Плач над втраченим раєм

Великий Канон Андрея Критського – школа покаяння
Частина 10

«Покинутого перед Твоїми воротами, Спасе,

Не відкинь мене, непотрібного,

На старість до пекла,

Але перед кінцем, Чоловіколюбче,

Даруй мені відпушення гріхів» (1 пісня Великого Канону).

На вечірні Сиропусної неділі ми чуємо у церкві такі слова: «Сидів Адам навпроти раю і, ридаючи, свою наготу оплакував: горе мені, лукавою спокусою вмовленому, обманеному і від слави віддаленому! Горе мені, нагому і нині розгубленому!» (Стихири на Господи возвах, сиропусної неділі). Адам у своєму сокрушенні, бачачи як все сталось, сидів навпроти закритих дверей раю та гірко плав… він плакав над тим, що втратив, над тим, що було таким звичним і ще недавно було частиною його життя, здавалось так буде завжди і він не уявляв собі іншого життя.

Він сидів і оплакував те, що втратив, те, що добре знав, до чого звик, де проходило все його життя: колись таке безкінечне, а тепер таке коротке. Він оплакував той світ, який втратив. Він оплакував безпосереднє спілкування із Богом, якого він тепер позбувся. Він сидів і плакав…

Адам через один гріх втратив усе. Він навіть не знав тих гріхів, які нерідко чинимо ми, наше життя, наші гріхи настільки нас обтяжують, що ми не маємо сміливості сидіти і плакати, дивлячись на двері раю.

Тільки, пам’ятаючи про Благодать Христа, ми можемо просити Його, щоб Він не залишив нас, не відійшов від нас.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.