«І якщо трапиться комусь бачити, що його брат грішить, не треба зневажати його й мовчати про це, попускаючи йому загинути, а з почуттям жалю і страхом Божим слід сказати тому, хто може виправити його, або сам очевидець нехай скаже йому з любов’ю і смиренням, кажучи так: «Вибач, брате мій, якщо не помиляюсь, ми не добре це робимо».
Преподобний авва Доротей розбирає дуже докладно таку ситуацію: якщо хтось із наших ближніх робить щось погане, що ж тоді нам робити? Закрити на це очі, викрити чи осудити нашого ближнього, піти розказати про це комусь. Як бути в цій ситуація, як поступити? І дуже докладно пише авва Доротей, дає нам рекомендації, як поступати нам в таких випадках. Він говорить, що поступати потрібно, виходячи із того внутрішнього стану, який є в нас. Якщо ми, користуючись випадком, бажаємо причинити біль ближньому, бажаючи розказати, із задоволення, про те, що він зробив погане, то говорити нічого не можна. Якщо ж ми співчуваємо йому і хочемо його направити і знаємо людину, яка може допомогти йому виправитися, нашого духівника, чи якогось начальника, чи батьків цієї людини, то ми повинні, звичайно, їм розказати, про те, що робить цей грішник. Щоб та людина, яка має авторитет в його очах, допомогла йому виправитися. Буквально примінити те, що написане тут в нашому житті не можна. Це написано для тих монахів, які жили в монастирі, в яких був спільний авва, спільний начальник. Але, взяти багато корисного із цього судження авви Доротея, звичайно, що можна.
«І так, – призиває нас преподобний авва Доротей, якщо ми бачимо щось погане, то сказати цьому братові з любов’ю і смиренням: «Вибач, брате мій, якщо не помиляюсь, ми не добре це робимо».
Ми лише можемо сказати тому, кого цей брат поважає, щоби той виправив його.
«Якщо він не послухає, скажи іншому, про якого знаєш, що він має до нього довір’я, або скажи його старцеві чи авві, зважаючи на поважність прогрішення, щоб вони його виправили, і після цього будь спокійний».
Тобто не потрібно особливо турбуватися і переживати, бо кожного із нас буде судити Бог, бо Він спостерігає за всіма нами і Богові не потрібно зайві судді, спостерігачі, наглядачі. Достатньо тих керівників, які вже поставлені в цьому світі. Якщо ти не є духівником, настоятелем церкви, чи директором школи, чи вчителем у цьому класі, то не твоя справа займатися постійно тим, що робить поставлений на цю посаду чоловік. Якщо щось помітив, скажи, а потім будь спокійним.
«Проте говори, як ми вже сказали, з метою виправити свого брата, а не задля пустослів’я чи лихослів’я і не для того, щоб докоряти йому, не з прагнення викрити його, не для осудження, і не прикидаючись, що виправляєш його, а всередині маючи що-небудь зі згаданого».
Ось, тут преподобний говорить нам про наше із вами лукавство. Бо ми прикидаючись, дуже часто говоримо, щось по вигляду добре, а, насправді, бажаючи нашого брата поранити, насміятися, принизити його, щоб потім самим вивищитися.
«Бо справді, якщо хтось скаже й самому його авві, але зробить це не для виправлення ближнього або не для уникнення власної шкоди, то це гріх, бо це лихослів’я; але нехай він перевірить своє серце, чи не має воно якогось пристрасного поруху, і якщо так, то нехай не говорить. Якщо ж він, уважно в собі розібравшись, побачить, що хоче сказати зі співчуття і для користі, а внутрішньо бентежиться якимось пристрасним помислом».
Тобто він бачить, що в ньому є двоякий настрій, він жаліє брата і хоче йому допомогти, але в той же час відчуває, що якась зловтіха є в душі.
«То нехай він скаже авві зі смиренням і про себе, і про ближнього, кажучи так: «Совість моя свідчить мені, що я хочу сказати для виправлення брата, проте відчуваю, що маю всередині якийсь змішаний помисел».
У нас, дорогі брати і сестри, всі помисли змішані, зло і добро в нашій душі приживається дивовижним способом, дивовижно переплітається всередині нас.
«І ось тоді потрібно сказати, – радить він тому братові, – що маючи змішаний помисел, не знаю, чи від того, що мав колись прикрість із цим братом, чи це спокуса, яка перешкоджає мені сказати про брата тому, щоб не настало його виправлення»; і тоді авва скаже йому, чи слід йому розповідати, чи ні».
Досвідчений наставник, досвідчений духівник вирішить, що корисніше для самого цього брата, котрий помічає за прогрішившим, що для нього корисніше говорити чи помовчати.
«Буває ж, що хтось говорить не для користі свого брата, не через побоювання власної шкоди і не тому, що пам’ятає якесь зло, а розповідає просто так, через пустослів’я. Але для чого таке лихослів’я? Часто й брат довідується, що про нього говорили, бентежиться, через що находить скорбота і ще більша шкода. А коли хто говорить, як ми вже сказали, лише задля користі брата, то Бог не допустить, щоб прийшло збентеження, а за ним услід – скорбота або шкода».
А коли хтось говорить, як ми уже сказали, заради користі брата, то Бог не допустить, щоб прийшло збентеження, а з ним і скорбота та шкода. Насправді, звичайно, буває дуже тяжко розібратися, навіщо ми говоримо те, чи інше. І дуже тяжко буває сучасним людям, які виховані в такому дусі, замовчування всякого роду гріха – з однієї сторони, а з іншої сторони – це бажання говорити зло. Тобто люди говорять, що я буду говорити, що я стукач якийсь чи що, навіщо я буду про це розказувати, навіть деколи дітей, які до вас прибігають і все розказують від чистого серця, якби звинувачують в такому нашіптуванні. Звичайно, не можна виховувати в дитині нашіптування, не потрібно виховувати в дитині стукача, не потрібно виховувати в дитині донощика. Донощику – перший батіг, але треба пам’ятати, що маленька дитина іноді ділиться зі своєю мамою всім, що відбувається з нею. Деякі і духівникові не говорять про якісь гріхи, не бажаючи самі відкрити провину інших людей, але до духівника також повинні відноситися, як до матері, чи як до батька, з повним довір’ям. І не потрібно боятися говорити про гріхи, бажаючи приховати чи винагородити когось на Сповіді. Інша справ – це світські начальники, інша справа – цей світ, в якому діють більш жорстокі закони. В церкві все трохи по-іншому. Ну, звичайно, що в тому чи іншому випадку, потрібно, радитись з духівником, як поступити, тому що діло тут дуже тонке.
Євангеліє говорить нам про те, що ми, перш за все, повинні сказати братові, про його прогрішення. Якщо він не послухає, то сказати двом-трьом іншим, якщо вони не послухають, то сказати Церкві. Але в наш час, коли люди надзвичайно горді і образливі, то не завжди можна виконати навіть і цю Євангельську Заповідь.