В Євангелії від Луки (Лук. 7,11-16) ми читаємо, як Господь воскресив сина вдовиці і віддав його матері. Цей померлий юнак – це образ нашої душі. Людина воскресає в покаянні. Господь бере душу, що покаялася і віддає гірко ридаючій матері, а цієї матір’ю є Церква. В Одкровенні Івана Богослова говориться про жінку, котра мала в лоні младенця і кричала від болю і мук народження. Святі Отці пояснюють, що жінка – це Церква, а дитя – кожна християнська душа. Біль – це біль за наші гріхи, який є набагато більшим від болю матері через смерть свого сина.
Задумаймося, як часто ми згадуємо про смерть?
Ми оточені людьми, котрі також не пам’ятають про смерть, забули про неї, і тому спалюють час у розвагах, а не готуються до вічності. Святі Отці говорили: «Час найдорожчий за все!». Час ніхто не може повернути назад. Люди не пам’ятають про смерть, а тому вони так легко віддають себе на службу гріхові, тому вони гніваються один із одним, мучають самі себе і ближнього, гризуться, як пси біля кістки, забуваючи, що колись і їх рот насититься землею могили.
Хто пам’ятає про смерть, той знає, що він нічого не зможе взяти із собою в могилу. Один подвижник говорив: «Я – це мій дух, моє – це моє тіло, а все інше – це чуже. Єдиний скарб, котрий я зможу взяти у вічність – це благодать Святого Духа».
Часто ми заздримо тим, хто помирає легко, на кого смерть нападає, ніби із засідки. Хоч нам і страшні передсмертні болі і муки, однак ми повинні прагнути помітити час своєї смерті, щоб приготуватися до неї по-християнськи, висповідавшись і причастившись Святих Тайн. Є навіть церковна молитва, щоб Господь ізбавив нас від несподіваної смерті. Та хвороба і ті муки, які часто відчуває людина перед смертю, – це вогонь очищення для її душі. І людина, коли буде знаходитися у вічності буде дякувати Богові за ці терпіння більше, ніж за всі приємні відчуття, які вона отримала в земному житті.
Іноді нас мучить думка, що істинно добрі люди хворіють, страждають, бувають переслідувані, і дуже часто помирають рано, а деякі грішники доживають до глибокої старості і їх, ніби хвороби і інші нещастя, не доторкаються. Той, хто робить добро і терпить, той найщасливіший у Бога, тому що його чекає велика нагорода у вічності. Святитель Іван Золотоустий говорить: «Якщо ти робиш добро, а в замін отримуєш на землі невдячність і зло, то знай, що велика твоя нагорода, а вінець твій збільшиться у двоє».
Один суд людський – інший суд Божий. Один прозорливець бачив, як помирав знаменитий затворник і, як помирав жебрак. Затворника вважали святим, люди думали, що їхнє місто стоїть тільки завдяки його молитвам. І коли пронеслася чутка, що він помирає, то величезний натовп зібрався біля стін монастиря із запаленими свічками. Всі плакали і молилися, що Господь продовжив життя затворнику. А святий побачив, як затворника оточив натовп бісів і почув голос із неба: «Ця людина не дала Мені місця у своїй душі, – він не Мій». Це був голос Господа. Демони накинулися на затворника і вирвали душу із його тіла.
І бачив цей монах-прозорливець, як помирав жебрак, забутий світом. Помирав він біля міського муру, одягнений в лахміття і Господь сказав архангелам Михаїлу і Гавриїлу, щоб вони принесли до нього душу цього жебрака, але Господь не велів їм виривати її насильно. І, як підійшли до нього архангели, і сказали: «Закінчується твоє земне життя», але жебрак так злякався смерті, так злякався своїх гріхів, що почав увесь тремтіти. Тоді архангели звернулися до Бога і казали Йому: «Господи, ти не велів насильно брати його душу». І сказав Господь: «Пошліть до нього пророка і псалмопівця Давида, нехай він йому заспіває небесну пісню». І коли почув жебрак солодкі звуки, то його душа сама вийшла із тіла. Архангели її взяли і понесли до Господа.
Наше життя – це запечатана книга. Тут, на землі, ми можемо прочитати тільки перші сторінки, а все інше ми побачимо і прочитаємо тільки у вічності.
Господь воскресив сина вдовиці – це образ майбутнього воскресіння мертвих. Господь є Володарем життя і смерті. В день загального воскресіння, Він воскресить і спасе душі тих, хто покаялися і передасть їх їхній матері – Небесній Церкві вже навіки.