IV Глава. Марка 4;1-2

«Знову розпочав Ісус навчати над морем.
Сила людей зібралась навколо нього, тож він увійшов у човен,
і сидів у ньому, на морі, а ввесь народ був на землі при морі.
І він багато навчав їх притчами,
і говорив до них своїм повчанням»
Мк. 4, 1-2.

Починаючи говорити про четверту главу Євангелія від Марка, де поміщено декілька притч, якими Христос звертається до Своїх учнів, хочеться, щоб ми поставили собі питання: чому Христос говорить притчами? Чому Він допускає думку, що деякі люди будуть слухати і не почують, будуть бачити і не побачать? І чому Його учні в цьому відношенні займають певне особливе місце? Якщо вони самі не зрозуміли, то їм Спаситель Христос роз’яснить…

По-перше, потрібно ясно собі уявити, що притча — не просто ілюстрація в книзі, на якій дитина може побачити те, чого ще не може прочитати.

Притча — це багатогранна розповідь, в якій є багато різних відтінків, її зміст може бути зрозумілий кожною людиною по-різному, в міру її чуйності, в міру її розуміння. В цьому відношенні розуміння притчі залежить від того, до чого ти сам доріс, від того досвіду, який в тобі є.

Стародавня приказка говорить: Подібне пізнається подібним… Якщо в притчі звучить яке-небудь слово або поняття, про яке ти маєш хоч смутне уявлення, то зразу вловлюєш сенс цієї притчі.

Навколо Господа завжди був великий натовп народу. Були там люди, вже значною мірою дозрілі до розуміння того, що Христос говорив. Були там люди, які вже дозріли до того, щоб почути притчу і зрозуміти її. Христос говорить притчу і в цій притчі вони пізнають себе і ті питання, які їх турбували.

А інші люди навколо Христа нічого подібного не переживали, і тому коли діло доходило до притчі або навіть до прямої відповіді Христа на поставлене Йому питання, вони знизували плечима: “Що за дивне питання? І що за дивна, незрозуміла відповідь?” Ці люди чули, але до них не доходило, бачили — і все рівно не розуміли.

Це буває і з нами. Ми чуємо чиї-небудь слова, але ми зайняті власними думками або переживаниями, що не можемо вловити того, про що нам говорять. Або ми бачимо щось, бачимо абсолютно ясно і виразно, але не хочемо бачити, наш зір ніби затьмарений. І, як сказано в цій притчі, чувши, ми не чуємо, бачивши, ми не бачимо. Ніби ця притча сказана так, щоб ми не розуміли: сказано так, щоб розуміли ті, які дозріли, до розуміння.

Говорячи в цілому про притчу, хочеться звернути вашу увагу на любов Христа до природи. Дуже велике число притч Христа основані на спогляданні природи. Господь, якщо можна так сказати, дивиться на природу, як художник. Він в ній вловлює глибину, красу, чистоту; тоді як ми дуже часто дивимося на природу тільки зі своєї точки зору. Хтось сказав, що художник подивиться на поле і подумає: “Яка краса!” А селянин подивиться на поле і скаже: “Багатий врожай!”

Те ж саме можна сказати і про відношення до людей. Ми дивимося один на одного і бачимо тільки те, на що здатне відгукнутися наше серце. Один вдивляється в людину і бачить тільки зовнішню красу, а інший, за зовнішністю може побачити внутрішній уклад людини. Іноді він бачить, що за цією красою заховане страшне духовне каліцтво; а деколи видно, що ця зовнішня краса є відблиском внутрішнього світла. Христос дивиться на природу, як на вираження премудрості Божої, яка створила таку красу, вложила в неї такий глибокий, тонкий сенс.

У наш час дуже важливо повернутися до Христового відношення до природи, до її краси, до її значення для кожного із нас.

Вдивляючись в природу, важливо думати не про те, яка користь може бути нам від неї, або яка небезпека в ній чекає на нас. Ми можемо дивитися на природу як на щось що Бог покликав до буття не тільки для того, щоб показати досконалу красу, але і для того, щоб у свій час, коли вона звільниться від того гніту гріха, який поклала на природу людина, вона зможе стати частиною Божественного Царства, коли Бог буде у всьому: «Якже все йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться тому, що йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (I Кор. 15, 28). У апостола Павла є місце, де сказано, що все створіння терпить в очікуванні одкровення дітей Божих: «Бо створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих. Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що все створіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках» (Рим. 8:19-22).

Терпить, стогне вся природа, вся земля, все небо, весь всесвіт, очікуючи моменту, коли людина повернеться до Бога і зможе повести Всесвіт в глибини Божі, як пастух веде стадо.

На початку Біблії нам сказано, що людині була вручена влада над творіннями, але не для того, щоб підкорити собі, не для того, щоб панувати над природою, як тирани, мучителі, диктатори, а для того, щоб поділитися з творінням всім своїм знанням.

Ми повинні розуміти, що наше християнське покликання полягає, між іншим, і в тому, щоб самим зануритись в Божественну стихію, очиститися від всякого гріха, від всякої нечистоти, від всякої темряви, яка нам закриває спілкування з Богом. А наступний крок — прикладом, любов’ю, своєю мудрістю захопити за собою весь всесвіт в глибини Божі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *