IV Глава. Марка 4;3-20

«Слухайте: Ось вийшов сіяч сіяти.
Коли він сіяв, дещо з зерна впало при дорозі,
та прилетіло птаство й видзьобало його.
Інше впало на ґрунт каменистий, де не було землі багато,
і вмить зійшло, бо земля була не глибока.
Коли ж зійшло сонце, воно згоріло і, за браком коріння, висхло.
А інше впало між тернину, і зійшла тернина та його поглушила,
тоді воно не дало плоду. Ще ж інше впало на добру землю – і дало плід,
що сходив і ріс; і принесли:

те у тридцять, те у шістдесят, а те й у сто разів більше.”І додав: “Хто має вуха слухати, хай слухає!”
А коли був Ісус насамоті, спитали його ті,
що були біля нього разом із дванадцятьма, про притчі.
І він сказав їм: “Вам дана тайна Божого Царства;
для тих же, що осторонь, усе стається притчами,
щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли,
щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось.”
І сказав їм: “Не розумієте цієї притчі? Як же тоді вам розуміти всі притчі?
Сіяч сіє слово. Ті, що край дороги,
де сіється те слово, коли почують слово, –
зараз же сатана приходить і забирає посіяне в них слово.
Так само посіяне на каменистому ґрунті, – це ті, що,
як почують слово, зараз же з радістю його приймають,
але не мають коріння у собі й непостійні, тож згодом,
коли стаеться утиск чи гоніння за слово, вони негайно ж зневірюються.
Ще інші, посіяні між терня, це ті,
що чули слово, але ось клопоти світу цього, принада багатства й жадоба інших речей,
увійшовши, заглушують слово, і воно стає неплідним.
А що посіяні на добру землю, – це ті, які чують слово, його приймають,
отож і приносять плід: той у тридцять,
той у шістдесят, той у сто разів більше» Мр. 4, 3-20.

Першу притчу пропонує Спаситель про сівача, про насіння, щоб зробити уважнішими своїх слухачів. Так як Господь має намір сказати, що насіння є слово, і що воно впавши на неуважних пропадає, то говорить перш за все, щоб слухачі були більш уважними і щоб не були подібні до землі, у якій пропадає насіння.
Сівач, звичайно, є сам Христос, який прийшов на землю, щоб спасти її і знищити злі серця, не для того, щоб виполоти терня, але для того, щоб сіяти насіння, щоб проповідувати Своє Євангеліє.

Він сіяв, одне із них упало на душу, яка подібна до дороги, по якій ходять багато людей, і птиці небесні, тобто демони, що ширяють у повітрі пожерли це насіння.
До таких людей, подібних до дороги, належать ті, хто старається догодити людям – вони, як дорога, бувають зневажені багатьма.

Але зауважмо: Господь не сказав, що насіння кинуте при дорозі, але сказав, що воно впало при дорозі, тому що сівач кидає насіння як на добру землю, а вона сама, ставши поганою, знищує насіння, тобто слово.

Дорогою є Христос (пор. Ів. 14,6), а хто знаходиться при дорозі – є невірні, котрі поза дорогою, поза Христом.

Інше насіння впало на кам’янистий грунт – слово упало на душу тих, котрі легко приймають слово, але потім відкидають. Вони кам’янисті, вони прийняли слово, але так як вони приймають слово на деякий час, а потім відкидають, то через це втрачають і подобу Божу. Інше упало в терня – на душу, яка турбується про багато, бо терня – це житейські турботи. Четверте упало на добру землю.

Також слід розуміти, що ця притча говорить нам про той стан душі, який буває в нас. Кожен із нас змінюється з дня на день. То людина може прийняти кожне слово до глибин душі, і там це слово, як насінняя в полі, залишається в самій глибині і починає оживати, проростати, і свого часу дасть багатий плід.

В інший момент ми бездушні, нездатні відгукнутися не тільки на притчу, — нездібні відгукнутися навіть на горе найближчої, ріднішої нам людини, коли наше серце робиться кам’яним від свого горя або від своєї якоїсь внутрішньої заклопотаності. Тоді хоча насіння падає в нас, хоча ми чуємо, що товариш нам говорить щось дуже важливе про своє горе: у нього дитина померла, чи хтось захворів, з ним трапилося щось непоправне — але ми не чуємо, тому що все падає на камінь, яким стало наше серце.

В інший час буває, що ми співчуваємо, що ми відкликуємося на чуже горе, але це все поверхове; ми ще залишилися поверхневими людьми, у нас немає тієї глибини, яка здатна сприйняти з силою те, що приходить ззовні. Знову ж таки, це може відноситися до горя іншої людини або до його радості. Людина приходить до нас з горем, і ми деякий час — годину, півтора — можемо з нею посидіти, ласкаво слухати її, утішити, обійняти її плечі рукою. А коли та людина піде від нас — готові скинути все його горе з себе і зануритися в наше звичайне життя. Ми своє діло зробили, “утішили” іншу людину, взяли участь в її горі. А тепер можемо і в кіно піти, і книгу почитати, або до друзів зайти, або чимось зайнятися тим, що потрібне…”

Ось на що вказує ця притча, коли говорить про людей, які поверхневі, в яких немає коріння, немає глибини. Так, це слово впало і виросло — тільки на якийсь час.

Коли мова йде про слово Боже, на жаль, буває те ж саме. Падає це насіння на такий грунт і на якийсь час вкорінюється, тому що ми з радістю його прийняли, з цікавістю, з жвавістю, але глибини ж у нас немає. Можливо, горе не зорало нашу душу; можливо, земні, людські радощі до нас ніколи не доходили, ми тільки пригублювали, але ніколи не пили з кубку горя чи радості, і тому живемо ми недостатньо глибоко…

А буває ще й так, що ми сприймаємо слово, але стільки турбот, стільки потреб в нашому житті; то коли ж нам піклуватися про почуте? Вічність? – вона ще попереду, “встигнемо”, а зараз потрібно надбати різного добра, багато грошей, набутися з друзями, попробувати всіх радощів життя, та й чимало ще чого зробити. І тоді виявляється, що клопоти світу цього, заглушають слово, нам ніколи зайнятися вічністю, подумати про вічність, бо ми стурбовані тільки всім тим, що відбувається зараз. Так буває і з Богом. І ми думаємо: «До Бога ще “встигну” дійти…».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.