Про смиренномудрість (повчання 2; частина 4)

Преподобний авва Доротей говорить, що є два види гордості. Гордість буває мирська й монаша. Є два ступені, перший ступінь, коли хтось гордиться перед людьми, інший ступінь, коли хтось впадає в таку досконалу гордість що починає гордитися перед Богом. Ми з вами, хоч і живемо у світі теж можемо захворіти монашою гордістю. І хоча авва Доротей говорить, що монаша гордість краща, ніж мирська, але все ж таки всяка гордість є злом.

«Мирська гордість – це та, коли хтось високо несеться перед своїм братом, що він багатший або гарніший від нього або що носить кращий, аніж той, одяг; або що він благородніший від нього. Отож коли ми бачимо, що пишаємося цими перевагами, чи тим, що наш монастир більший або багатший від інших, чи що в ньому багато братії, то нам слід знати, що перебуваємо ще в мирській гордості. Трапляється також, що пишаються якимись природними дарами: хтось, наприклад, величається тим, що в нього красивий голос і що він гарно співає або що він скромний, старанно працює і сумлінний у служінні. Ці переваги кращі від перших, однак і це мирська гордість. Монаша ж гордість – це та, коли хтось гордиться своїми духовними подвигами, тобто не природними даними, не чимось таким зовнішнім, а хвалиться чимось внутрішніми своїми подвигами, коли хтось гордиться тим, що він вправляється в чуванні, у пості, що він побожний, добре живе і є старанним. Ось, якщо така гордість є, то це гордість уже монаша».

Іноді буває, як пише авва Доротей, що хтось смиряється заради слави. Може здатися, що це смішно, що тут є якесь протиріччя, якто можна смирятися заради слави. Але це буває дуже часто і це можна помітити в собі, і в інших, коли зробиш такий смиренний вигляд, тільки заради того, щоб тебе похвалили, ось, дивися який він смиренний, ось подивися на священика, який він розумний, він нічого не бере за треби, як він молиться. Коли людина робить так, то, звичайно, що це є гордість, але гордість не мирська, а монаша.

Потім преподобний авва Доротей пояснює, що ж таке є два смирення. Це дуже цікаве поучення, яке нам із вами дуже важливо запам’ятати, тому що якщо ми хочемо набути якусь чесноту, ми повинні знати з чого потрібно починати. Ми не зможемо з вами, зразу стати святими, заскочити на небо. Ми повинні підніматися туди поступово ніби по сходинках. І коли ми з вами знаходимо в книгах розповіді про ці сходинки, про ступені досконалості, то ми повинні на це звертати особливу увагу, щоб випадково не взятися за більше, ніж ми можемо; щоб випадково не впасти в якусь спокусу, коли людина старається стати досконалою вже і зараз, через свою гордість бере на себе подвиги, які їй не під силу, то тоді вона впадає в погибель.

«Перше смирення полягає в тому, щоб вважати свого брата розумнішим від себе і таким, який у всьому вищий, та, одне слово, як сказали святі отці, щоб «вважати себе нижчим від усіх».

Насправді, це дуже легко зробити, якщо ми будемо уважними до себе. Якщо спробуємо подивитися на свої гріхи, згадати те, що було в мене на думці, згадати всі ті образи, які спливали в моїй свідомості, згадати свою нечистоту, свою гріховність, то побачимо скільки там набралося різного бруду, всякого гріха. Зазвичай ми не можемо бачити серце і душу іншої людини, тобто ми не знаємо про гріхи наших ближніх, не знаємо в чому вони каються на сповіді. Перше смирення це коли ми зможемо побачити свої гріхи.

«Друге ж смирення, смирення досконалих, полягає в тому, щоб приписувати Богові свої подвиги. Це є досконале смирення святих».

Коли в людини з’являються подвиги, то вона буває спокушена дияволом, щоб приписати ці подвиги самому собі. Святі уникали цієї спокуси, приписуючи ці подвиги не собі, а Богові. І в дійсності воно так і є. тому що людина робить мізер, а отримує від Бога благодать. Насправді, те, чого досягли святі, вони досягнули з Божою допомогою. Ми прославляємо їх, як подвижників, як Божих угодників, прославляємо їх старанність, труди, але самі вони знають, що ці труди ніщо в порівнянні з благодаттю Божою, що вони зробили зовсім мало, а Бог, бачачи старанність дарував їм великі сили, дав їм великі дари. І дальше наводиться приклад дерев.

«Бо це як із деревами: коли на них буває багато плодів, то самі плоди нахиляють гілки додолу і нагинають їх – гілка ж, на якій немає плодів, тягнеться вгору і росте прямо; є ж деякі дерева, які не дають плоду, поки їхні гілки ростуть угору; якщо ж хтось візьме камінь, причепить до гілки і нахилить її донизу, тоді вона дає плід. Так і душа: коли вона смиряється, тоді приносить плід, і чим більше приносить плоду, тим більше смиряється; так і святі: чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать себе грішними».

Далі розказується про те, як смиряються святі, як це відбувається з ними, тому що людині, яка знаходиться на першому ступені, людині далекій від Бога тяжко це зрозуміти. Ми із вами читаємо про подвиги святих, читаємо як вони молилися, як вони трудилися, читаємо, які чуда вони здійснювали, воскрешали мертвих, зцілювали хворих і разом із цим вважали себе за перших грішників, вони плакали над своїми гріхами, як це може бути, може вони лукавили чи просто робили такий вигляд, не відчуваючи себе святими, але грішними. І ось тут розказує нам преподобний авва Доротей, як це відбувається, відкриває нам таємницю смирення святих.

«Пригадую, одного разу ми вели бесіду про смирення, й один із вельможних громадян міста Гази, чуючи наші слова, що чим більше хтось наближається до Бога, тим більше бачить себе грішним, дивувався і говорив: «Як це може бути?» – і, не розуміючи, хотів дізнатися, що значать оці слова». Преподобний авва Доротей пояснив йому, як це відбувається. «Я сказав йому: «Вельможний пане, скажи мені, за кого ти вважаєш себе у своєму місті?» Він відповів: «Вважаю себе за великого і першого в місті». Такий був знатний чоловік. Кажу йому: «Якщо ж ти підеш до Кесарії, за кого будеш вважати себе там?» Він відповів: «За останнього із тамтешніх вельмож». «Якщо ж, – кажу йому знову, – ти відправишся до Антіохії, за кого ти будеш там себе вважати?» «Там, – відповів він, – буду вважати себе за одного з простолюдинів». «Якщо ж, – кажу, – підеш до Константинополя і наблизишся до царя, там за кого вважатимеш себе?» І він відповів: «Майже за злидаря».

«Тоді я мовив до нього: «Ось так і святі: чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать себе грішними. Бо Авраам, коли побачив Господа, назвав себе землею і порохом (Бут. 18, 27); Ісайя ж сказав: «окаянний і нечистий я» (Іс. 6, 5).

«Тоді я мовив до нього: «Ось так і святі: чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать себе грішними. Бо Авраам, коли побачив Господа, назвав себе землею і порохом (Бут. 18, 27); Ісайя ж сказав: «окаянний і нечистий я» (Іс. 6, 5); також і Даниїл, коли був у рові з левами, Авакумові, який приніс йому хліба і мовив: «Візьми обід, що послав тобі Бог», відповів: «Отак згадав про мене Бог» (Дан. 14, 36, 37). Яке смирення було в його серці! Він перебував у рові серед левів. І не зазнав від них шкоди, і причому не один раз, а двічі, і після всього цього він здивувався і мовив: «Отак згадав про мене Бог».

Для того, щоб усвідомити себе грішним потрібно, звичайно ж, побачити Божу благодать, відчути її, відчути присутність Божу, як це було у святих. Тому, якщо ми із вами не читаємо Євангелія, не знаємо, яким повинен бути християнин, то можемо жити спокійно і думати, що ми дуже добрі люди. Так часто буває, коли приходить чоловік вперше в Церкву на Сповідь, то він зазвичай говорить, що у мене, є гріхи, такі як і в усіх, але так, нічого незвичайного я не вчинив. Тобто він не вважає себе грішником, першим і страшним, він вважає, що він такий як усі, навіть в чомусь і кращий за інших, і в цій пристрасті гордості, яка є в кожній людині, звичайно, що чоловік звертає увагу на свої добрі якості.

Дівчина, яка має гарне волосся, вона про це пам’ятає, тому починає хизуватися перед іншими, забуваючи, що може у неї малий зріст чи негарні очі, чи, навпаки, очі великі, гарні, вона про це думає і любується собою в дзеркалі, не помічаючи інші неправильні риси свого обличчя.

Так і ми звикли дивитися в дзеркало своєї гордості, помічаючи в собі лише добре і гарне, не помічаючи зовсім поганого, але цим добрим гордитися і підноситися.

А коли ми із вами будемо читати про святих, коли будемо більше знайомитися із їхнім життям, коли будемо читати Євангеліє і усвідомимо велич Заповідей Божих, тоді, звичайно ж, заплачемо і скажемо, що із усіх грішників ми перші, бо нічого такого ми не зробили, нічого такого не зберегли, і навіть маленьку частинку того, що робили святі ми не можемо, тільки тоді прийде до нас усвідомленні своєї гріховності. Якщо душу просвітить благодать Божа, якщо Господь дасть своє світло, яке наповнить наше серце, коли стане видимий бруд душі, тоді ми усвідомимо себе першими грішниками.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *