І Глава. Марка 1;35-40

Уранці ж, іще геть за ночі, вставши,
вийшов і пішов на самоту й там молився.
Та Симон і ті, що були з ним, поспішили за ним,
знайшли його й кажуть до нього: “Усі тебе шукають.”
Він же відповів їм: “Ходімо деінде,
у сусідні села, щоб і там проповідувати,
бо я на те й прийшов.”
І він пішов і проповідував
в їхніх синагогах по всій Галилеї,
і виганяв бісів.
(Мк. 1,35-40)

Тут хочеться звернути нашу увагу на рішучість Спасителя не залишатися серед людей, які уже почули його проповідь і прийняли її. У нас завжди є спокуса замкнутися на собі, замкнутись у своїй спільноті і не звертати увагу на інших людей.

Натомість наше покликання – бути вісниками Христа, як і Спаситель. Христос був вісником Бога і Отця, і до цього покликання привів і своїх учнів. Спаситель говорив до якихось людей, багатьох зцілював, виганяв бісів; і люди, звичайно, хотіли, щоб він залишився у них назавжди, щоб його світло лилося все більше і більше, в їхні душі, в їхнє життя. Але Христос знав, що крім цієї малої групи людей, є і інші люди, які потребують істини, котрим потрібне свідчення його життя і смерті. Ми повинні пам’ятати, що за словами Сятого Писання являємося «тілом Христовим»: «І ви тіло Христове, а зосібна ви члени!» (І Кор. 12,27); а бути тілом Христовим означає через віки і на всій земній кулі свідчити про присутність Христа Спасителя. «Церква – це тіло Христове, що розпинається за спасіння своїх гонителів….». І, звичайно, не тільки гонителів, але і всіх тих, котрі є спрагнені істини, котрі позбавлені повноти життя, котрі не пізнали світло вічності.

І тут ми бачимо заклик, щоб ми були подібні до нього, ми повинні сіяти слово, і коли воно посіяне, то маємо дати можливість цьому слову вирости.

Святість можна побудувати на одному реченні Євангелія, на одному Божому слові. Ми володіємо великою кількістю інформації, але як мало ми це знання втілюємо в життя.

Є розповідь древніх єгипетських подвижників про те, як до одного старця прийшов один селянин із Єгипту і запитав: «Що мені робити, щоб спастися»? старець, який жив у пустині сказав: «Стань монахом». – «А що це означає»? – «Це означає, що ти будеш жити у пустині, їсти менше, чим потребує твій голод, тяжко працювати, спати на голій землі і молитися». Селянин відповідає: «Я – бідний селянин. Ліжка у мене ніколи не було, я завжди голодую і працюю понад свої сили. Я тільки одного не умію робити: я не знаю молитов…». Тоді старець йому говорить: «Я тебе навчу. Сідай біля мене будемо разом плести кошики, я буду вголос читати Псалтир, а ти повторяй за мною.». і почав: «Блажен муж, що за радою безбожних не ходить…». Учень повторював раз, вдруге, втретє, а потім говорить: «Пам’ять у мене слабка. Дозволь я походжу і запам’ятаю ці слова». Він став ходити, пішов дальше, дальше і зник у пустині. Старець довгі роки не бачив його. Після багатьох років він зустрів його у пустині, підходить до нього і говорить: «Що ж ти за учень? Я тебе навчив одному стишку із Псалтиря, і ти пішов від мене: що ж ти робив увесь цей час»? і той відповідає: «Ось уже сорок років я стараюся стати таким чоловіком, котрий ніколи не ходить на раду нечестивих»…

Ось нам приклад. Якщо би ми одне слово Євангелія могли прийняти до кінця, то ми могли б на ньому побудувати святість.

І цим пояснюється, чому Христос на довго не залишався на одному місці. Сказав потрібне одним, він ішов дальше говорити потрібне іншим, кликав своїх учнів, у тому числі і нас із вами. Ми – посланці Божі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *