ПРО ТЕ, ЩО НЕ ТРЕБА ПОКЛАДАТИСЯ НА СВІЙ РОЗУМ (повчання 5, частина 7)

«Добре смирення – у ньому спокій і радість».

В грецькому тексті по-іншому: добре випрошувати – звідси смирення і радість. Випрошуватися і слухатися, звичайно, того що говорять нам наші наставники.

«Для чого марно засмучуватися? Неможливо спастися інакше, ніж таким чином».
Якщо людина буде здійснювати великі подвиги посту, молитви, милосердя. Але, якщо вона буде робити це самовільно, якщо буде робити це сама вирішуючи, що добре, а що погане, то це приведе до погибелі. Це буде марною працею.

«Однак хтось може подумати: якщо немає людини, яку можна запитувати, то що в такому разі робити? Правда, якщо хтось хоче істинно, усім серцем, виконувати Божу волю, то Бог ніколи його не покине, а всіляко наставить за Своєю волею».

Можна тут випробовувати себе: чи насправді ми хочемо виконати волю Божу, чи хочемо, щоб наша воля була волею Божою. А пізнається це, звичайно, що в спокусах і випробуваннях.

«Справді, якщо хтось спрямує своє серце за Божою волею, то Бог просвітить і мале дитя сказати йому Свою волю. Якщо ж хтось не хоче щиро виконувати Господньої волі, то хоча він і до пророка піде, Бог покладе пророкові на серце відповідати йому відповідно до його розбещеного серця, як каже Писання: «Коли ж пророк дав би звести себе й сказав слово, то це Я, Господь, звів того пророка» (Єзек. 14, 9).

Виявляється, справа навіть не в тому, щоб мати наставника, тому, що можна, маючи наставника помилятися і поступати за своєю волею. Виявляється, що і наставнику Бог може не відкрити Свою волю, якщо наставник святий своїм життя, навіть пророк, якщо в нашому серці немає бажання шукати волі Божої і прямувати нею. Таким чином, авва Доротей говорить нам, що вся справа у нашій внутрішній боротьбі із нашим самовиправданням, з нашою особистою волею. Вирішує все не зовнішня обстановка, чому я не живу серед тих святих монахів, які жити тоді, чому поруч немає зі мною авви Йоана пророка, чому я не можу поїхати до преподобного Серафима, чого я не можу дізнатися про волю Божу в преподобного Антонія Печерського, чому я не маю старця, який би відкрив мені цю волю, чого Господь привів мене жити в такий час, коли зникли оці люди, коли ховають себе від світу, ті, котрі знають волю Божу.

Виявляється справа навіть не в зовнішніх обставинах нашого життя, а у внутрішньому облаштуванні нашого серця. І потрібно, виявляється, жити так, щоб воля Божа відкривалася Богом. Немає можливості пізнати волю Божу якимось механічним способом, для цього немає ні рецептів, ні якихось способів. Я знаю одну людину, яка вирішила прочитати книгу Івана Максимовича, книга ця називається «Іліотропіон», вона розказує про те, як пізнавати волю Божу. Він думав, що прочитавши цю книгу, він дізнається про рецепти, як можна розпізнати волю Божу. Коли він готувався читати цю книгу, йому духівник в листі написав: «Ти ще занадто молодий, щоб дізнатися про волю Божу. Книгу цю не читай». Щоб пізнати Божу Волю потрібно жити так, щоб завжди бути готовим відректися від своєї волі, щоб кожну хвилину свого життя шукати цю волю Божу. Нам із вами іноді здається, що Бог ніби ховається від нас а ми шукаємо Його волю, трудимося, потіємо, книги читаємо, запитуємо, молимося, долаємо різні спокуси, а Він, ніби втікає від нас, ніби не хоче нам відкрити Себе. Можливо, частково це і так.

У Святих Отців можна знайти деякий образ подібний із нашими відчуттями, але, насправді, все ж відбувається зовсім не так. Насправді, ми ховаємося від Нього, як Адам і Єва в раю, після гріхопадіння. Він шукає нас, Він постійно наставляє нас на дорогу істини, Він постійно підказує нам, як нам потрібно поступати, а ми противимося Його волі, відвертаємося від Нього, ось, як насправді, відбувається.
«Тому ми мусимо всією силою спрямовувати себе до Божої волі й не вірити своєму серцю. Та якщо буде добре діло».

І дальше преподобний авва Доротей пояснює нам, що ми не повинні довіряти собі аж до кінця нашого життя. Якщо і буде добре діло, то не можна в це вірити, не можна думати, що якщо це добре діло, то це воля Божа.

«…і коли ми почуємо від якогось святого мужа, що воно справді добре, однак не вірити самим собі, що добре його виконуємо. І ми не повинні вірити, що воно має (неодмінно) бути добре виконане. Але ми маємо його виконувати відповідно до своїх сил і знову розповідати, як ми його виконуємо», тобто радитися із тим, хто нас благословив це діло чинити, «і дізнаватися, чи добре ми його виконали». Дізнаватися у цієї людини, а не самим вирішувати чи правильно ми зробили, чи ні. І, навіть, якщо ми дізналися про це, то і «після цього не повинні залишатися безтурботними, а очікувати Божого суду, як сказав святий авва Агатон. Коли його спитали, перед смертю, запитали: «Невже і ти, отче, боїшся?», він відповів: «Я виконував Божу волю по своїй силі, але не знаю, чи вгодне моє діло Богові; бо один суд Божий, а інший людський».

Ось такий навик смирення, навик до самодорікання він повинен бути постійним діянням нашого серця, і без цього навику, ми із вами, звичайно, не дізнаємося волі Божої. Вона не відкриється нам.

«Хай Господь Бог, закінчуючи своє поучення, – говорить авва Доротей, – вбереже нас від бід, що трапляються тим, які покладаються на себе самих, і нехай сподобить нас триматися шляху наших отців, які благовгодили імені Його. Бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння навіки». Амінь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com