ПРО СОВІСТЬ (Повчання 3, частина 1)

У наш безсовісний час дуже важливо нам із вами пам’ятати, що таке совість.

І ось, на початку свого поучення преподобний Авва Доротей дає визначення совісті.

«Коли Бог сотворив людину, то Він посіяв у ній щось Божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і тепло. Цей помисел, який просвічує розум і показує йому, що добре і що зле, називається совістю, а вона є природним законом».

Отже, за поученням преподобного авви Доротея совість, це ніби якийсь помисел, який закладений в наше єство при нашому сотворенні, помисел подібний до іскри, яка має і світло, і тепло. Цей помисел допомагає нам розрізнювати добро і зло.

Далі преподобний Авва Доротей порівнює совість із тими криницями.

«Це ті криниці, які, як тлумачать святі отці, викопував Ісаак, а филистимляни засипали (Бут. 26). Дотримуючись цього закону, тобто совісті, патріархи і всі святі ще перед написаними заповідями догодили Богові».

Закон ще не був написаний на кам’яних скрижалях, Закон життя, ще не був проголошений Господом нашим Ісусом Христом, але закон влитий в наше єство, показував патріархам, що є добро, а що зло.

«Та коли люди через гріхопадіння закопали й потоптали совість, тоді виникла потреба в законі написаному, стали потрібні святі пророки, конечним зробився сам прихід Владики нашого Ісуса Христа, щоб відкрити і піднести її (совість); щоб засипану цю іскру знову запалити дотриманням святих Його заповідей».

Господь знову ніби цей вогонь приніс на землю, запалив у своїх послідовниках цю іскру для того, щоб світлом совісті ми могли розрізняти добро і зло.

«Нині ж у нашій владі або знову засипати її, або дати їй світитися в нас і просвічувати нас, якщо будемо її слухати. Бо коли наша совість каже нам щось зробити, а ми нехтуємо цим, і коли вона знову каже, а ми не робимо, а продовжуємо зневажати її, тоді ми засипаємо її, і вона не може вже чітко говорити нам через тягар, що лежить на ній, і як світильник, який сяє за завісою, починає показувати нам речі темнішими.

Дуже важливо, нам іти за голосом своєї совісті. У всіх людях діє совість. Але буває так, що в одній людині совість говорить голосно, а в іншій людині – тихіше. В одній людині совість більш строга, а в іншій – більш м’яка.

Чому так відбувається, ми з вами не знаємо, але кожен із нас має іти за голосом своєї совісті, і якщо ми бачимо, що навколо нас всі поступають не так, як говорить нам наша совість, то ми не повинні приставати на їхні злі звичаї, але поступати по совісті, згідно того голосу, що звучить у нашій душі.

«І як у воді, скаламученій від великого намулу, ніхто не може впізнати свого обличчя, так і ми після переступу не розуміємо, що говорить нам наша совість, так що нам здається, нібито її взагалі немає в нас».

Так, нам іноді здається, ми повинні робити зло без закидів совісті. Ми іноді поступаємо брехливо, лукаво, йдемо на вчинення якогось гріха, і нам здається, що нас нічого в середині не втримує.

Але, як говорить Авва Доротей:

«Однак немає людини, яка не мала б совісті, бо вона є, як ми вже сказали, чимось Божественним, ніколи не гине і завжди нагадує нам про корисне, а ми не відчуваємо цього, тому що, як уже сказано, нехтуємо нею і зневажаємо її».

Будучи зневаженою іншими помислами, совість ніби замовкає. Її голос робиться настільки тихим, що людина його не чує. Людина, яка живе в суєті, яка живе серед різноманітних розваг, коли розум зайнятий життєвими турботами, то голос совісті мовчить.

Але іноді буває, вечорами, вночі, або, коли людина впадає в якусь хворобу, тоді голос совісті звучить явно і дуже голосно. Є така приказка, що совість, хоч і без зубів, але загризе до смерті.

Далі Авва Доротей говорить про совість, що вона є немов супротивник, згадуючи місце із пророцтв пророка Осії і згадуючи слова Спасителя із Євангелії.

«Тому-то Пророк оплакує Ефрема і говорить: «Здолав Ефрем супротивника свого, і потоптав суд» (Осії 5, 11). Супротивником же він називає совість. Тому і в Євангелії сказано: «Мирися з твоїм супротивником, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя – слугам, і вкинуть тебе в темницю; істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага» (Мт. 5, 25, 26)».

І далі преподобний авва Доротей пояснює, чому совість нашу називають супротивником. Ці слова Спасителя про супротивника він відносить до совісті.

«Але чому ж совість називається противником? Противником називається вона тому, що противиться завжди злій нашій волі і нагадує нам, що ми маємо робити, а не робимо; і навпаки, чого не маємо робити, а робимо, і за це вона осуджує нас, тому й Господь називає її супротивником і заповідає нам, кажучи: «Мирися з твоїм супротивником, коли ти ще з ним у дорозі». Дорога, – як говорить Василій Великий, – це оцей світ».

У цьому світі дуже багато зла, багато зла в нас самих, головне і найбільше зло в нас – це догоджання собі, бажання іти за своєю волею робить нас ніби «богами». Людина, яка йде за своєю волею, вона сама собі бог. Їй не потрібен Бог істинний, Бог, який є любов.

Що ж протиставити цій злій волі? Їй протиставлена і закладена в нас самим Богом, наша совість.

«Отож, стараймося, браття, берегти нашу совість, поки ми перебуваємо в цьому світі, не допустімо, щоб вона викривала нас у якому-небудь ділі; не зневажаймо її в жодному разі ні в чому, хоча б то було й найменше. Знайте, що через занедбання цього найменшого і, по суті, незначного ми переходимо й до нехтування великим. Бо якщо хтось почне говорити: «Що тут такого, як я скажу це слово? Що поганого в тому, коли я з’їм оцю дещицю? Що поганого в тому, коли я подивлюся на цю чи на ту річ?», то від цього «що поганого в тому, що поганого в іншому» він впадає в лиху звичку й починає нехтувати великим і важливим, зневажає свою совість, а таким чином, шкарубнучи (у злі),перебуває в небезпеці прийти й до цілковитого нечуття».

Якщо ми хоч раз зневажили нашу совість, то ми, ніби знищили якусь огорожу, яку нам дав сам Бог. І як в город через розламану огорожу може ввійти якийсь звір чи худоба, так і в поламану огорожу нашої душі може ввійти любе зло.

Якщо людина вчинила малий гріх і не потрудилася, щоб виправитися, щоб відремонтувати цю огорожу, то слід чекати і більших гріхів, слід чекати і більших упадків.

«Тому остерігайтесь, браття, нехтувати малим, остерігайтесь зневажати його як мале і незначне – воно не мале, через нього утворюється погана звичка. Будьмо ж уважні до себе й дбаймо про легке, поки воно легке, щоб воно не стало тяжким. Бо і чесноти, і гріхи починаються від малого і приходять до великого добра і зла».

Все наше життя складається із малих поступків, все наше життя складається із малих слів. Взагалі все наше життя складається з малих гріхів і малих чеснот. Але, поступово накопичуючись, мале добро схиляє людину до великого подвигу чи великого добра. І малі, злі поступки, малі, злі слова, малі, злі докори, що відносяться до наших ближніх, ніби утворюють погану звичку, утворює ніби другу природу в людині. І людина поступово переходить від малих гріхів до тяжких гріхів. І стає великим грішником, великим злочинцем.

Тому заповідає нам Господь оберігати свою совість і немовби особливо наставляє (кожного з нас), кажучи: «Подивись, що ти робиш, нещасний! Опам’ятайся, помирись зі твоїм противником, коли ти ще з ним у дорозі».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.