«Того ж дня, як настав вечір, він їм і каже:
Перепливімо лишень на той бік!
І зоставивши народ, беруть його з собою,
так як і був у човні; а були й інші човни з ним.
Ізнялася хуртовина, ще й з вітром,
і хвилі линули у човен, отож уже наповнювався.
А він був на кормі, – спав на подушці.
Вони будять його і кажуть йому:
“Учителю, тобі байдуже, що гинемо?”
Тоді він устав, погрозив вітровіі сказав до моря:
“Замовкни! Ущухни!” І затих вітер, і залягла велика тиша.
Тоді сказав до них:
“Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?”
І страх великий огорнув їх,
і вони казали один до одного:
“Хто це такий, що йому вітері море послушні»
Мр. 4, 35-41.
Христос з учнями пливе по морю. Піднялася буря — така, що не можуть з нею справитися професійні рибаки: Петро, Андрій, Яків, Іван. Вода наповнює човен; а Христос спить на кормі.
На возглавиці, тобто спав на подушці, невже йому немає ніякого діла, що вони погибають? Невже Йому немає жодної справи до того, що вони гинуть?.
І в цьому образі ми можемо бачити самі себе, коли ми в небеса посилаємо питання: «Чому Бог спить, чому йому немає ніякого діла до нашої долі? Невже ми можемо гинути, а йому хоч би що?».
Христос — Бог, став людиною, спокійно спить з подушкою під головою, поки Його учні б’ються з морем, прагнуть врятувати своє життя. І учні підходять до Нього не тільки із страхом, але з якимось обуренням: “Вчителю, невже Тобі байдуже, що ми гинемо?
Христос встає, і Його відповідає їм: “Чого ви такі боязливі? Чи у вас немає віри? невже ви не вірите, що Бог вас не залишить? невже ви не вірите ще, після всього, що ви бачили, після всіх чудес, які Я зробив?..” І звертаючись до вітру і до хвиль, Він наказав їм ущухнути. Це картина не тільки про бурю на морі Тиверіадськім, яка трохи не погубила учнів; тут мова в деякій мірі про нас.
Ми перепливаємо море житейське, тобто проходимо через життя, яке повне бурь, і складнощів, і проблем.
І нам інколи хочеться, щоб Бог встав і повелів проблемам затихнути, вирішитися, морю заспокоїтися, вітру ущухнути, і тоді було б так добре плисти по спокійному морю. Але не це наше покликання. Наше покликання — з непереможною вірою, іти вперед через всі труднощі, всі жахіття, які нам зустрічаються.
Через ці всі жахіття апостоли проходили потім. Якщо ми звернемося до апостола Павла, то ось що він говорить в посланні до коринтян:
«Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. Бо каже: «Сприятливого часу я вислухав тебе, і в день спасіння я допоміг тобі. Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння.» Ми не даємо нікому ніякої нагоди до спотикання, щоб не виставляти на глум наше служіння; але в усьому виявляємо себе, як слуг Божих, у великій терпеливості, скорботах, у нуждах, у тіснотах, під ударами, в темницях, у заколотах, у трудах, у неспанні, у постах, у чистоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди, в силі Божій, у зброї справедливости в правиці й лівиці, у славі й безчесті, у наклепах і в добрій славі; як обманці, однак правдиві, як незнані, а проте надто знані; як ті, що вмирають, а все живі; як карані, та не забиті; як сумні, та завжди веселі; як бідні, а багатьох збагачуємо; як ті, що нічого не мають, а все посідаємо. Уста наші, корінтяни, відкрились до вас! Серце наше поширилось. Вам у нас не тісно, тіснота – у вашім серці!» (2Кор. 6:1-12).
Ось що говорить апостол Павло, який не тільки на досвіді це пережив, але і виконав. Ніщо його не зупинило на шляху проповіді про те, що Бог у Христі дійсно являється Спасителем, і що ми можемо Йому довіриться, можемо пройти через всі найстрашніші випробування, і що незважаючи ні на що, ми можемо перемогти — перемогти в собі, перемогти для інших і заплатити за цю честь своїм стражданням, якщо потрібно — своєю кров’ю, подібно Спасителя Христа.