І дальше він розказує, як повинні поступати в монастирі всі ті, хто має різний послух. Всі повинні поступати однаково.
«І якщо хтось із вас має послушність або якусь справу в садівника, чи келаря, чи кухаря, чи взагалі в когось, хто з вами служить, то нехай постараються і той, хто доручає справу, і той, хто виконує її, насамперед зберегти свій власний настрій».
Дуже часто буває в церкві і в християнських сім’ях, що ми втрачаємо свій внутрішній настрій, тому, що нам здається, що інші неправильно поступають.
Мати сумує і нарікає, що діти ведуть себе не по-християнськи. І в цьому смутку приходить у відчай, починає обурюватися, втрачає любов до своїх дітей. А вона повинна, не дивлячись ні на що зберігати свій настрій. Чоловік сумує, що дружина у нього лінива, що дружина його багато часу проводить в святкуваннях, не турбується про дітей, не зварила йому їсти, не пришила ґудзика. Йому на роботу йти, а вона спить, він приходить, а вона книгу читає, чи ще чим-небудь займається, а йому б хотілося, щоб вона більше проявляла до нього свою увагу. Він втрачає свій настрій. Керівник втрачає свій настрій, коли його не слухаються, підлеглі втрачають свій настрій, коли начальник веде себе не так, якби хотілося. Вони говорять, ну що ж він, коли б він насправді був керівником, таким добрим, християнським, то, звичайно, ми б його слухалися. Адже він властолюбний і хоче, щоб його тільки слухалися і не чує жодних заперечень. Говорять іноді про керівників, що вони ніби якісь немудрі і втрачають свої особисті настрої. І тут головна наша ціль, дорогі брати і сестри, головна ціль кожного із нас – не втрачати свого особистого настрою. Нас не будуть із вами питати за інших людей, навіть діти наші, вони мають свободу, і якщо ми все зробили, щоб виховати їх християнами, але вони вибрали іншу якусь дорогу в житті, то може Бог нас простить. Але за свою душу ми відповідаємо завжди перед Богом. І втрачати свій настрій ніяк не можна. Не можна ніколи зневірятися чи обурюватися, потрібно завжди надіятися, що Господь зможе виправити те, що неможливе для нас. Умудрити начальника, врозумити дітей, пом’якшити серце чоловіка чи зробити дружину більш старанною до свого служінню. Ми повинні вірити, що Бог зможе так зробити і тому не повинні зневірятися, а тим більше обурюватися, якщо ми обурюємося, то ми нічого не виправляємо, а робимо ще гірше. Любов може все виправити, якщо зі смиренномудрість людина потупає, то через роки праці може перемінитися ситуація в сім’ї в кращу сторону. Якщо б ж є обурення, роздратування, гнів, крик, то тоді, звичайно, ж нічого доброго не станеться, а ситуація в сім’ї все буде ставати гіршою і гіршою.
«Далі призиває всіх нас преподобний авва Доротей: ніколи не дозволять собі. Він говорить: нехай вони (послушники монастиря), думаю, що і ми з вами також, дорогі брати і сестри, ніколи не дозволяють собі ухилитися від заповіді Божої чи то у збентеження, чи у впертість, чи в пристрасності, чи в якесь свавілля і самовиправдання; але якою б не була справа, маленькою чи великою, не слід нехтувати нею і не дбати про неї, бо нехтування шкідливе; проте не слід також і надавати перевагу виконанню справи над своїм настроєм, щоб змусити себе виконати діло, хоча б то було і зі шкодою для душі».
Потрібно знайти правильну дорогу між цими двома крайнощами. Одна крайність – усім знехтувати, сказавши: та нехай, все згорить вкінці кінців, все загине, навіщо особливо багато над цим думати, головне душу спасти. Не потрібно особливо турбуватися про якійсь діла, про сім’ю, про виховання дітей, про свою роботу – це все дрібниці, для чого ж тоді думати про дрібниці ми все ж не фарисеї, для чого ж будемо думати про зовнішню сторону, про богослужіннях в храмі, це все не благо. Це одна крайність, крайність неправильна.
А інша крайність – це коли заради якоїсь справи людина шкодить своїй душі. І тут потрібно відноситися до діла серйозно, без зневаги, виконуючи його зі страхом Божим і все таки пам’ятати, що головне – це збереження миру в душі. В цьому наша різниця, дорогі брати і сестри, від тих людей, які не шукають духовного життя, від тих людей, які не знають Христа. Все їхнє життя – це справи. І вони думають, що цими ділами вони зможуть це життя виправити. Ми з вами знаємо, що головне в цьому житті не діла, а головне стяжання дару Духа Святого. Ось ціль християнського життя.