У Святому Писанні нерідко зустрічаємо такі місця, на які не звертаємо уваги, або вони нам нічого не говорять, ми просто їх перечитуємо, але вони для нас не несуть жодного смислового навантаження. Так, якщо ми читаємо уривок Євангелія від Матея: «Почувши, що Йоана ув’язнено, Ісус повернувся в Галилею і, покинувши Назарет, пішов і оселився в Капернаумі, що при морі, на границях Завулона та Нафталі, щоб збулося те, що сказав був пророк Ісая: “О земле Завулона та земле Нафталі, приморський шляху, країно за Йорданом, поганська Галилеє! Народ, який сидів у темноті побачив велике світло; тим, що сиділи в країні й тіні смерти, – зійшло їм світло.” З того часу Ісус почав проповідувати й говорити: “Покайтесь, бо Небесне Царство близько.» (Мт. 4:12-17).
Для середньостатистичної людини назви земель Завулона та Нафталі не говорять нічого, так само ми просто розуміємо, що світло, то Христос, Він вийшов на проповідь і відповідно те світло засіяло всім народам.
Спробуймо трішки глибше застановитись над цим уривком. Для цього зробимо відступ від Євангелія Матея та звернемось до історії та Старого Завіту.
У пророка Ісаї ми читаємо такі слова: «Горе Ашшурові, палиці мого гніву й києві мого пересердя! Я послав його на народ безбожний, виправив його на народ, що мене гнівить, щоб грабував його, обдирав до нитки, щоб топтав, немов грязюку на дорозі» (Іс. 10:5-6).
Гнів Господній спрямований на Єврейський народ, бо він відійшов від Бога та упав у гріх ідолопоклонства. Тут повторюється все та ж сама історія. Коли вибраний народ, Ізраїль, відвертається від свого Бога, починає шанувати ідолів, Бог відвертається від народу, приходить якийсь могутній завойовник, підкоряє собі ізраїльтян, ті навертається до Бога і Бог їх знову і знову визволяє. Таким жезлом гніву для Ізраїля стала навала асирійців.
Асирійське царство розташовувалося між річками Тигру та Єфрату. Вони в доконірнний спосіб змінили способи ведення тогочасної війни (мова йде приблизно про 700 роки до Різдва Христового). В античному світі армія складалася із призовників, переважно фермерів. Військові походи відбувалися після посівної і тривали до тих пір, поки не потрібно було збирати урожай. Тільки цар Тіглатпілесар ІІІ вперше в історії створив професійну армію. Вона складалася із піхоти, кавалерії, лучників та пращовиків. Так само використовувались осадні машини. Одним із найбільших нововведень була залізна зброя, яка переважала бронзову, вона була дешевша та твердіша, набагато довше зберігалася гострою. Асирійці вперше перезули своїх солдат із сандалів у спеціальні «військові чоботи». Це було шкіряне взуття до коліна з товстою підошвою та металевою пластиною для захисту гомілок.
Відданість армії забезпечувалася щедрими винагородами, так само поміж солдатами розподілялася значна частина військової здобичі. Підкорені народи або вирізалися, або перетворювалися на рабів. Солдати одержували винагороду за кожну відрізану голову, яку приносили із поля бою. Після боїв видовище було просто жахливим: гори відрубаних голів, біля яких стоять писарі та занотовують кількість голів, щоби відповідно отримати винагороду. Зазвичай, полонених не брали, бо вони створювали тільки проблеми. Їх потрібно було годувати та охороняти. Більшу частину полонених вбивали одразу.
733 року до Р.Х. це військо прийшло в Ізраїльську землю. Зокрема, асирійський цар Тіглатпілесар ІІІ захопив північну частину ізраїльського царства. Саме ті землі, про які згадує євангелист Матей: землі, що належали колінам Завулона та Нафталина. «За часів Пекаха, ізраїльського царя, прийшов Тіглатпілесар, асирійський цар, і завоював Айон, Авел-Бет-Мааху, Янох, Кадеш, Хацор, Гілеад, Галилею, увесь Нафталі-край, а мешканців їхніх одвів в Асирію» (ІІ Цар. 15:29).
Завоювавши Ізраїльське царство, асирійці частину мешканців взяли в полон, але більшість ізраїльтян загинули. Після цього завоювання та полону 10 племен стали загубленими колінами Ізраїлю. Вони назавжди зникли з історичної карти світу.
Асирійці одні із перших почали проводити депортації окупованого населення та безжалісно винищували всіх тих, хто чинив їм спротив. На звільнені землі вони засиляли інші народи, таким чином перемішуючи населення. Втративши свою батьківщину та релігію, люди одружувалися із представниками інших народів, втрачаючи свою національну ідентичність, а разом із тим не бачили необхідності скинути своїх завойовників.
Вигнанці втратили все: земля, на якій живуть, – більше не їхня земля, Святиня лежить у руїнах, немає де приносити жертви й шукати зістрічі із Богом. Чи не про це говорив Ісая: «… це народ пограбований, обдертий; усіх їх кинуто в печери, заховано в темницях. Їх грабують, а визволителя немає; їх обдирають, а нікому сказати: Віддай!» (Іс. 42:22).
Тому й не дивно, що Матей досить з великою гіркотою говорить про землі Завулона та Нафталі, як такі, що перебувають у темряві та мороці. Це перегукується із пророком Ісаєю: «І буде він блукати по землі, пригнічений та голодний, і з голоду буде лютувати на царя свого й Бога проклинати; погляне вгору, подивиться на землю, а там лише горе й морок і темрява густа» (Іс. 8:21-22).
Та Матей вселяє надію, бо ті, хто в темряві з приходом Ісуса побачили світло. Про це пророкував пророк Ісая: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло.» (Іс. 9:1).
Яке відношення це все має до нашого сучасного світу, до нашого життя?
Як у часи, про які говорить пророк Ісая, так само і в наш час людина відвертається від Бога, іде за веліннями своїх похотей та пристрастей, людина хвалить гріх. Замість любові та милосердя між людьми панує ненависть, жорстокість, жадібність, гордість. Якщо не зупинимось, то чи не зруйнуємо ми самі себе як це відбулось із Ізраїльтянами, які попали у полон до Асирійців. Саме тому сьогодні до нас сьогодні звернені слова Господа: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Лк.4:17)…