Коли поглянути в молитвослов, то нас може вразити, як багато в молитвах, звернених до Бога, йдеться про гріх. Святі, що склали ці молитви, постійно визнавали себе грішниками, шукаючи милосердя Божого. Щоранку нам слід згадувати перед лицем Божим: «…Бо беззаконня мої я знаю, і гріх мій завжди переді мною. Перед Тобою, Господи, я згрішив, перед Тобою зло вчинив, тому правий Ти в Своїх словах, коли будеш судити» (Пс. 50,4-5).
Якщо святі мали на увазі рівно те, що вони говорили – вони і ми дійсно грішники, жорстокі і зіпсовані, які повинні волати до Бога про милосердя.У цьому є щось прямо протилежне тому, що ми звикли робити. Гра в перекидання звинувачень – грішник це не я, грішник це ось він. У всіх нас є глибоко вкорінена звичка, майже інстинкт, – намагатися виправдати себе і звинуватити інших. Часто люди знаходять якусь хворобливу розраду в чужих гріхах: бульварна преса з захопленням смакує скандали, в які потрапляють знаменитості, а особливу увагу привертають моральні провали тих, від кого люди побоюються почути слова викриття. Люди з радістю читають, що такий-то великий композитор був алкоголіком, а такий-то поет відрізнявся надзвичайно безладним особистим життям. Газети з радістю повідомляють про падіння будь-якої людини – не обов’язково навіть віруючої, – чиї моральні стандарти здавалися трохи вище, ніж у інших. У цьому немає ні найменшої логіки – чужі гріхи нітрохи не полегшують наших власних, – але люди чомусь відчувають себе комфортніше, коли отримують деякі підстави сказати своїм можливим викривачам: «А ви хто такі, щоб засуджувати нас?».
Почуття провини – така ж невід’ємна частина загальнолюдського досвіду, як старість, хвороба і смерть. Як і будь-яке інше почуття, воно може приймати спотворені і хворобливі форми, але воно свідчить про певну реальності – в нас щось зламане. З нами щось дуже сильно не в порядку. Чому ж це так важко визнати?
Не по заслугах
Ми звикли, що ставлення до людини визначається через її заслуги – хороші люди заслуговують нашої симпатії і прихильності, погані заслуговують покарання. Якщо я зробив свою роботу добре, я отримаю заслужену плату. Якщо я не впорався з нею, я не отримаю нічого, а можливо, ще й потраплю під суд. Навіть якщо в моїй роботі є серйозні недоліки, мені краще посилено робити вигляд, що з нею все гаразд: можливо, я як-небудь і проскочу. Мені буде легше проскочити, якщо я сам буду запевняти себе, що я все зробив як треба. Людина, яка вказує мені на мій гріх, робить це, очевидно, з єдиною метою – заподіяти мені шкоду. Домогтися, щоб мене звільнили з роботи; щоб мене кинули друзі; щоб від мене всі відвернулися; щоб я сам перейнявся відразою до себе. Викриття в гріху – акт агресії, на який я повинен реагувати рішучої контратакою. Викривачі хочуть мене розчавити і знищити; я повинен реагувати відповідно.
Біблія сповіщає звістку настільки несподівану, настільки протилежну всім нашим звичкам і очікуванням, що при всій простоті її буває дуже складно засвоїти. Це звістка про Божу благодать. Благодать – абсолютно незаслужене розташування Бога до невдячних і злих грішників. Бог проявляє якість, яка в Старому Завіті називається словом «хесед» – невідступна любов, милість по відношенню до тих, хто цього не заслужив. Він «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5,45). Люди завжди були схильні вірити, що Бог любить добрих людей і ненавидить поганих; істина ж полягає в тому, що Бог любить кожне своє творіння – і особливо кожну людину.
Бог ніколи не хоче розчавити і знищити: «Я не бажаю смерті грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив» (Єз. 33,11). Він викриває нас в гріху, щоб спасти і відновити, прийняти і повернути в Отчий Дім.
Кажучи «я згрішив», ми рухаємося проти течії, повертаємося обличчям до істини, від якої, зазвичай, ховаємося. Таке визнання – акт довіри Богу. Ми віримо, що Бог не ненавидить нас і не зневажає. Він знає про нас все – у тому числі все найгірше – і продовжує любити нас. Він готовий возитися з нами стільки, скільки буде потрібно, і ми можемо бути впевнені, що у Нього вистачить на нас любові і терпіння – якщо тільки ми самі не розвернемося і не підемо, Він приведе нас додому.
Тому визнання гріха – акт віри саме в сенсі особистої, сердечної довіри, подібно, як ми могли б у важкій ситуації відкритися близькій людині, твердо знаючи, що сказане нами не буде використано проти нас, що від нас не відвернуться з презирством, що не забракують, не кинуть.
Прощення, але не дозвіл
Деякі знаходять вчення про Божу благодать небезпечним; деякі, навпаки, з радістю хапаються за нього – але не розуміють, про що воно говорить. Приклади того й іншого є вже в Євангелії. Господь Ісус проявляє вражаючу поблажливість до явних грішників, корумпованих податківців і повій, розділяє з ними трапезу, дружньо розмовляє. Більше того: коли добропорядні нападають на грішниць – згадаймо, наприклад, жінку, спіймануна перелюбі, або жінку в будинку прокаженого Симона, – Господь заступається саме за грішниць. Він відкривається біля криниці самарянці – жінці з явно заплутаним особистим життям. Все це обурює людей благочестивих і високоморальних – на їх думку, Месія (якщо це Месія) не повинен спілкуватися з таким непотребом. Це проти Святого Закону, це потурання гріху, це, врешті-решт, просто непристойно. Гірше того, семиразовим звернення «горе вам» Господь звертатися не до повій, а до шанованих та глибокорелігійних людей. Фарисеї, які:«В’яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть» (Мт. 23,4), винні в тому, що лжесвідчать про Бога, який насправді любить навіть найбільших грішників і поганих людей. Фарисеї, які говорять про гріхи інших людей, прагнуть не зцілити, а розчавити їх цим викриттям, нікуди не зникли. Впевненість у тому, що Бог нібито тільки й шукає, як міцніше врізати грішникам, чиї біди і страждання треба трактувати саме як Його кару – нікуди не поділася. Нікуди не поділося і бажання додати від себе – щоб грішники нарешті відчули, які вони погані люди і як сильно вони заслуговують покарання. Проповідь благодаті – зараз, як і в Євангельські часи – сприймається з переляком і обуренням, як проповідь заступництва аморальності.
Людям здається, що любов має неодмінно підбадьорити і втішити грішників, сказавши їм, що це зовсім і не гріх, що так теж можна робити – і сучасне суспільство саме такої «втіхи» вимагає від Церкви. Але Церква не може дати того, що їй не дав Христос, – а дозволу на гріх Він їй не давав.
Христос пропонує грішникам прощення – і дає його радісно й охоче, але Він не дає дозволу чинити гріх. Якщо ми згрішили – а це так – ми повинні попросити і прийняти прощення. Якщо ми згрішили знову – знову визнати наш гріх і прийняти прощення. Але просити у Господа, щоб Він визнав гріх дозволеним, безглуздо. Чому? Тому, що Бог любить грішника – і ніколи не стане миритися з його гріхом.
Відомий християнський філософ Пітер Кріфт в одній зі своїх лекцій наводить зороший приклад. «Уявіть собі, – говорить він, – що одна з моїх студенток повідомляє мені, що вона збирається зайнятися проституцією. Напевно, я зможу м’яко, чемно, коректно пояснити їй, що це буде надзвичайно нерозумно з її боку. А тепер уявіть собі, що про це мені повідомляє моя рідна дочка, напевно, моя відповідь буде звучати не м’яко і не коректно. Саме тому, що вона – моя улюблена дочка». Бог дійсно нас любить – Він не доброзичливий сторонній, Він – небесний Отець. Йому не все одно, що ми з себе представляємо і як ми себе ведемо.
Його Закон – не набір довільних вимог, які можна було б, заради нашої зручності, переглянути. Це набір показників, які вказують на єдину дорогу, яка веде до вічної радості.
Про різницю між святим і порядною людиною
Грецьке слово «хамартія» – «гріх» буквально означає «промах мимо цілі». Якщо людина прямувала в село, де її очікувала вечеря і нічліг, а замість цього заблукала в лісі, вона промахнулася, пройшла повз мету. Якщо вона пливла в порт, а опинилася незрозуміло де – посеред бурхливого моря, з нею трапилася та ж біда. У цієї біди можуть бути різні причини – у нашого мандрівника могли бути помилкові карти або несправний компас. Могло статися і щось набагато гірше – він міг вирішити, що ніякого села (або порту) попереду немає і турбуватисяшукати правильний шлях взагалі немає сенсу.Так чи інакше, він збився з шляху.
Але збитися можна тільки в тому випадку, якщо існує істинний шлях і справжнє місце призначення. Багато сучасних людей не вірять у реальність гріха саме тому, що вони не вірять в реальність Небесного Життя – жодного призначення у нас немає, життя – це шлях в повне небуття, а на дорозі в нікуди заблукати неможливо.
Тут лежить відмінність між християнською та світської етикою – світська етика вимагає тільки утримання від заподіяння явної шкоди іншим; християнська етика значно об’ємніша – згідно з нею, людина може завдати собі шкоди, яка набагато гірша смерті, і здобути благо, яке незмірно більша за будь-яке найщасливіше земне життя.
Те, як людина бореться, – важливо, але ще важливіше – за кого вона бореться.
Євангеліє вимагає від нас скоритися істинному Цареві, Ісусу Христу, і присвятити Йому наше життя. Якщо ми не робимо цього, а віддаємо себе комусь або чомусь іншому – ми грішимо, трагічно промахуємося повз головної мети свого життя, того, для чого ми створені.
Тому покаяння – не просто визнання тих випадків, коли ми несправедливо обходилися з іншими людьми; це передусім – перегляд курсу, вибір правильної дороги, присяга правильній стороні. У християнській літературі багато історій про Боже милосердя до явних грішників – бандитів, повій, наркоманів, злодіїв – які, черезБожублагодать, навернулися до тверезого і чесного життя.
Але було б помилкою думати, що пристойна за світськими мірками людина не потребує покаяння. Світська порядність необхідна, але не достатня умова для спасіння – так, поводитися чемно на борту корабля важливо, але недостатньо. Треба ще, щоб корабель прямував в гавань, а не на рифи.
Зречення через відчай
Як говорить святий Іван Ліствичник, покаяння є зречення від відчаю; також доповнює цю думку святий Амвросій Медіоланський, «ніхто не стане каятися, якщо не буде впевнений у милості і прощення». Поклавши тверду надію на милість Божу, ми можемо сміливіше подивитися в обличчя нашої головної проблеми – гріха. Усе наше життя нам доведеться боротися з гріхом – а також із звичкою до самообману, до заперечення, до пошуку винних. І в цій боротьбі найбільше нас буде зміцнювати впевненість в благодаті Божій.
Так, ми грішники, зіпсовані і жорстокі, але Господь любить нас, Він помер за нас, щоб привести нас в наш небесний дім, де ми, нарешті, будемо повністю зцілені і очищені для вічної радості.
Визнання гріхів відкриває двері світу і небесної надії. Як говорить псалмоспівець: «Як я мовчав, ниділи мої кості серед мого безнастанного стогнання. Бо вдень і вночі твоя рука тяжіла надо мною, висохла моя сила, немов під літню спеку. Я висповідав тобі гріх мій і не затаїв провини моєї. Я мовив: “Признаюсь Господеві в моїх провинах”, і ти простив вину гріха мого» (Пс. 31,3-5).
За матеріалами: http://www.foma.ru