Чому Він мене залишив?

Як буває важко побачити, почути, відчути Божу присутність у своєму житті. Іноді здається, що Бог зовсім відвернувся від людини і не робить жодних кроків назустріч. Чому так? Навіщо? Наскільки було б простіше, якби Він не ховався, якби не довелося вічно губитися у здогадах, намагаючись зрозуміти Його волю.

Найстрашніша спокуса Христа

«Мій сину, як приступаєш служити Господеві, приготуй свою душу на спокуси. Будь серцем праведний і постійний, а в нещасті – не бентежся…» (Сирах. 2, 1-2).

Неможливо простувати життям без спокус. Спокуси, або, кажучи звичною сучасною мовою, випробування – якійсь труднощі, проблеми, небезпеки, біди і скорботи, долаючи які, людина росте і знаходить щось нове. Ну, а якщо не долає – щось втрачає і, в гіршому випадку, навіть гине. Коротку і точну відповідь на питання про сенс спокус подає в своїх записах один із священиків: «Що примножує в нас духовну силу? – Запитує він і відповідає: подолана спокуса». Що ж, якщо результатом подолання спокус є множення сили духу, то переоцінити значення їх неможливо.

Спокусами почалося служіння світові Господа Ісуса Христа. Відразу ж після хрещення «Тоді Дух повів Ісуса в пустиню, щоб диявол спокушав його» (Мт. 4, 1). Ті три «пастки», в які хотів зловити ворог Спасителя, ми добре пам’ятаємо. На них, однак, справа не закінчилася. «І скінчивши всі спокуси, диявол відійшов від нього до якогось часу» (Лк. 4, 13). Відійшов, щоб знову і знову повертатися з новими і новими спробами спокусити, перехитрити і погубити. І найважчою, найстрашнішою було остання спокуса Христа. Останньою спокусою Ісуса Христа було відчуття богозалишеності. Передсмертний крик розп’ятого Спасителя: “Елі Елі, лема савах-тані”, – тобто: “Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт. 27, 46) завжди буде самим пронизливим і гірким питанням, яке ставить людина Богу. Адже, якщо навіть ТАКА Людина відчувала себе покинутою Богом, то чи стане дивним, що нам з вами не вдасться уникнути подібного! Так для чого ж Він залишає нас і чи дійсно залишає?

Тьмяне скло віри

Є одна розповідь про невіруючу жінку, яка померла, а її подруга зауважує, що тепер ця покійна, звичайно, увірувала. «Це тут є віруючі і невіруючі, ТАМ – всі віруючі». Зараз я розумію: слова, звичайно, прекрасні, але не зовсім точні. «Там» дійсно невіруючих бути не може. Але і віруючого немає жодного. Вірити чи не вірити можна тут; «там» вже не віра, а знання, очевидне і для тих, і для інших. Віруючі «там» переконуються в тому, що не дарма вірили, а невіруючі – у тому, що даремно не вірили. Адже, як написано: «Віра є запорукою того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих» (Євр.11,1). «Там», в іншому житті, невидиме і Невидимий стануть видимими навіть для сліпих. І хочеться запитати: «Чому ж тільки там, чому не тут».

«Якщо Ти є, Господи, то навіщо ховаєшся?» Скільки б проблем – моральних, політичних, та інших – вирішилися б, якби для всіх, без винятку, присутність поруч Праведного Судді було б не менш очевидною, ніж присутність іншої людини. Важко навіть уявити собі, який ідеальний порядок панував би в світі людей, коли б на місці віри було б знання. «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя…» (1 Кор. 13,12). Але «скло» часом буває не просто тьмяне, а непроникне. Чому ж його не зробить Господь прозорим?! Зрозуміло, якби Він не хотів, щоб ми про Ньому знали. Ось, адже диявол не бажає бути нам відомим, він дуже зацікавлений в тому, щоб люди думали, ніби його немає. І це логічно. Робити гидоти набагато зручніше інкогніто. Бог же, навпаки, бажає нам блага і спасіння і Сам же говорить, що спасіння і благо тільки в Ньому. «Хай не бентежиться серце ваше і не страхається. Віруйте в Бога…» (Ів. 14,1). «Шукайте мене, й житимете!» (Амос. 5,4). Але навіщо ж вірити і шукати, коли можна було б знати і бачити?! Яким прекрасним, безпечним, справедливим стало б життя людства, коли б присутність Божу ми зримо відчували!.

Диктатура точного знання

Але ні, не прекрасним стало б наше життя і не було б у цьому житті місця жодному добру! Навіть те, що ми називаємо добром, втратило б право ним називатися, коли б на зміну вірі прийшло достовірне знання. Ілюструючи це, я іноді задаю дітям в школі, де викладаю, таке запитання: «Наведіть приклад якогось доброго вчинку». Діти, зазвичай, розповідають, як хтось з кимось поділився, комусь допоміг і інше. «А тепер уявіть, що він не хотів цього робити, але хтось із старших хлопців велів це зробити і пригрозив: “Не поділишся – отримаєш!”

Зрозуміло, що тут будь-хто поділиться. Чи буде такий вчинок добрим?» Навіть найменші діти, сміючись, кажуть, що ні, звичайно, не буде. Але ж вчинок один і той же. І результат однаковий! «Ні! – Сміються діти. – Він злякався, тому поділився». Ось і наші з вами добрі вчинки були б подібними, якби ми не просто вірили, а твердо знали, що Той, Хто сказав «не вкради, не свідчи неправдиво, не пожадай, не суди і т. д.», завжди поруч, за всім спостерігає і моментально покарає винуватців. Жодний тоталітарний режим не здатний зробити життя більш нестерпним. Навіть, якщо коли-небудь «в цілях безпеки» скрізь і всюди поставлять камери відеоспостереження і кожен зможе отримати про нас повну інформацію: де, коли, з ким ми були, що робили і що казали, це буде не так страшно. Адже в душу жодна камера не проникне. Якщо не можу вільно робити і говорити, можу хоча б вільно думати і відчувати! А тут все буде під контролем: і думки, і почуття. І те, що Контролюючий благий та праведний, не дуже полегшить ситуацію.

Зрозуміло, якщо б сталося таке, то ніхто б довільно не чинив би навіть найдрібніших грішків, а згрішивши ненавмисно, вмирав би від страху перед неминучою карою. Поспішно благав би про прощення, але не з каяття, але через страх відплати. Хорошим було б життя! Абсолютне благополуччя і абсолютний страх. Повна відсутність проблем і ще більш повна відсутність свободи.

«Але ж, – заперечать мені, – ви, віруючі, так і чините, так і живете. Знаєте, що знаходитеся “під постійним контролем”, і на цьому будуєте свою поведінку». Ні, це зовсім не так! Ми не знаємо – ми віримо. Віра відрізняється від знання тим, що не позбавляє свободи. Знання – позбавляє. Та реальність, яка відкривається віруючому, залишає йому можливість вибору – прийняти її або не прийняти. Знання такої можливості не залишає. Що вибирати, коли – все ясно і очевидно? Бог бажає нашої віри, довіри до Нього, залишаючи можливість не повірити і відкинути. Свобода – дар небезпечний, важкий і відповідальний, але не буде її – не буде і людини. «Там», в житті майбутнього віку буде вже не віра, а знання, тому що тут ми дозріваємо і формуємося, тут – праця і подвиг, а там – або «вінець правди», для тих, хто «подвигом добрим… подвизався, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4,7), або вічний сором і безпросвітна гіркота від того, що ти не став тим, ким міг стати і повинен був стати.

Зустріч буде несподіваною

Звичайно, будь-яка справжня віра спирається не на ті чи інші доводи, а на духовний досвід, на відчуття Божественної присутності. Іноді воно буває настільки сильним, що можна говорити вже про те, що Господь сприймається нами відчутніше, ніж те, що ми бачимо, чуємо, помічаємо. Саме так переживав близькість Бога псалмоспівець Давид, який сказав про себе: «Господь – передо мною завжди; тому що він у мене по правиці, не захитаюсь» (Пс. 15: 8). Але, навіть відчуваючи присутність Господа, ми не завжди можемо бути впевнені, чи це є Його присутність. Так легко прийняти за Бога власну фантазію, чисто психологічну наснагу.

Митрополит Антоній Сурозький розповідав, як до нього звернулася жінка, яка втратила відчуття присутності Бога, яке раніше її не покидало. Вона боялася, що відчуття Божої близькості не повернеться, але ще більше – що прийме за відвідування Господа переживання, яке ніякого відношення до Бога не має. «Краще взагалі нічого не відчувати, ніж це!» Дуже чесний і тверезий підхід. Не варто шукати жодних піднесених переживань. Довіримося у всьому Господу. Він Сам знає, коли і з якою силою нагадати про Себе, в чому і яким чином виявити Свою присутність. Одна закономірність все ж, здається, відома. Бог найчастіше являє Себе людині несподівано, будь-яка зустріч з Ним відбувається по Його ініціативі і за таких обставин, про які ми й не здогадуємося. Нам же недоречно квапити Його і показувати нетерпіння. Двохтисячорічний досвід Церкви говорить нам, як обробляти грунт свого серця, щоб воно було здатне відгукуватися на голос Божий і не переплутати його з будь-яким іншим голосом. «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт.7,7-8). А те, що стукатися деколи доводиться довго, нехай не в нас охолодить нашу віру. Той, Хто обіцяв відчинити, Свого слова дотримає.

Однією з перших книг про віру, які мені довелося прочитати, була книга архімандрита Софронія Сахарова «Старець Силуан». Прочитавши її початок, я вже не міг відірватися до кінця, і коли дочитав, не сумнівався: істина у Христі і в Його Церкві. Нехай же початок цієї книги і буде закінченням нашої розмови про удавану богозалишеність людини:

«Жив на землі чоловік, чоловік гігантської сили духу, ім’я його Симеон. Він довго молився з нестримним плачем: “Помилуй мене”; але не слухав його Бог. Минуло багато місяців такої молитви, і сили душі його виснажилися; він дійшов до відчаю і вигукнув: “Ти невблаганний!” І коли з цими словами в його, знеможеній від відчаю душі, ще щось надірвалося, він раптом на мить побачив живого Христа: вогонь наповнив його й усе тіло з такою силою, що, якби бачення продовжилося ще мить, він помер би. Після він уже ніколи не міг забути невимовно-лагідного, безмежно-люблячого, радісного, незбагненного погляду Христа, і наступні довгі роки свого життя невпинно свідчив, що Бог є любов, любов безмірна, неосяжна».

за матеріалами: http://www.nsad.ru

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com