Продовжуючи своє повчання про смиренномудрість, авва Доротей розповідає про авву Агафона. Коли до Авви Агафона наближався час смерті, він відчув страх перед смертю, страх перед бісами, котрі могли зустріти його душу, і він перебував у такому збентеженні духа.
«І ось авва Агафон був в такому збентеженні, був у такому якомусь страсі. І браття сказали йому: «Чи ти боїшся, отче?». Він відповів: «Скільки міг, я примушував себе зберігати заповіді, але я людина, і звідки мені знати, чи вгодне моє діло Богові? Бо один суд Божий, а інший людський».
Ось смирення святих. Я чоловік, і яким би я не був досконалим, яким би я не був чеснотливим – я тільки чоловік. Як я можу знати, який буде суд Божий наді мною, як можу я дерзнути, виправдовувати себе, невже я суддя свого життя. Я уповаю на Бога, і роблю все, що можу. Але думати, як мене буде судити Бог, навіть задуматися про це не можу, це належить Богові, тому я тремчу і жахаюся.
Не так, на жаль, поступаємо ми із вами. Ми грішні, недостойні люди, забуваючи про свою гріховність судимо всіх підряд, не тільки себе, але і все, що відбувається навколо нас. Ми знаємо як потрібно керувати країною, як боротися з тим чи іншим злом, як вирішувати ту чи іншу проблему; сімейну чи державну, політичну, послухаєш розмови, які ведуть люди і бачиш, які всі чудові, які всі розумні, як вони у всьому так чудово розбираються, як вони все розуміють, то чому ж так все погано.
Один із Оптинських старців говорив, що біда не в тому, що немає в нас розумних людей, а біда в тому, що люди вважають себе розумними, немає смиренних, немає людей, які б послухали поради інших, вміли б примиритися з іншими. Біда в тому, що кожний вважає себе таким собі судом останнього інстанції. В святих не так, навіть виконавши все і отримавши великі чесноти, вони не знали чи їх діло угодне Богові, вони знали, що одне суд людський, а інше суд Божий.
Ось говорить авва Доротей,
«він відкрив нам очі, щоб збагнути смирення, і вказав шлях, як його досягти: а як воно буває в душі, як я вже багато разів повторював, ніхто не міг сказати ні збагнути через самі слова; хіба лишень від діл душа може цього трохи навчитися».
І дальше йде, на мою думку, найголовніше в цьому поученні, яке ми із вами читаємо, бо дальше говорить преподобний про шлях смирення, говорить про те, які ми із вами грішні, недостойні, неумілі починаючи своє духовне життя, а також преподобний вказує, як ми із вами можемо здобути смирення.
«А що приводить нас до смирення, про це сказали отці. Бо в Патерику написано: «Один брат запитав у старця: «Що таке смирення?» Старець відповідав,
– мені б дуже хотілося, щоб ми запам’ятали ці слова. Вони дуже прості, але чомусь найпростіше дуже складно запам’ятати. Ми із вами запам’ятовуємо телефони своїх друзів, ми з вами запам’ятовуємо багато речей, про які б краще забути і їх не пам’ятати, але чомусь саме просте і необхідне, воно ніби вислизає із нашої душі, із пам’яті, із серця, і не вдається закарбувати поглибше ці прості великі слова.
«Старець відповідав: «Смирення є ділом великим і божественним; смирення велика і божественна справа, шляхом же до смирення служать тілесні труди, звершувані розумно, а це перше, що потрібно запам’ятати. Також вважати себе нижчим від усіх, а це друге, і постійно молитися Богові, а це третє – це шлях до смирення. Саме ж смирення божественне і незбагненне». Отже, ще раз, шляхом до смирення служать: перше – тілесні труди, які здійснюються розумно, друге – щоб вважати себе нижчими за інших, третє – постійно молитися Богові. Це шлях до смирення. Саме ж смирення божественне і незбагненне».
«Чому ж старець говорить, – запитує авва Доротей, – що тілесні труди приводять душу до смирення? Яким чином тілесні труди стають душевними чеснотами? Те, щоб вважати себе нижчим від усіх, як ми вже сказали, противиться демонам і першій гордості – це зрозуміло. Бо як може вважати себе більшим від свого брата чи пишатися перед кимось, чи докорити, чи принизити кого-небудь той, хто вважає себе нижчим від усіх»?
Звичайно, що вважати себе нижчими за всіх – це означає уникнути першої гордості, це означає прийти в смирення.
«Також і молитися безнастанно, ясно, що це означає, явно противиться другій гордості, бо, очевидно, смиренний і благоговійний, знаючи, що неможливо досягти жодної чесноти без помочі й покрову Божого, не перестає завжди молитися Богові, щоб Він сотворив з ним милість. Бо той, хто безнастанно молиться Богові, якщо і сподобиться чогось досягти, знає, чому він цього досягнув, і не може загордіти, і не приписує цього своїй силі, а всі свої успіхи відносить до Бога, завжди дякує Йому і завжди кличе Його, тремтячи, щоб йому не втратити такої допомоги і щоб не виявилися його неміч і безсилля».
І так він зі смиренням молиться і молитвою смиряється; і чим більше досягає успіху в чесноті, тим більше смиряється; а в міру того як смиряється, отримує поміч і досягає успіху через смиренномудрість.
Постійно молитися – це не означає постійно читати молитви, і навіть не означає, що потрібно зажди проказувати Ісусову молитву. Постійно молитися – це означає ходити перед Богом, значить здійснювати всі свої справи в присутності Божій, не забувати про всюдиприсутність Божу, не забувати про те, що Господь завжди дивиться на нас. В цій постійній молитві, ми можемо перебувати всі: і мами, які няньчать своїх дітей, і батьки, які проводять свій час на роботі, і юні, і старі, і молоді завжди всі мають пам’ятати про всюдиприсутність Божу і вірити у всевідання Боже. Знати, що Господь дивитися на тебе – це може кожний. Для цього не обов’язково весь час про себе щось повторюти, можна жити, думати, відчувати, але завжди пам’ятати про присутність Божу.
Без цього неможливе смирення, зауважує авва Доротей.