«І повірте мені, браття, що я перебував у повному спокої, у повній безжурності, так що я навіть і журився цим, бо чув, що «багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 21); і бачачи, що в мене немає жодної скорботи, я боявся і був у великому нерозумінні, не знаючи причини такого спокою, поки старець не пояснив мені цього, сказавши: «Не журись, бо кожен, хто віддається в послух отцям, має цей спокій і безжурність».
Шлях спокою, шлях радісний, шлях такої чистої совісті, коли людина не шукає свого. І навіть, якщо її наставник не такий розумний, якби хотілося, якщо це простий парафіяльний священик, якщо він не має такого досвіду духовної боротьби, який був у Святих Отців та в преподобного авви Доротея, то все ж таки Господь знайде можливість, бачачи самовідречення людини, і через такого священика наставити її. Крім того, якщо ми із вами бачимо смирення в своїх дітях, послух в своїй дружині то ми їм не нашкодимо, то тим більше священик коли бачить, смирення в своїх духовних дітях. Коли священик бачить, що людина готова віддатися волі Божій, що він чи вона запитує як поступити і готова вчинити так, як скаже священик; то священик ніколи не зробить якогось різкого зауваження. Відчуваючи ту відповідальність яка лягла на його плечі, буде молитися, просити, щоб Господь врозумив його, і дуже часто через смирення цієї людини Господь підказує правильне рішення.
«Постарайтесь ж і ви, браття, запитувати і не покладатися на себе. Пізнайте, яка в цій справі безжурність, яка радість, який спокій. Але оскільки, як я вже казав, я ніколи не журився, то послухайте і про те, що зі мною сталося тоді».
І дальше, дорогі брати і сестри, авва Доротей розказує нам про ті спокуси, які були у нього, і про те, як Господь його від цієї спокуси визволив. І в монастирі бувають спокуси, більші, ніж у світі. І святі пережили такі спокуси, які нам із вами і не снилися, які ми і уявити собі не можемо. Вони зійшли на висоту, перемігши страшні скорботи, перемігши страшних супостатів, страшних ворогів, не тих бісенят, які воюють із нами.
«Коли я ще перебував там у кеновії, напала на мене одного разу велика й нестерпна скорбота, і я був у такому стражданні та утискові, що був готовий навіть зрадити й саму душу мою».
Ось яка страшна скорбота, який страшний відчай, буває це без видимої причини. Такий смуток, такий відчай, буває через дії диявола.
«Скорбота ж оця, походила від демонського лукавства. Така спокуса, яку наносять, демони через заздрість».
Людина ні в чому невинна, немає якогось явного гріха, за яким повинна іти така скорбота.
«Буває тяжкою для людини, проте короткотривалою».
Якщо є причина якась в самій людині, тоді ця скорбота може бути довгою, якщо ж це демонська підступність, то буває вона короткотривалою. Хоча, звичайно, в духовному житті тяжко, так з абсолютною арифметичною точністю, виявити ці закони. Ми самі із вами знаємо, що преподобний Серафим Саровський тисячу днів і ночей боровся із диявольськими помислами. Напевно, це була не така скорбота, а була якась інша форма ворожих нападів. Ось така скорбота, вона буває короткотривалою.
«Вона понура, тяжка, безутішна, нізвідки не видно заспокоєння, а звідусіль пригнічення».
Це внутрішній стан душі. Насправді, звичайно, що наше життя залежить від того, в якому стані знаходиться наша душа. Не від того здорове чи хворе наше тіло, не від того є чи немає в нас грошей на завтра, не від того, як до нас відносяться оточуючі люди, не від того, що відбувається у світі. Не від цього залежить наше життя, а від того, що всередині нас, всередині такий морок і такий відчай, щоб не відбувалося зовні ми будемо безутішними, а коли всередині світло і радість, то, щоб не відбувалося ззовні ми будемо радісними.
«Однак скоро, в таких випадках, – говорить авва Доротей, – навідує душу Божа благодать, бо коли б не відвідала Божа благодать, то ніхто не міг би цього перенести. І я був, як я вже казав, у такій спокусі, у такій скруті. Одного дня, це були спокуси не одного дня, а кількох днів, коли я стояв на монастирському дворі, знемагаючи і благаючи про це Бога, враз поглянув я всередину церкви і побачив якогось мужа, на вигляд – єпископа, який начебто ніс Святі Дари».
В грецькому тексті тут написано трохи по-іншому. Побачив єпископа, одягненого в омофор.
«…і входив до святого вівтаря. Я ніколи не підходив до паломника чи подорожнього без потреби чи наказу».
Монастир є монастирем, там потрібно подвизатися, а не цікавитися про те, хто прийшов, чи хто пішов.
«…але тоді, – говорить авва Доротей, – щось мене притягувало, і я пішов за ним. Увійшовши, він довго стояв із піднесеними руками, і я стояв позад нього, молячись у страсі, бо від споглядання його напав на мене страх і трепет. Після молитви він повернувся і пішов до мене, і в міру того, як він наближався до мене, я відчував, що скорбота і жах відходили від мене. Потім, ставши переді мною, він простягнув свою руку, доторкнувся до моїх грудей і, б’ючи в них своїми перстами, мовив: «Терпеливо надіявся я на Господа, і Він зглянувся на мене, і вислухав молитву мою. І вивів мене з ями страждання і з багна намулу; і поставив на скелі ноги мої, і направив стопи мої. І вложив в уста мої пісню нову, пісню хвали Богові нашому» (Пс. 39, 2.3.4). Ці стишки взяті із Псалтиря. Усі ці стихи вимовив він по тричі, б’ючи, як я вже казав, у мої груди, й опісля вийшов. Одразу ж після цього запанували в моєму серці найсолодше світло, радість, утіха й велика веселість, і я став уже не тим, ким був раніше. Коли він вийшов, я поспішив слідом за ним, бажаючи знайти його, але не знайшов, бо він зробився невидимим».
Господь, знає, як визволити нас від спокус. І, якщо допускає їх, то для того, щоб ми навчилися терпінню. Якщо не виконує наших бажань, то тільки в тому випадку, якщо хоче дати нам щось більше. Коли вважатиме за потрібне, коли посилає нам радість, через яку забувається всяка спокуса, навіть шкода стає, що ми були такі нетерпеливі в часі спокус, так мало потерпіли в тих ворожих нападах, такими були малодушними, такими були боягузами, тому що ми розуміємо, якщо б ми були більш мужніми, якщо б ми противилися з більшою силою, то більшою була б радість після того, як ця спокуса пройде. Як це буває? Коли закінчується та чи інша спокуса? Як Господь визволяє від них? Це все, звичайно, тайни Божі. Буває, що людина багато років подвизається проти якоїсь пристрасті і використовує усі можливості, але нічого не допомагає їй. І раптом Господь несподіваним чином позбавляє її можливості грішити. І в душі царює мир і спокій. Це, напевне, буває тоді, коли людина подвизається довго і надіється все ж таки на свої сили, і думає, що зможе за допомогою якоїсь можливості визволитися від гріха. Можливість одна – благодать Божа. Поки Господь не дав її, що не роби – не визволишся. А буває так, що людина дуже легко перемагає якусь спокусу і вона повністю якось згладжується із душі. Як це стається – це тайна Божа. І в будь-якому випадку потрібно противитися гріхові, і просити Бога, щоб Він зіслав свою благодать і чекати, чекати терпеливо.
«З того часу, за Божою милістю, я не відчував уже, щоб хвилювала мене скорбота чи страх, але Господь покрив мене донині заради молитов цих святих старців».
В Великому пості я читав життя Марії Єгипетської. Сімнадцять років вона терпіла від спокус в пустині. Потім Господь визволив її, хоча вона і боялася повернення тієї страшної бурі в свою душу, але тішилася все ж таки радістю. І Господь покривав її на протязі всього її життя, після сімнадцяти років боротьби.
«Це оповів я вам, браття, для того, щоб ви знали, який спокій і безжурність має той, хто не слухається себе самого, і з якою безпечністю, з якою стійкістю живе, хто не покладається на себе і не вірить своєму помислові, але у всьому, що його стосується, покладає надію на Бога і на тих, які можуть повчити його в Бозі. Отож навчіться й ви, браття, запитувати, навчіться не покладатися на себе самих, не вірити тому, що вам каже ваш помисел».
Як жили святі в пустині, чому ж вони мали таку віру? Вони вже отримали цю властивість, вони вже отримали це смирення, отримали ненадійність на себе, не вірили своєму серцю, вони підозрівали себе, вони слідкували за собою. І Господь відкривав їм, відкривав безпосередньо їхнім наставникам Свою волю, але відкривав її в смиренному серці. Не маючи смиренного серця, не здобувши звички відречення від своєї волі не можливо зрозуміти волю Божу.