«Чи бачиш благодать цієї чесноти?- говорить Авва Доротей. Воістину немає нічого сильнішого від смиренномудрості, ніщо не перемагає його. І далі він пояснює, як смиренний уникає сітей диявола. Якщо зі смиренним трапиться щось скорботне, він зараз же звертається до себе, відразу засуджує себе, що він достойний того, і нікому не стане докоряти, не буде на іншого перекладати вину; і таким чином він переносить те, що сталося, без збентеження, без смутку, з цілковитим спокоєм, а тому й не гнівається і нікого не прогнівляє. Отже, добре сказав святий, що передусім потрібна нам смиренномудрість».
Ми живемо в тяжкий скорботний час, і дуже часто падаємо під тягарем скорбот, печалей та спокус, які нас оточують. Із Передання ми знаємо, що при кінці віку люди будуть спасатися терпеливим знесенням скорбот та тягарів. І нічого іншого для спасіння їм не буде потрібно, нічого іншого з них не запитає Бог, бо, виконуючи це, вони будуть навіть більшими за великих отців, які жили на початку християнської історії. І тут пояснюється: як же можна скорботи переносити благодушно? Якщо зі смиренним трапиться щось скорботне, він, на відміну від нас, зараз же задумується над своїм життям, заглядає у свою душу і відразу засуджує себе. А якщо із нами стається щось скорботне, то ми причину цієї скорботи бачимо в комусь іншому, ми починаємо звинувачувати інших, починаємо думати, що це сталося випадково, починаємо думати, що, вчинивши по-іншому, ми могли б уникнути цих скорбот, починаємо думати, що так багато зла в цьому світі, а в нас самих його ніби й немає, воно існує тільки в світі, ми чисті від нього, ми ангели, які мучаться в цьому світі через грішників. А смиренний звертається до себе, засуджує себе, і вважає себе достойним цієї скорботи, нікого не докоряє, не перекладає вину на іншого, і таким чином від нього відступає збентеження, смуток, скорботи і він спокійно переносить допущену Богом спокусу. Ось як святі уникають сітей диявола. І, переносячи малі скорботи, вони не впадають у більші. Без малих скорбот ніхто не прожив на землі. І святі переносили малі скорботи, і смутки. Ми ж усі впадаємо в ці малі скорботи, накликуємо на себе осудженням, гнівом, ремствуванням, спротивом Божій волі і що ще гірше на нас падають ще більші біди.
«Дальше преподобний авва Доротей говорить нам про те, що є два види смирення, так само, як є і два види гордості». Спочатку він розказує нам, які ж бувають різні види гордості. Що ж це за два види гордості?
«Перша гордість є та, коли хтось докоряє братові, коли осуджує і безчестить його, як нічого не вартого, а себе вважає вищим від нього».
Перша гордість, коли хтось вважає себе кращим і вищим за інших, коли хтось вважає себе вище і краще за свого ближнього. Не так, звичайно, ми повинні відноситися один до одного. Ми повинні інших людей бачити вищими за себе, а себе вважати гіршими за всіх. Хто із нас, поставивши руку на серце, скаже, що він так робить. Напевне, перша гордість є в кожному із нас. І ось, якщо ми із вами не позбавимося цієї гордості, – як говорить преподобний авва Доротей, – «якщо такий, не отямиться скоро і не постарається виправитися, то поступово приходить і до другої гордості, так що згордіє і супроти Самого Бога і подвиги й чесноти свої приписує собі, а не Богові, начебто сам собою звершив їх, своїм розумом і старанністю, а не з Божою допомогою». І дальше передає він чудову розповідь про одного чоловіка,
«якого він знав сам, котрий поступово прийшов до цього жалюгідного стану. Стану безумства, спротиву Богові, спочатку, цей чоловік, якщо хтось із братів казав йому що-небудь, він зневажав кожного і заперечував: «Що значить такий-то? Що значить ти, хто ти такий? Немає нікого (достойного), крім Зосими і подібних до нього».
Називаючи ім’я одного із шанованих братами старця. Так і ми з вами дуже часто поступаємо. Що нам до нашого сусіда, до дружини, до чоловіка, що нам до наших батьків. Ось, якщо мені священик скаже, то може я його і послухаюся, бо я поважаю тільки священика, але і то не всіх священиків, а якогось одного, я поважаю і почитаю тільки його. А всі інші, не йдуть з ним в порівняння, він такий добрий, такий гарний смирятись я буду тільки перед ним. Але до духовного отця має бути інше ставлення. Духівника потрібно поважати, як свого духовного отця так, як ми поважаємо батьків, які нас породили, бо і духівник нас духовно народжує. На духівника ми маємо дивитися із повагою, і маємо з ним радитися, але перш за все слухатися. Але це не означає, що маємо принижувати, осуджувати та присмиряти інших, навіть якщо мова йде про інших священиків. Так і тут говориться про таку зневагу до інших, не просто про те, що він нікого не слухав, ні до кого не прислухався, ні з ким не радився, окрім Зосима.
Але він ще й до того всіх осуджував, нехтував всіма, засуджував і говорив, що вони нічого не значать, що вони нікого не достойні, окрім того Зосима. Ось, якщо ми в собі помічаємо щось подібне до того, про що розповідає преподобний Доротей, то ми стоїмо на шляху до якогось гріха, стоїмо на неправедному шляхові, стоїмо на шляху, який вкінці-кінців доведе нас до безумства.
«Потім почав і цих осуджувати, Зосима і подібних до нього, і говорити: «Немає нікого (достойного), крім Макарія». Тут, напевно, мається на увазі Макарія Великого. «Згодом почав казати: «Хто такий Макарій? Немає нікого (достойного), крім Василія і Григорія», тобто Василія Великого і Григорія Богослова, окрім святих Великих Святителів. «Проте незабаром почав осуджувати і цих, кажучи: «Хто такий Василій? І хто такий Григорій? Немає нікого достойного, крім Петра і Павла», крім первоверховних апостолів. «Я кажу йому: «Воістину, брате, ти скоро і їх почнеш зневажати».
Нерідко можна почути, особливо від молодих людей: «Отче, я весь час сварюся, гніваюся та дратуюся на свою бабусю». Що ж можна тут відповісти? «Дорога моя, ти так вкінці-кінців будеш гніватися та сваритися, напевне, і зі мною». «Та що ви, отче, я вас дуже поважаю». «Ну, а ти ж бабусю не поважаєш, якщо не будеш боротися із цією спокусою, то вкінці-кінців гнів і роздратування буде рости в тобі і ти будеш дратуватися і гніватися на інших». І справді буває так, що людина не має можливості розгніватися на особу, на яку гнівалася раніше і починає гніватися на інших. Буває так, що людина думає, що його дратує сусід, який живе поруч чи близька людина, а коли немає того сусіда, то тоді починаємо гніватися і на інших. Справа не в сусіді чи в його якихось якостях, а в внутрішньому стані душі.
«І повірте мені, через деякий час цей нещасний чоловік почав говорити: «Хто такий Петро? І хто такий Павло? Ніхто нічого не важить, крім Святої Тройці». Нарешті загордів він і супроти Самого Бога і відтак збожеволів. Ось тому-то мусимо ми, браття мої, подвизатися всіма нашими силами проти першої гордості, щоб потрохи не впасти і в другу, тобто в абсолютну гордість».
Взагалі, ми маємо помічати за собою куди ми прямуємо і до чого ми йдемо.
Якщо у мене все більше і більше грошей, якщо в мене все більше і більше маєтків, якщо я люблю найвишуканішу їжу, якщо я випиваю все частіше і частіше, і не можу прожити уже дня, щоб не випити пляшку пива, якщо я турбуюся про свій одяг і вибираю собі найдорожчі наряди чи щось інше, то, звичайно, я стою на неправильному, поганому шляху. Звичайно, що я мушу помітити такий стан речей, і зразу ж почати боротися із тими пристрастями, які починають мене поневолювати.
Пристрасть – це не просто якась погана звичка, що може залишитися зі мною на роки.
Пристрасть подібна до ракової пухлини, в неї є властивість до росту, вона захоплює все більшу і більшу частину нашого єства, вона вражає все нові і нові органи нашої душі. Поступово перекручує їх, поступово робить їх вмістилищем зла. І якщо не боротися з нею, то вона поступово нас захопить, погубить нас і віддасть у владу дияволу. Тому потрібно бути дуже уважними до того, що відбувається у нашому духовному життю. Потрібно перевіряти себе постом, порівнювати свій стан, свої дії, слова, які ми говоримо з тим, що було декілька днів чи місяців тому назад, на початку нашого християнського життя, якщо до Бога ми прийшли дорослими.