшені, що для них почалося нове життя.
І ті люди, які зустрічали Івана Хрестителя, зустрічалися не тільки з його силою, з його прозорістю, яка його робила тільки Божим голосом, або з його упокорюванням; вони зустрічалися з безкомпромісністю в його обличчі, з людиною радикальної цілісності. Бачивши його, вони могли себе порівняти з тим, ким він був, і це стало поштовхом для них каятися, тобто з жахом бачити свій тяжкий стан і вирішити: таким, або такою я жити більше не можу. Я бачив, я бачила щось, що вже поклало кінець минулому життю, тепер уже повинно початися нове життя.