Memento mori (Пам’ятай про смерть)

У євангелиста Луки є розповідь про воскресіння Ісусом Христом сина наїнської вдови (Лк. 7; 11-16). Тут говориться, що, коли Господь із Своїми учнями підходив до міста, то їм назустріч із міських воріт виходила похоронна процесія. На ношах несли покійного юнака. Його відносили із міста живих у місто мертвих.

Біля кожного міста і біля кожного села «росте» неодмінно інше місто – кладовище, своєрідний супутник міста живих. Кожного дня в цьому мертвому місті народжуються свої «младенці». Про це говорять грудки сирої землі на нових могилах. Тільки ці «младенці» називаються не новонародженими, а – новоприставленими. Спочатку до могили приходять близькі і друзі померлого, але з часом, з дня на день, з року в рік, все рідше і рідше, і, на кінець, ніхто не порушить мовчання могили.

Кладовище мовчазне, але, як воно промовляє до людського серця! Міський гамір доноситься сюди, як далекий гул осіннього вітру. На кладовищі панує особлива тиша, ніби тут зупинився час. Кожна могила приховує свою таємницю. На одних могилах є написи, а н інших тільки напівстерті букви. Ніхто не знає що та чи інша людина забрала із собою, що наповнювало її серце під час смерті: любов чи ненависть, вдячність до людей чи гірке розчарування. Як помирала кожна людина? Чи її оточували рідні і друзі, чи, навпаки, вона помирала всіма забута? Смерть, як хижий птах, нападає на свою жертву, встромляє свої кігті, вириває її від живих: так орел нападає стрілою на свою жертву, схоплює і відносить геть.

Якщо ми прочитаємо написи на могильних плитах, то побачимо, що під ними лежать не тільки старі, згорблені від років, але і юнаки і немовлята. Смерть невблаганна, немає на землі такого місця, де можна було б врятуватися від смерті, – ні в високих горах, ні в глибоких підземеллях, всюди вона проникає, скрізь вона знайде кожного із нас. Немає таких багатств, якими можна було б відкупитися від неї. Землі скарби для смерті – це сміття і попіл. Вона шукає тільки одного, вона шукає людину, свою жертву, поживу для своїх страшних зубів. Черево смерті ніколи не зможе насититися, воно бездонне, як сам ад. Той, хто народився, той приречений померти.

Ми живемо ніби в двох світах, які тісно переплелися між собою: це світ життя і світ смерті. Поки ми тут на землі – смерть для нас в майбутньому, але вона безперервно наближається до нас. Коли ми перейдемо цю межу між життям і смертю, то земне життя буде для нас уже минулим, буде віддалятися від нас, як віддаляється берег від корабля, котрий відпливає. Там, у вічності, ціле земне життя буде здаватися нам однією миттю – короткотривалим сном.

Ми оточені картинами смерті і в той же самий час ми не думаємо про неї, нібито не віримо, що вона прийде і до нас. Ми бачимо, як помирають інші, і в той самий час нам здається, що ми будемо тут на землі вічно. В глибині свого серця ми не віримо в те, що нам прийдеться помирати. І саме тому, що людина відганяє від себе думки про смерть, вона стає перед смертю непідготовленою.

Як важко нам уявити, що наше серце зупиниться – серце, в якому горіли пристрасті, кипіли: злоба, ненависть, – і так мало в ньому було святої любові. Як тяжко нам уявити, що наші уста зімкнуться навіки, вуста, котрі так часто виливали обмови і брехню, і так рідко молитву! Як тяжко уявити нам, що наші руки, які були готові захопити цілий світ, безпомічно впадуть, немов налиті свинцем. І взагалі тяжко уявити, що з нами буде в могилі…

В останні миті перед смертю кожна людина прагне, щоб повернулося до неї її життя. Як тоді хоче людина прожити бодай малу частину свого життя – заново, хоч день, хоч годину, – тільки б не перейти у вічність оскверненим гріхами. Але смерть жорстока. Смерть невблаганна. Якщо б ми кожного дня і кожної години свого життя пам’ятали про смерть, то ми б це життя цінували, як найбільший Божий дар; якщо б ми пам’ятали про смерть, то кожну мить використовували б на спасіння своєї душі. Але демон обманює нас, він краде від нас пам’ять про смерть.

Жив колись в Палестині, на горі Хорив, один монах, який називався Ісихій. Його життя було грішним і він не турбувався про своє спасіння. Коли він помер, то прийшли монахи, щоб його похоронити, але раптом покійник ожив. Він піднявся і сів на своїй постелі. «Що було з тобою, що ти бачив на тому світі?» – запитували браття в нього. Але він не відповідав їм, а тільки гірко плакав і просив: «Браття, залиште мене самого, не говоріть зі мною». Після цього Ісихій пішов в печеру у затвор, і провів багато років в подвигах, молитві і трудах. Коли ж знову наблизився час відходу його душі, то знову прийшли до нього монахи, знаючи про те, як він чудесно перемінився, і стали запитувати його: «Отче, скажи, як нам спастися?». І він відповів їм: «Браття, пам’ятайте про смерть! Хто насадив в своїй душі пам’ять про смерть, той не згрішить».

Часто ми лякаємося думок про смерть, але вони тяжкі і страшні тільки спочатку. Пам’ять про смерть очищає наше серце, відриває його від пристрастей. Святі подвижники любили пам’ятати про смерть.

Преподобний Філофей говорив: «Пам’ять про смерть – це моя духовна наречена, я ніколи з нею не розлучаюся».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *