ІІІ Глава. Марка 3;1-5

«І ввійшов знову в синагогу, а був там чоловік,
який мав суху руку.
Отож стежили за ним,
чи він оздоровить його в суботу, –
щоб його обвинуватити. І мовить Ісус до чоловіка,
який мав суху руку: Стань посередині!
А потім до них і каже:
Годиться в суботу чинити добро чи зло, спасти життя чи погубити?
Вони ж мовчали. Тоді, поглянувши на них гнівно, зажурений,
що їхні серця закам’яніли, каже до чоловіка:
Простягни лишень руку! І той простягнув,
і рука його одужала» (Мр. 3, 1-5).

У випадку звинувачення юдеями учнів за те, що вони в суботу зривали колосся, Господь прикладом Давида уже загородив уста своїм обвинувачам, а тепер, щоб їх ще більше нарозумити – він чинить чудо. Через це він ніби говорить: «Ось мої учні не винні в грісі; я і сам роблю діло в день суботній, звершуючи це чудо». Звершити чудо для спасіння людини є ділом Божим, тобто не порушує Закону і той, хто в суботу нічого поганого не робить. Тому Господь і питається юдеїв: «Годиться в суботу чинити добро чи зло, спасти життя, чи погубити?» (Мр. 3,4), викриваючи фарисеїв у тому, що вони перешкоджають йому чинити добро.

«Чоловік, який мав суху руку» (Мр. 3,3). Під цим чоловіком розуміємо чоловіка, який не володів правою рукою (пор. Лк. 6,6). В переносному сенсі права рука буває сухою в кожного, хто не творить діл правої сторони, тобто добрих діл. Такій людині говорить Христос: «Стань посередині», тобто відійди від гріха і підійди до добрих справ, так, як кожна добра справа є середина, яка не схиляється до недостатків і перебільшень. Коли він стає на цю середину, тоді рука його знову стає здоровою.

Святий Феофіолакт Болгарський тлумачить це так: «Був час, коли ще не було здійснено жодних злочинів і ми мали руки або діяльні сили здоровими, а з тих пір, коли наша рука простерлася до забороненого плоду, вона стала сухою, по відношенні до добрих діл. Але вона знову стане здоровою, коли ми станемо на середину».

В цьому Євангельському уривку говориться, що Христос «прогнівився». Як можна уявити собі Христа у гніві? Чи є гнів у Бога? Чи існує «праведний» гнів?

Коли ми гніваємося, ми злостимося. Христос не злився, він палав гнівом в зовсім іншому сенсі. Біль, який у ньому народився при виді зла, виражається в тому, що він не міг цього витримати, не сказавши строге, суворе слово. До нас, апостол Павло в посланні до Ефесян, звертається з попередженням про те, щоб і наш гнів мав би бути святим, тобто без гріха, без злості; такий гнів може бути вираженням болю: «Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом; і не давайте місця дияволові. Хто крав, нехай не краде більше, а краще хай працює, творивши власними руками добро, щоб він мав змогу дати тому, хто потребує. Жадне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його. І не засмучуйте Святого Духа Божого, що ним ви назнаменовані на день відкуплення. Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою. Будьте, натомість, добрі один до одного та милосердні, прощайте один одному, як Бог у Христі вам. простив» (Еф. 4, 26-32).

Хочеться звернути нашу увагу на два місця: «Гнівайтеся, та не грішіте!», і дальше: «І не засмучуйте Святого Духа Божого, що ним ви назнаменовані на день відкуплення. Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою». Такий підхід ми зустрічаємо не тільки в Святому Письмі, а скрізь, де говорить слово із глибин людського досвіду. Так у «братах Карамазових» старець Зосима розповідає про свого брата. У відповідь на твердження, що люди були злими, він говорить: «Люди-то були добрі, але поступали погано…». він умів розрізнити між поступком і людиною; умів ненавидіти зло і жаліти злочинця, і не обманювався, ніби-то ненавидячи людину, ми ненавидимо зло в ній. Зло у людини – це рана від гріха. Зло в людині – це хвороба. І це має в нас викликати жалість і співчуття. Це ми бачимо у Христі, тому що він прийшов грішників спасти – і то якою ціною!.. Він сам говорить: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15,13).

Христос кожну людину вважав своїм ближнім, своїм другом. Він бере на себе всю тяжкість людського відвернення від Бога, всі його наслідки. Згадаймо момент, коли його цвяхами прибили до хреста, він звернувся до Бога з молитвою: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23,34).

Христос відноситься суворо до того зла, яке виходить від наших спокус, він де-коли суворо звертається до тих, котрі не хочуть бачити правду і її відкидають. Хоч знають де правда, а де неправда. В Євангелії від Матея є написано: «Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Витсаїдо! Бо якби чуда, що в вас відбулися, сталися в Тирі й Сидоні, вони б давно покаялись у волосяниці та в попелі» (Мт. 11,21). Це не прокляття, а швидше крик болю: «Я творив чудеса, я виліковував хворих, я говорив слова, які перевертали душі грішних людей, а ви мене вигнали і відкинули… Горе вам, горе, поки ви не опам’ятаєтеся».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.