«І вийшовши звідти, прибув у свою батьківщину, а слідом за ним пішли й його учні. Якже настала субота, він почав навчати у синагозі; багато з тих, що його слухали, дивувались, кажучи: “Звідкіль оте в нього? Що то за мудрість, що йому дана, і такі чуда, що діються його руками? Хіба ж він не тесля, син Марії, брат Якова, Йосифа, Юди та Симона? І сестри його – хіба не тут між нами?” І брали йому це за зле. Але Ісус промовив до них: “Нема пророка без пошани, – як тільки у своїй країні, між власною родиною та у своєму домі.” І неспроможен був створити там ніякого чуда, лише вилікував деяких недужих, поклавши на них руки; і вражений був їхньою невірою. І ходив кругом по селах, і навчав» (Мр. 6, 1-6).
Після славних чудес зцілення хворих і навіть воскресіння мертвих, прийшов Ісус Христос в своє рідне місто Назарет, де проходило його дитинство, в домі Йосифа, серед його родичів.
В суботній день він почав навчати в синагозі: «…багато з тих, що його слухали, дивувались, кажучи: “Звідкіль оте в нього? Що то за мудрість, що йому дана, і такі чуда, що діються його руками?» (Мр. 6,2).
Очевидно, слова вчення Христового робили свою благотворчу дію, і ті, хто слухали його були на шляху до віри у Христа, коли в них народжувалися такі питання. Однак ця віра піддавалася сумнівам, у них, жителів Назарету, більш, ніж у кого-небудь.
Тут діяв загальний психологічний закон, котрий зображав Христа в його ж словах: «Але Ісус промовив до них: “Нема пророка без пошани, – як тільки у своїй країні, між власною родиною та у своєму домі» (Мр. 6,4).
І, дійсно, багато хто спокушався Христом, тобто підривали в собі зачатки віри в нього, як у Месію, такими думками: «Хіба ж він не тесля, син Марії, брат Якова, Йосифа, Юди та Симона? І сестри його – хіба не тут між нами?» (Мр. 6,3),
«…І брали йому це за зле» (Мр. 6,3).
Іван Огієнко перекладає цей уривок: «І вони спокушалися ним…».
Спокушалися, звичайно, не фарисеї і провідники народу, спокушатися значить захитатися у вірі, а вони і не починали вірити в Ісуса. Спокушалися ті, із присутніх в синагозі, котрі дивувалися його премудрості і благодаті його вчення.
Тут знову постає питання про братів і сестер Ісуса Христа.
Існують дві версії пояснення цього моменту:
- Що це діти Йосифа, вдаваного батька Ісуса, від першого шлюбу, тобто від першої дружини, а не від Марії, котра по вченню церкви, як до Різдва, так і у Різдві і по Різдві залишилася Дівою.
- Між іншим, деякі дослідники Святого Письма думають, що сама Марія, за правами дружини Йосифа, називалася після смерті Йосифа, матір’ю його синів – Якова і Йосифа: «…між ними Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Йосифа, і мати синів Заведея» (Мт. 27,56), хоч, насправді, вона була тільки їхньою мачухою.
Єронім, Августин схильні думати, що це двоюрідні брати Господа.
Господь прийшов на свою батьківщину, не тому, що не знав, що він не буде мати тут успіху, але для того, щоб пізніше не могли люди сказати: «Якщо б він прийшов, то ми б повірили». Приходить і для того, щоб показати наскільки його земляки є заздрісними, бо тоді, коли їм належало захоплюватися Господом, який своїм вченням і чудесами прикрашав та прославляв свою батьківщину, вони натомість Господа принижували за його бідне становище. Ось, яке зло – заздрість.
Вона, заздрість, завжди старається затуманити все добре і не дає побачити добро! Так і тепер, дехто наговорює на інших, тільки за незнатне походження інших людей, хоча вони достойні всякої честі.
Жителі Назарету надто давно знали його, надто часто бачили його і надто звикли до нього.
Ми ніколи не цінимо те, до чого звикли. Вони настільки звикли до Господа, звикли вважати його своїм, за рівного собі, і навіть тоді, коли бачили чудеса стискали плечима і намагалися знайти тому якесь інше пояснення. Ось чому вони не повірили в нього, як у Месію.
Перед нами може повстати та ж сама спокуса, коли ми починаємо робити перші кроки у духовному житті, то для нас все нове, ми тільки відкриваємо для себе християнство. А з часом все може стати буденним, так, що все зведеться до виконання формальних обрядів.
З кожним із нас може статися втрата живої віри і живого відчуття присутності Бога, такий стан небезпечний тим, що переучуватися завжди важче, як вчитися з початку.
Якщо ми починаємо молитися на «автоматі», тобто уста промовляють слова молитви, а серце наше далеко, то така молитва до Бога не доходить. Чим щиріше, сердечніше будемо вимовляти кожне слово молитви, то воно, як зерно, принесе тоді плід духовний, як зрілий колос…
Давним-давно жив собі один старець, котрий багато молився і багато сумував над людськими гріхами. І дивним йому здавалося, чому так буває: люди і моляться, і в церкву ходять, а гріхів у світі не стає менше, люди не перестають грішити.
«Господи, – думав він, невже ти не вислуховуєш наших молитов? Ось люди моляться, щоб жити в мирі, в покаянні, а ніяк не можуть. Невже ти не хочеш вислухати наших молитов?».
Одного разу з такими думками він заснув. І сниться йому, що ніби ангел обняв його і підніс високо в небо. І в міру того, як вони піднімалися, звуки, що доходили із землі, ставали все слабші. Затихли пісні, крики, весь шум життєвої суєти. Тільки було чути якісь надзвичайно мелодійні звуки.
«Це молитва, – пояснив ангел».
«А чому вони такі тихі, – запитав старець, – адже зараз моляться в церкві».
Ангел з сумом на нього глянув, і сказав: «Зараз ти все зрозумієш».
Склепіння храму розкрилося, і старець побачив храм повний народу. На амвоні стояв величавий священик у повних ризах, ішла Служба, але не було нічого чути. Дяк щось скоро читав. І все відбувалося у тиші. На амвон вийшов диякон, підняв орар, широко відкрив рот і … ні звуку.
«Ну, напевно, хор почую», – подумав старець.
Регент стукнув камертоном, махнув рукою, роти хористів були відкриті, але співу не було.
«Що ж це таке?» – думав старець.
Він перевів погляд на молільників, там були різні люди: старі, молоді, діти, чоловіки, жінки. Всі вони кланялися, хрестилися, багато хто із них щось шепотів, але нічого не було чути.
Вся церква була німа.
«Чому воно так?», – запитав старець.
«Зараз ти все зрозумієш», – сказав ангел.
Вони спустилися нижче, до самого храму. Святково одіта жінка молилася, ангел доторкнувся до неї і старець побачив її серце, її думки: «Ах, ця сусідка, вона знову у новому одязі!
Чоловік – п’яниця, діти трохи не голі ходять, а вона, ось як прибирається».
Поряд стояв купець, сучасний бізнесмен, ангел доторкнувся до його грудей і зразу ж відкрилися його думки: «…Продешевив, товару такого не знайдеш зараз, напевне, втратив тисячу, а може півтори…».
Дальше виднівся молодий селянин, він майже не молився, а тільки поглядав у той бік, де стояли жінки: «Ох, і гарна Марійка, от би собі таку дружину. Чи вийде вона за мене?».
У багатьох, до кого б тільки не доторкався ангел, були подібні думки. Перед Богом стояли, але про Бога не думали, тільки робили вигляд, що моляться.
«Тепер ти розумієш, – запитав ангел, – такі думки до нас не доходять, тому то здається, що вони німі».
В цей момент почувся дитячий голос: «Господи, Ти благий і милостивий… Спаси, помилуй, зціли бідну маму».
Ангел доторкнувся до грудей цієї дитини, і старець побачив дитяче серце: там були скорбота і любов.
«Ось молитви, котрі доходять до нас», – сказав ангел.
Таким чином, наші зовнішні молитви до Бога не доходять і не приносять користі.
«Оцей народ устами мене поважає, серце ж їхнє далеко від мене. Однак, намарно мене шукають, навчаючи людських наказів» (Мт. 15,8-9).
Якщо ми в своє служіння Богові не вкладаємо всієї своєї уваги, всієї сердечної теплоти, то в нас виникає звичка робити все поверхнево. Спочатку ми молимося від серця, але так молитися завжди – це тяжкий труд, до якого потрібно себе завжди заставляти, бо Царство Небесне здобувається силою. І тоді починаємо молитися устами, а не із глибини душі, бо так завжди легше. Це ж саме стосується і Святих Таїнств.
Але, можливо, і навпаки, в собі виробити звичку благоговійного виконання всіх своїх релігійних обов’язків. І тоді для нас відкриється джерело благодатної сили, а тому з самого початку стараймося виконувати все те, що від нас вимагають наші християнські обв’язки.
Тут немає дрібниць, бо із дрібниць складається все велике. Потрібно завжди мати віру, що наш Бог завжди з нами, дивиться на нас, і з першими словами нашої щирої молитви готовий нам допомогти. Пам’ятаймо, що Господь завжди з нами, і завжди тримаймо у своєму розумі, в своїх думках, в своїх діях – присутність Божу. Виженімо з серця життєві клопоти, сумніви, а прикладом хай нам послужать апостоли Господа.
Вони йдуть на проповідь, не беруть нічого з собою в дорогу, окрім однієї палиці: ні торбини, ні хліба, ні грошей, ні двох одеж, вбуваються в просте взуття. Ніщо не повинно їм заважати, ніщо не повинно зв’язувати, відволікати їх від тієї справи, на яку їх посилає Господь. Цей приклад і ми маємо мати перед своїми очима.