MEMENTO MORI, АБО ЖАГА ЖИТТЯ.

У контрасті предмет стає яскравішим. Біде краще можна побачити на тлі чорного або навпаки. Біла тарілка на чорному столі буде особливо білою. Життя поряд зі смертю стає особливо живим.

Відчути себе живим на сто відсотків можна на кладовищі в будній день. Крім птахів і комах, там практично не буде жодних ознак життя. У царстві мертвих править тиша, яку зрідка порушують удари лопати об землю – будують чергову «обитель» новопереставленому, — або невпевнені кроки випадкового гостя. Ковток води з пластикової пляшки набуває тут особливого смаку і значення – значення того, що ти можеш цей ковток робити і що в тебе є це живе відчуття спраги. На цвинтарях не ставлять білбордів. Там немає реклами. Люди знімають маски…

Повільно проходячи вздовж алеї з надгробків і хрестів, розумієш, як же хочеться жити.

Не тільки зараз, а завжди, вічно. Всупереч і незважаючи на хвороби, кризи, обмани, втрати – тільки би жити. Мозок працює у напрямі «але ж ми всі помремо», а серце стискає холодний, ірраціональний страх: «Я помру теж! Я помру?!»

«Не може бути такого», — бунтує гордовитий розум. У жодній казці з дитинства не написано про поганий кінець — усі мають щасливий фінал. Вмирають тільки баби-яги і злі кощії. Хороші люди Зовсім не вмирають… Ні, вмирать, вмирають… Але вмирають, щоб ЖИТИ…

Хочу жити: спати, їсти, говорити і слухати, любити морозиво влітку і ненавидіти взимку, читати книги й виділяти важливі місця фломастером, пити ось з пластикової пляшки, просто хочу хотіти пити. Тільки би це ніколи не закінчувалося.

Ось іду по старому кладовищі. З розумінням на мене дивляться особи з надгробків. Вони теж не переставали хотіти всього цього. Надгробки всі різні – це не урни З попелом. Вигадливі і звичайні, доглянуті і занедбані, зі свіжими квітами або позабуті. Могила – як душа: після смерті людини піклуватися про себе сама вона не може. Залишається все на милість тих, хто напише тобі епітафію і буде носити квіти або ж забуде рівно на сороковий день. Усе тепер для цих неживих залежить від тих, які живуть нині.

Кладовище того дня стало для мене індикатором правдивості, у моє щоденне життя додалася крапля вічності, і день увіковічнився. Додому прийшов втомлений і призадуманий. Не хотілося відповідати на лукаві питання:

«Як ваші справи?» — або фальшиву люб’язність: «Ми дуже хотіли би вас побачити». Заплановані «дуже важливі» справи, зустрічі, турботи до вечора потьмяніли. Зникли з розпорядку дня марнота та надуманість. Я помітив, що не образився на виклик без відповіді. І було про що поговорити з мамою по телефону, і прокинувся сором, що довго не дзвонив батькам. Річ не в тім, що я вмить став праведним — просто у душу зазирнула вічність…

Перед моїми очима ще деякий час стояли особи з надгробків — померла дитина, красивий, усміхнений, але вже неживий юнак — вічний біль батьків. Скульптура батька, який тримає на руках немовля, — чоловік помер у той рік, коли народився син, ледве встиг потримати його на руках. Обличчя жінок, чоловіків — такі різні.

З різними усмішками… Смерть – безпристрасна і нелицемірна, вона не вибирає людей належно, а Забирає всіх, і часто — несподівано. їй не даси доларів, немов ненаситному чиновникові чи судді. Мабуть, і їхнє життя змінилося би, якщо би вони думали про смерть, про свою смерть. Повмирали би інакше. Встигли би зробити щось важливе, не відкладаючи в «довгий ящик» головне, ніби попереду ще «все життя»? Мати померлої дитини, можливо, інакше читала би казку або без роздратування відповідала на дитячі «чому?», коли би знала, що син стоїть на порозі вічності.

Більшість людей думає про те, що смерть заперечує життя, тоді як життя вміщає в собі і смерть. Повинно вміщати. Повинно допускати думку про смерть… Феєричне віртуальне існування боїться роздумів про смерть. Нові рівні, перезавантаження, додаткові життя комп’ютерних ігор дають шанс вірити в те, що смерті немає. Точніше, не дозволяють думати про неї реально. Життя щораз менше контрастує зі смертю, щораз менш вона біла, щораз менше в ній живого.

На чорному столі брудна тарілка виглядає особливо брудною, і хочеться її вимити, щоб не псувати вигляд. Але в темній кімнаті на столі з увімкненим монітором ця тарілка не буде ні брудною, ні чистою. На тлі смерті життя набуває сенсу і глибини. Розкривається у всій повноті живих фарб… Віддалене від думок про власну кончину і розчинене в тисячі смертей на екранах телевізорів, життя розтягується в ілюзорну безмежність і не знаходить свого місця і свого сенсу.

День суботній — традиційний день поминання спочилих… У храмі читають безліч імен — молитовне приношення за душі від віку спочилих у надії життя вічного. А може, відкинути суботню лінь, податися до дому Божого і помолитися за тих, які там… бо ми ще тут… А потім піти послухати проповідь на кладовище… Проповідь про смерть, у якій царює життя: memento mori — пам’ятай про смерть…

Підготував
ієромонах Лука (Михайлович),
Святоуспенська Унівська Лавра

Дорогою Молитви
№ 11(51) листопад 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.