«І казав:
Із Царством Небесним так, як з отим чоловіком,
що кидає насіння в землю: чи спить він, чи встає,
чи то вночі, а чи вдень, – насіння те кільчиться й росте.
А як – він сам не знає. Сама від себе земля плід приносить:
спершу стебельце, потім колос, а потім повну в колосі пшеницю.
А коли плід доспіє, він зараз же з серпом посилає, бо жнива настали»
Мр. 4, 26-29.
Під Царством Божим, – говорить Теофілакт Болгарський, слід розуміти Боже бачення про нас. Чоловік є сам Бог, що зробився заради нас люддиною. Він кинув насіння на землю, тобто Євангельську проповідь. Кинувши його, він спить, тобто зійшов на небеса. Бог по видимості спить, тобто довготерпить, але він встає, встає вночі, коли за посередництвом спокус «схиляє нас до його пізнання», встає вдень, коли наповнює наше життя радістю і втішанням. Насіння росте ніби без його відома, тому що ми свобідні і від нашої волі залежить рости або не рости цьому насінню. Не по неволі приносимо плід, але добровільно, тобто приносимо плід від самих себе.
Спочатку, коли ми буваємо немовлятами, що ще не дійшли в міру віку Христа, в нас проростає зелень, тобто показуємо початок добрих діл; потім – колос, коли буваємо вже в стані протистояння спокусам, бо колос стоїть прямо і уже дійшов до великого розвитку; потім в колосі появляється повне зерно – це тоді, коли хтось приносить плід досконалості.
Коли ж настануть жнива, тоді серп збере плоди. Серп – це є Слово Боже, а жнива – час кончини.
Потрібно мати терпіння по відношенню до себе і до інших. Даремно ми іноді падаємо духом, не бачачи в собі і в інших бажаного росту, – Боже насіння рано чи пізно зійде. Перед тим, як колос підніметься над землею, повинно з ним щось відбуватися: воно повинно ніби зщезнути. Це насіння перестає бути саме собою, воно набирає вологи, його більше неможливо впізнати, відрізнити від землі. І тільки тоді, коли це насіння неможливо відрізнити від землі, тоді воно починає давати плід, і цей плід приходить непомітно.