Про Страх Божий (повчання 4, частина 8)

Продовжуючи свою розповідь, авва Доротей повертається до того, що він хотів сказати спочатку, згадавши про своє служіння великому старцю.

«Однак незважаючи на те, що я мав таку любов до святого і стільки клопотався про служіння йому, тільки-но я довідався, що один із братів журиться, бажаючи служити йому, пішов я до авви і просив його, кажучи: «Цей брат відповідальніший за мене, щоб послужити святому, якщо це вгодне тобі, пане (авво)».

Зауважте, коли заради духовної користі готовий відмовитися авва Доротей, лише, щоб не віддати перевагу своїй волі перед волею свого брата. Чого було йому журитися, його на це діло благословили, його благословили на служіння старцю і він мав би радіти, Богові дякувати, а він не хоче, щоб журився брат і готовий відказатися від самого дорогого, що є в нього, при чому не від якихось там світських речей, не від слави, не від багатства, що, звичайно ж, було б ненормальним для святого. Відказатися від духовної радості, від спілкування із великим святим, з яким Бог звів його для того, щоб допомогти йому в справі спасіння. І навіть від цього він готовий відмовитися лише б тільки совість брата не спокушалася, лише б тільки брат не ображався, не журився. Дивовижний, звичайно, приклад для нас із вами.

«Але ні авва, ні сам старець, – говорить преподобний авва Доротей, – не дозволили мені цього, однак я зробив спершу все, що міг, щоб віддати перевагу братові».

Так що, навіть ревність за Богом, навіть прагнення до духовного життя не оправдає нас, якщо ми при цьому відкинемо нашого брата. Навіть і в цьому випадку потрібно вибрати його користь, а не свою.

«І провівши там дев’ять років, не знаю, чи сказав я кому-небудь лихе слово, хоча я мав іншу послушність, – щоб не сказав хто-небудь, що я її не мав».

Тобто, маючи послух, роблячи щось ми іноді думаємо, що заради якоїсь справи можна когось образити, принизити, відкинути. Заради користі нашого діла можна пошкодити чийсь духовний устрій, лиш би зробити це діло.

Ось мав авва Доротей і послух, і діла, а не знав, чи сказав кому-небудь погане слово. Так він говорить зі смиренністю, звичайно, що нікому жодного поганого слова він за цих дев’ять років не сказав.

І дальше він розказує про сумний випадок, який стався з ним, коли він жив в монастирі. Я боюся, що ці випадки можуть комусь із вас здатися спокусливими, хтось може сказати: «О, в монастирях які монахи. Ми думали, що так святі жили, а там жили ось які великі грішники». Не для цього, звичайно, авва Доротей розказує цей випадок. А розказує для того, щоб показати приклад, як можна всі спокуси, які стаються з нами, навіть там, де їх не повинно бути, в монастирі, де повинні б жити подвижники, повинні були б жити так, як жив авва Доротей. Навіть в монастирі, якщо зустрічаються такі спокуси, то не потрібно спокушатися, і не говорити: «О, я думав, що в церкві всі один одного люблять, а тут, ось, священик для себе живе, а християни, які раніше прийшли в храм, ті, хто весь час приходять, то їм і стати немає де, і почитати мені не дають на крилосі, і поспівати не дають, гуманітарну допомогу роздають, а мені нічого не дістається. Ось воно, як тут, у церкві, у вас». Повернувся і пішов, сам не знаючи куди.

Так, що і в монастирях були і бувають спокуси, тим більше в наших храмах, в двадцять першому столітті. Ну, звичайно, від спокус не втечеш. Але, як діяв в цих спокусах авва Доротей. Спокуси дуже тяжкі, його не просто так позбавляли чогось, не просто над ним знущались, якби так сказати по-нашому, по-сучасному.

«І повірте, – говорить авва Доротей – я вельми пам’ятаю, як один брат, ідучи слідом за мною від лікарні до самої церкви».

Ви напевно пам’ятаємо, що авва Доротей служив в лікарні, а в лікарні турбувався про престарілих монахів, про хворих братів цього монастиря.

«І ось, один брат йшов за мною від лікарні до самої церкви і ганьбив мене, а я йшов поперед нього, не кажучи ні слова».

Нічого не відповідав він своєму братові, який був одержимий гнівом, і так кричав на авву Доротея.

«Коли ж авва, ігумен монастиря, довідався про це, – не знаю, хто розповів йому про це».

Звідси бачимо, що авва Доротей не пішов скаржитися на нього, не став говорити, ось, тут мене якийсь монах ображає, будь ласка, розберіться з ним, зробіть з ним що-небудь, тому що незвично в монастирі так сваритися. Але він смиренно мовчав і нічого не сказав, напевно, помолився за свого брата, щоб Господь його врозумив.

«Але дізнався про це – і хотів покарати брата».

Що ж тоді зробив авва Доротей.

«Я пішов і впав йому до ніг, кажучи: «Заради Господа, не карай його, я згрішив, брат анітрохи не винен».

Надзвичайний приклад смирення і любові. В нас часто буває навпаки, коли ми дізнаємося. Що когось за нас покарали, то радіємо і говоримо: «Отак йому треба, Бог його карає. Якраз йому за його діла, ось нарешті справедливість перемогла». Радіємо, бо нібито перемогла справедливість, а насправді радіємо через свою заскорублість, через гнівливість нашого серця.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *