«Потім вийшов на гору й покликав тих,
що їх сам хотів, і вони підійшли до нього.
І він призначив дванадцятьох, щоб були при ньому,
та щоб їх посилати із проповіддю;
і дав їм владу виганяти бісів.
Призначив він дванадцятьох:
Симона, якому дав ім’я Петро;
Якова, сина Заведея, та Йоана,
брата Якова, й дав їм ім’я Воанергес, у перекладі – Сини грому;
Андрія, Филипа, Вартоломея, Матея, Тому, Якова, сина Алфея,
Тадея, Симона Кананія, та Юду Іскаріота, що його і зрадив»
Мр. 3,13-19.
З цього часу помітне старання Ісуса Христа виділити із загального числа учнів, більш тісний круг осіб, які краще його розуміють, або, хоча як не розуміють, то сліпо, віддано, любовно за ним ідуть.
В Євангеліє від Івана ми читаємо: «Говорить до Нього Тома: Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу? Промовляє до нього Ісус: Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене. Коли б то були ви пізнали Мене, ви пізнали були б і Мого Отця. Відтепер Його знаєте ви, і Його бачили. Говорить до Нього Пилип: Господи, покажи нам Отця, і вистачить нам! Промовляє до нього Ісус: Стільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця, то як же ти кажеш: Покажи нам Отця? Чи не віруєш ти, що Я в Отці, а Отець у Мені? Слова, що Я вам говорю, говорю не від Себе, а Отець, що в Мені перебуває, Той чинить діла ті» (Ів. 14, 5-10).
Тут бачимо нерозуміння учнів. Не дивлячись на те, що вони постійно йшли за Христом, слухали його слова, не дивлячись на те, що він окремо вчив їх, вони багато не розуміли до останнього моменту, поки Христос не воскрес.
Згідно десятої глави Євангелія від Івана, говориться: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Ів.16,22).
І є ще місце в Євангелії від Луки: «Знялась між ними й суперечка, хто з них має вважатися за більшого. Ісус сказав їм: “Царі народів панують над ними, і ті, що владу над ними мають, доброчинцями звуться. Не так хай буде з вами! А навпаки: більший між вами нехай буде як молодший, а наставник як слуга. Хто бо більший? Той, що за столом, чи той, що служить? Хіба не той, що за столом? Та, проте, я між вами як той, що служить» (Лк.22,24-27).
Це я вичитую для того, щоб краще показати, як довго і терпеливо Христові приходилося виховувати своїх учнів, приготовляти їх до виконання того, до чого вони були покликані, тобто до проповіді Євангелія.
Змістом їх проповідей мало стати все те, що вони бачили, чули, те, що вони досвідчили своїм внутрішнім досвідом.
Апостол Іван пише в одному із своїх послань: «Що було споконвіку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися» (І Ів.1,1).
Апостоли знають про що говорять. Так само і ми говоримо про Христа. Чи так само ми здатні принести свідоцтво нашої віри? Христос і їх, і нас посилає на проповідь, а саме стати його свідками. А свідок – це той, хто бачив, той, хто знає із свого досвіду, із глибин переживання.
І потім як наслідок цієї причасності до христа, вони одержують владу зціляти хвороби і проганяти бісів.
Зараз хочеться пояснити ще одне слово з прочитаного уривку: «Призначив він дванадцятьох: Симона, якому дав ім’я Петро; Якова, сина Заведея, та Йоана, брата Якова, й дав їм ім’я Воанергес, у перекладі – Сини грому» (Мр. 3,16-17). Пояснення цього дивного прізвиська ми знаходимо в іншому місці: «Та самаряни його не прийняли, бо він подорожував до Єрусалиму. Бачивши це учні Яків та Йоан, сказали: “Господи, хочеш – ми скажем, щоб вогонь зійшов з неба і пожер їх.” Ісус, обернувшись, почав їм докоряти. І вони пішли в інше село» (Лк. 9, 53-56).
Ось чому вони названі Воанергес, сини грому.
Святий Феофілакт Болгарський говорить, що синів Заведея названо синами грому, як особливо великих проповідників і богословів.
В переліку апостолів і бачимо ім’я Юди. Юду вибирає Господь в апостоли, з цього маємо зрозуміти, що Бог не відвертається від людини, яка має зробити зло, але за теперішню його добродушність сподобляє його честі стати апостолом, хоч у подальшому він зробився поганою людиною.