І Глава. Марка 1;12-13

“І відразу Дух повів Його в пустиню;
і Він перебував у пустині сорок день,
спокушуваний сатаною, і був із дикими звірями,
а ангели Йому служили”
(Марка 1;12-13)

Це дуже стислий опис, який охоплює сорок днів, які були багатими на різні події.

Але ми повинні пам’ятати, що Марко писав своє Євангеліє, коли євангельська проповідь розлилася, немов широка ріка. Він не хотів говорити про те, про що говорили до нього.

Тому ми звернемося за доповненням до євангелиста Луки.

Ісус же, повен Святого Духа, повернувся з-над Йордану,
і Дух повів Його в пустиню, де сорок день
Його спокушав диявол;
і протягом тих днів Ісус не їв нічого.
Коли ж вони скінчились, Він зголоднів.
А диявол
Йому й каже: “Якщо ти Син Божий, скажи оцьому каменеві, щоб став хлібом.” Ісус озвався до нього: “Писано,
що не самим лише хлібом житиме людина.”
Тоді диявол вивів Його високо,
показав Йому в одну мить усі царства світу,
і сказав до Нього диявол: “Я дам Тобі всю цю владу й славу їхню,
бо вона мені була передана, і я даю її, кому захочу.
Тож коли Ти поклонишся передо мною, вся Твоя буде.”
Ісус у відповідь сказав до нього:
“Писано: Ти будеш поклонятись Господеві,
Богові Твоєму, і Йому єдиному служити.”
Потім він повів Його в Єрусалим,
поставив на наріжнику храму й сказав до Нього:
“Коли Ти Син Божий, кинься звідсіль додолу;
писано бо: Він ангелам своїм велітиме про тебе, щоб тебе зберігали; і: Вони знімуть тебе на руки, щоб ти, ногою своєю не спіткнувсь о камінь.” Але Ісус озвавсь до нього: “Сказано:
Не спокушуватимеш Господа, Бога твого.”
І скінчивши всі спокуси, диявол відійшов від Нього до якогось часу. Ісус у силі Духа повернувся в Галилею,
і чутка про Нього рознеслась по всій околичній країні.
(Лука 4; 1-14.)

Ми трошки застановимося і вдумаємося над тим, що собою представляють ці спокуси, тому що те, що відбувається з Христом дуже часто відбувається і з нами. Звичайно, не в такій обстановці, не з такою силою. Кожен із нас в якийсь момент відчуває, що в ньому відкрилася глибина, якої не було досі, яка готова вийти на бій зі всім злом світу, готова чинити тільки добро. І в цей момент ми, як і Христос, знаходимося перед спокусою. Диявол говорить: «Якщо ти Син Божий….» – тобто докажи, що Ти Син Божий! На тебе зійшов Святий Дух – докажи це.

Ось ти голодний. Сорок днів ти постився, хіба ти не маєш влади над усім створеним? Глянь навколо тебе лежить багато каміння, візьми любий і накажи йому стати хлібом і тоді зможеш насититися… Хіба це не те саме, що відбувається з нами, коли ми відчуваємо в собі підйом сил і одночасно перебуваємо в якійсь нужді? Невже я повинен померти з голоду, коли маю можливість щось зробити цією силою?… Ісус відповідає: «Не хлібом єдиним буде жити чоловік, але всяким Словом Божим». А Слово Боже – це не заповідь, це животворне слово, яке Бог говорить, коли кожна людина визивається з небуття до буття, це те слово, завдяки якому ми існуємо, завдяки якому ми живемо. Цю силу в собі не слід використовувати для задоволення власних потреб, а тільки для служіння людям.

Переможений диявол звертається до Нього з іншою спокусою. «Піди за мною, ось висока гора, з цієї гори я покажу тобі всі царства вселенної, я дам тобі владу над цими царствами, всю їх славу. Ти тільки мені поклонися – і все буде твоє…» хіба це не спокуса, яка приходить до нас? Звичайно, що ніхто нам не пропонує особливої слави, але як часто вкрадається в наші думки: «Якщо ти той, ким себе зараз відчуваєш хіба ти не маєш права розпоряджатися ними? Чому б тобі цю величезну силу не використати для добра інших?»

Христос відрік: «Господу Богу твоєму поклоняйся, йому єдиному служи». Це спокуса владою: владою поневолити інших, тобто стати тим, чим став антихрист: прислужником сатани, його владою перетворюються на рабів, котрі не стануть перед ним, подібно до Христа, і не скажуть: «Богу твоєму поклоняйся, йому єдиному служи».

І третя спокуса: диявол взяв Христа на дах храму. «Якщо Ти Син Божий, кинься вниз, адже Святе Писання обіцяє, що Тебе підтримають ангели, що з Тобою нічого не станеться, – здивуй людей чудом, докажи їм, що Ти Син Божий, що Ти можеш те, чого ніхто не зможе зробити»….

Як часто і нам хотілося би довершити чудо – не для того, щоб люди впали перед нами на коліна, а для добра: якщо б тільки я зміг здійснити чудо, вилікувати людину, котру люблю! І тут нам те ж потрібно сказати, як говорив Христос: «Не спокушай Господа Бога твого».

Так що ці спокуси, котрі, на перший погляд, відносяться до Христа, вони напряму відносяться і до нас.

Спокушування силою: ти зголоднів, ти в потребі, в злиднях – застосуй свою силу, щоб визволитися від всього… Спокушування владою: хіба у тебе нема можливості стати паном всіх і кожного? І накінець – спокуса чудом.

В Євангеліє сказано, що сатана відійшов від Христа до часу.

До якого часу?

Все це, що тут описано, це спокушування силою. Але пізніше прийде час спокуси безсиллям, неміччю, страхом. Це ми побачимо пізніше. Коли Христос вперше почав говорити своїм учням, що йому потрібно буде померти для того, щоб виконати своє призначення, апостол Петро підійшов до Нього і сказав: «Не дай цьому статися, пожалій себе, здайся, тільки лишися живим…» Це спокушування слабкістю. Це остання спокуса, котру Христос повинен буде перемогти.

В розмові про спокуси Христа в пустині вже говорилося про той тяжкий стан, в якому ми знаходимося, поки не станемо твердо на дорогу віри і вірності Богові, і зараз, коли все в навколишньому світі нас манить, тягне, полонить, кличе до себе, одним словом – спокушає. І тепер я хочу поставити питання про те, як нам поступати? Тому, що ми читали в Євангелії відповідь Христа на спокуси, але до нас теж приходить спокусник не з такими різкими питаннями, а повільно, ставить питання так, що ми можемо його і не помітити, і впасти в спокусу, раніше, ніж встигнули її розпізнати. Я хочу на це питання відповісти декількома прикладами.

По-перше, є місце у одного із отців-аскетів, де він описує, як спокуса поступово, неначе іржа, проникає в нас. Він дає забавний приклад. Він говорить, що спокусник приходить до нас, як продавець заячих шкурок приходить до господині. Він стукає в двері. Вона відкриває. «Чи не хочете ви купити заячу шкурку?». Якщо вона розумна, то скаже: «Ні!» – і закриє двері. Якщо вона нерозумна, вона скаже: «А які у тебе шкурки, покажи їх?». В той момент, коли вона почала дивитися шкурки, вона уже починає полонитися. Потім вона запитає: «А за скільки ти ці шкурки продаєш? Вони мені, по правді кажучи, не потрібні, але мені цікаво знати…- За скільки ж». – «Ох, це дорого!». – «Я готовий зменшити ціну….». і так починається розмова між жінкою, яка і не думала про ці заячі шкурки, які їй зовсім не потрібні, і між спритним продавцем, який спочатку покаже, потім поманить, потім знизить ціну, і, на кінець, продасть.

Ось так і з нами поступає спокусник. Він стукає в наші двері; але раніше, ніж відкривати – подивімося і прислухаймося. Якщо побачимо, що це «продаються шкурки», скажемо: Ні, я не відкрию! – і відійдемо від дверей одразу, щоб навіть не чути голосу, який за дверима буде звучати і нас манити. Якщо навіть тільки відкрити двері, то одразу зав’яжеться розмова – то ми вже на шляху падіння. Ось перший урок: коли до нас підходить спокусник, потрібно відбити його одним махом; закрити двері і сказати: «Ні!» – і все. Мова, звичайно, іде не про заячі шкурки, бо ми можемо спокуситися чимось, що нам не потрібне і шкідливе, що може принести шкоду іншій людині, що нас як людину принизить. Це може бути тілесна пристрасть, яка поведе нас до перелюбства, до осквернення іншої людини і себе. Це може бути пиятство; це може бути страх, який нам перешкодить сказати правду чи заставить сказати неправду, збрехати. Кожен із нас може подивитися на свою совість і побачити, скільки разів диявол нам пропонував щось недостойне нас і Бога, і скільки разів ми ходили по небезпечній дорозі.

Кожний раз, коли до нас підступає спокуса, ми повинні це прийняти не як зло, не як нещастя, а як випадок, представлений нам Богом доказати Йому нашу вірність і перемогти; перемогти так, як Христос переміг спокуси в пустині, сказавши «Ні!» цим спокусам. Нам так часто хотілося б не бути спокушеними: як було б добре, якщо б не було ніякої проблеми!… Це неправда. Якщо б не було ніякої проблеми, в нас дрімали б сили, які ми можемо пустити в боротьбу, і поступово ці сили зачахли б, ми стали б безсильними.

Є розповідь із життя одного із стародавних подвижників про те, як монахові-священику було доручено хрестити дівчат і жінок. В нього піднімалася в душі ціла буря спокус. Його і’мя було Іван. Він став молитися святому Івану Хрестителю про позбавлення від цих спокус. І святий Іван Хреститель йому явився і говорить: «Я можу просити Бога і ці спокуси заберуться від тебе, але ти тоді втратиш вінок мучеництва. Борися, борися весь час, перемагай кожний раз, а якщо ти не переможеш, якщо спокуса тебе охопить, як вогонь, тоді кайся, плач, кайся, і поступово ти здобудеш вінок мучеництва»… Ось, як ми повинні відноситися до спокус за порадами отців пустині, і за прикладом святого Івана.

Є розповідь із життя святого Антонія Великого про те, як він весь час боровся, боровся із спокусами; і накінець переміг, він лежав без сил на голій землі. Раптом перед ним появився Христос. І Антоній, не в силах піднятися, Йому говорить: «Господи, де ж Ти був, коли на мене напали всі ці пристрасті?» А Христос йому відповів: «Я невидимо стояв біля тебе, готовий вступити в бій, якщо б ти тільки здався». Ось, як ми повині мужньо, твердо і з вірою відноситися до питання про спокуси.

Але тоді постає питання: де ж брати сили? Сили ми можемо взяти, по-перше, із нашої віри, із нашої вірності, якщо тільки згадаємо, Кому ми служимо, якщо тільки згадаємо, як нас любить Господь, коли Він Своє життя віддав ради нашого спасіння. Невже ми у відповідь не можемо дати Йому все, що у нас є?… Серафим Саровський нам говорить: між людиною, яка помирає в гріхах і людиною, яка кається є тільки одна різниця – рішучість, яка опирається на нашу віру, на нашу вірність.

Апостол Павло в шостій главі Послання до Ефесян пише:

«Нарешті кріпіться в Господі та в могутності Його сили.
Одягніться в повну зброю Божу,
щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським.
Нам бо треба боротися не проти тіла й крови,
а проти начал, проти властей,
проти правителів цього світу темряви,
проти духів злоби в піднебесних просторах.
Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу,
щоб за лихої години ви могли дати опір і,
перемагаючи все, міцно встоятися.» (Еф. 6, 10-13).

Апостол Павло, маючи таку велику силу, в якийсь момент звернувся до Бога з криком: Господи, дай мені силу! – І Спаситель йому відповів: Досить для тебе благодіті Моєї; тому що сила Моя здійснюється в немочі (2 Кор. 12,9).

В немочі дитини, яка з повним довір’ям покладається на свою матір, в покаянній немочі людини, яка готова виконати любу пораду того, кому вона вірить до кінця. В немочі, ніби в крихкості, слабості, безсиллі, які ми бачимо, наприклад, в парусі, адже парус – найбіш крихка, найбільш вразлива частина корабля, а разом з цим повернувши цей парус так, щоб вітер його наповнив, і тоді цей крихкий парус понесе корабель через море-океан.

Ось про яку неміч говориться. Ось чого ми повинні шукати. І апостол Павло, зрозумівши це, каже: «… Отож я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала» (2 Кор. 12,9). А в другому місці, уже на власному досвіді цілого життя, він говорить: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4,13).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.