Хвороба

В Євангелії від Луки є цікаве місце, де після оздоровлення кровоточивої, Христос запитує Своїх учнів: «Хто доторкнувся Мене?» (Лк. 8,45). Учні здивувалися такому запитанню. Натовп тиснув Його зі всіх сторін, одні цілували Його одяг і руки, інші припадала до Його стіп, а Він питає: «Хтось доторкнувся до Мене, бо Я чув, як сила вийшла з Мене» (Лк. 8,46).

Як це схоже на наше життя! Ми прикладаємося до святинь, цілуємо ікони, хрест, приймаємо Святі Дари, але, як в той самий час ми далекі від Бога! Тільки про деяких може сказати Господь, що вони доторкнулися до Нього. Тільки деякі своєю душею і серцем торкаються Господа.

Один богослов сказав про це так: «Якщо навіть ми і Причащаємося Тіла і Крові Христових, а душею при цьому залишаємося холодними, то подібні ми не до храму Господнього, а до гробу, в який покладений був Христос».

Кровоточива жінка мала велику віру, але і велике смирення. Надія і смирення, віра і покаяння – це ті два полюси, через котрі повинно проходити все людське життя. Ці почуття: віра в милосердя Боже, уповання на Нього і в той самий час відчуття свого духовного безсилля, жалюгідності і бажання покаятися та перемінити життя – це і є те, що наближує нас до Бога і робить достойними Його милості.

Жінка зрозуміла, що вона не сховається від всевидячого Спасителя, і, тремтячи та розкаюючись в своїй зухвалості, припала до Його ніг і призналася, що це вона доторкнулася до Нього. Але Господь сказав до неї: «Дочко, віра твоя спасла тебе, йди в мирі!» (Лк. 8,48). Мир душі – в прощенні гріхів, в примиренні із Богом. За роки страждання і хвороб – така відплата: Господь називає її донькою. Церковний історик Євсевій Кесарійський розказує, що ця жінка в подяку за зцілення спорудила бронзову статую Христа, котру можна було бачити ще в ІV столітті.

Хотілося б тут звернути увагу на те, що ця жінка потратила весь свій маєток на лікарів. На протязі багатьох років вона безрезультатно лікувалася, однак Господь не докорив її за те, що вона шукала зцілення в лікарів. Бо дуже часто можна почути від людей таке: чи повинен лікуватися християнин, чи все ж таки має уповати та чекати на чудо?

В Біблії син Сираха говорить, що Бог сотворив лікаря і мудрий не повинен нехтувати ним (див.: Сир. 38,4). І святий Василій Великий пише: «Тіло наше складається із землі, і тому лікувати його потрібно тими речовинами, котрі виходять із землі». Тобто – травами, мінералами. В такому лікуванні немає гріха. Однак Церква забороняє лікуватися замовляннями, окультними засобами, магнетизмом, гіпнозом. Сюди можна також додати лікування біотоками, котрі на даний час дуже розповсюджуються і являють собою жалюгідну спробу наслідування чудес Спасителя. Деякі говорять: «Але ж допомагає!». Допомагає? Якщо і допомагає, то тільки на деякий час, а потім розплачується людина за цю допомогу страшною ціною: на все життя на її душі залишається тавро, залишається рана.

Син Сираха пише, що в час хвороби перш за все потрібно звернутися із молитвою до Бога (див.: Сир. 38,9). Під молитвою тут мається на увазі також і покаяння та усвідомлення своєї гріховності. Часто після чистосердечної і докладної Сповіді людина відчуває не тільки духовне полегшення, але і прилив фізичних сил.

Деякі вважають, що хвороба дається людині виключно як покарання за її гріхи. Але, це зовсім не так. Є особливе Боже Провидіння, яке вибирає людину ніби в жертву, людина страждає, але Господь дає їй більші і світліші вінці в Небесному Царстві. Це, якщо можна так сказати, щасливі страждальці. Якийсь святий говорив: «Є три подвиги, які рівні між собою. Я бачив пустельника, який виснажував своє тіло в пості, бачив послушника, який відкидав свою волю, і бачив хворого, який дякував Богові за свою хворобу. Ці три подвиги рівні, але, якщо б мене запитали, чого хочу я, я вибрав би третій із них».

Колись в Києво-Печерську Лавру батьки привозили хвору дитину – Пімена. Він лежав нерухомо, його тіло було розслаблене. Батьки просили монахів, щоб вони помолилися про зцілення їхнього хлопця. Серед монахів були великі святі чудотворці, як, наприклад, преподобний Теодозій Печерський. Весь монастир молився за хлопця, але хлопчикові було відкрито, що хвороба його – по волі Божій, і той – благав Господа не зцілювати його. І молитва дитини була почута, він залишився хворим на все життя. Батьки залишили Пімена в монастирі, монахи піклувалися про нього на протязі багатьох років – така була любов у древніх Отців. Тіло дитини, – а потім юнака, – покрили рани та язви. В келії, де він лежав, від смороду було тяжко дихати, але Пімена відвідували хворі і страждальці, і за його молитвами отримували зцілення. Він сам був нерухомий як труп, але молитва його давала зцілення іншим.

Ігумен Лаври довго не хотів постригати Пімена в монахи, не хотів накладати на страждальця нових тягарів і трудів. Але інший був суд Божий. Одного разу, коли Пімен був один в своїй келії, двері її несподівано відкрилися і всередину ввійшли ігумен із братами, в руках у них горіли свічки. Ігумен запитав: «Чи хочеш ти стати монахом?». Преподобний із радість підтвердив своє бажання. В той самий час ігумен здійснив над ним чин постригу в монахи.

А зранку монахи, побачивши Пімена одягненого в чернечий одяг, сповістили про це ігумена. Той був в здивуванні і, почувши, що це «він» постриг Пімена, сказав: «Господь послав Ангела, щоб здійснити Свою волю над Своїм угодником». Проте монаше життя не принесло Пімену зцілення. Тіло його продовжувало заживо гнити, але Пімен, як і раніше продовжував дякувати Богові за свою хворобу.

Перед смертю цього Божого угодника сталося два чуда: несподівано для всіх він встав із постелі, відвідав усіх братів у монастирі, попрощався із ними. Потім, коли преподобний Пімен помер, із його ран, з яких раніше витікав гній і сукровиця, стало витікати пахуче миро, і повітря в келії наповнилося неземними пахощами. Ось так, цей святий не вчинив жодних чернечих подвигів: постів, чувань, коліноприклонень, – єдиним подвигом у нього була подяка Богові за послану хворобу, а він став перед Богом на рівні з великими святими.

Дехто запитує, ніби не розуміючи і нарікаючи на Бога: чому ж я хворію все життя? Звичайно, ми завжди повинні пам’ятати, що наша хвороба може бути послана нам за гріхи. Але не потрібно забувати і про те, що дуже часто і хвороба, і страждання – найвище милосердя, яке далося нам, і людина, перетерпівши покірно і з вдячністю хворобу, буде в Царстві Небесному дякувати за неї Богові, як за найбільшу винагороду.

Але, що ж ми можемо робити в часі хвороби? За прикладом преподобного Пімена не молитися про зцілення і тільки терпіти? Ні, він знав Божу волю про себе, але ми, грішні і немічні, не знаємо її, тому ми повинні приймати тільки такі засоби, на які благословляє нас Церква, і в той самий час говорити: «Господи, якщо Тобі потрібно, зціли мене, а якщо ні – нехай буде тільки Твоя воля».

Преподобній Єлизаветі, яка терпіла страшну, тяжку недугу, з’явився Ангел і запитав: «Хочеш, щоб я тебе зцілив?». Але преподобна смиренно відповіла: «Я не хочу нічого: ні здоров’я, ні хвороби, я тільки прошу Бога про одне, щоб здійснилася на мені Його Свята воля, бо Він любить мене більше, ніж я сама себе!».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *