Про те, щоб не осуджувати ближнього

(Повчання 6, частина 3)

«Отож чого хочемо ми від нашого ближнього? Чого хочемо від чужого тягаря? Є нам про що журитися, браття! Нехай кожен уважає на себе і свої гріхи. Одному Богові належить влада виправдовувати й засуджувати, оскільки Він знає і душевний стан кожного, і силу, і характер виховання, й обдарування, і будову тіла, і здібності; і відповідно до цього судить кожного, як Він сам Єдиний знає».

Авва Доротей намагається  нас укріпити в намірі не судити інших, для цього він пояснює нам різницю між Богом, Який все відає і нами. Буває так, що ми  про себе дуже є високої думки, ось тоді ми повинні згадувати хто такий Бог і хто такі ми, хто такий я.

«Бо інакше судить Бог діла єпископа й інакше світського правителя, інакше старого й інакше юного, інакше хворого й інакше здорового. І хто може знати всі ці суди? Лише Єдиний, що створив усіх, усе збудував і все  відає».

Звичайно, що ми практично нічого не можемо знати достеменно про людину. Не знаємо батьків, не знайомо його виховання. Невідомо нам чи слова, які він чи вона говорить глибоко сидять в його чи її серці, чи просто це якесь хвилинне збентеження душі. Звідки ми знаємо чи дійсно людина відчуває те, про що говорить, іноді люди говорять різні речі просто так, не маючи на увазі нічого поганого, можливо, через свою невихованість, грубість, погані звички.

Всі ми із вами невиховані. Всі ми виховані, у певній мірі по-хамськи, багато із нас поводять себе по-хамськи не те що поза Церквою, але і в самій Церкві. Ми часто говоримо речі, про які навіть і не думаємо, ці слова вириваються із нашого язика. Інша людина говорить про це, а ми починаємо її осуджувати. Можливо, людина нерозумна: ну, не дав Бог розуму. І вона думає, що робить добре діло, а виходить у неї зовсім не так…

Далі авва Доротей розказує гарну історію, в якій підтверджує свою думку та показує нам, що неможливо нам судити інших людей, не знаючи їхнього минулого, і, що Бог судить кожного по-різному. Бог судить кожного не по написаному закону, не міряє всіх під одну лінійку, а судить кожного особисто, знаючи про кожного, що він може, знає, що кожен зробив, а що мав зробити, а не зробив.

«У якесь місто прибув корабель із невільниками, а в тому місті жила одна свята діва, що вельми заховувалася. Вона, почувши, що прибув оцей корабель, дуже зраділа, бо хотіла купити собі маленьку дівчинку, і думала: «Візьму і виховаю її, як хочу, щоб вона взагалі не знала пороків цього світу». Вона послала за хазяїном цього корабля і, прикликавши його до себе, довідалася, що в нього є двоє маленьких дівчаток, саме таких, яких вона хотіла, і негайно ж із радістю вона заплатила ціну (за одну з них) і взяла її до себе».

Все це про що говорить преподобний є далеким від нашого часу та нашого життя, і в цій розповіді нам слід найперше бачити притчу.

«Коли ж хазяїн корабля пішов з того місця, де перебувала ця свята, і ледь небагато відійшов, зустріла його одна блудниця, цілковито розпусна, і побачивши з ним іншу дівчинку, захотіла взяти її. Домовившись із ним, вона заплатила ціну, взяла (дівчинку) і пішла з нею. Чи бачите таємницю Божу? Чи бачите суд (Божий)? Хто може це пояснити? Отож, свята діва взяла ту маленьку, виховала її в страху Божому, наставляючи її на кожне добре діло, навчаючи її чернечого життя, і, коротко кажучи, в усяких пахощах святих Божих заповідей».

Звичайно, тут мається на увазі, що ця дівчинка сприйняла те, чого навчила її вихователька. Іноді буває, що і в монастирях виховують невіруючих людей, а тут, мається на увазі, все те, що робила ця стариця впало на благодатну землю.

«Блудниця ж, узявши ту нещасну, зробила її знаряддям диявола. Бо чого ж могла оця нікчема навчити її; як не погуби своєї душі? Отже, що можна сказати про страшну цю долю? Обидві були маленькі, обох було продано, вони самі не знали, куди йдуть, і одна опинилася в Божих руках, а інша потрапила в руки диявола. Чи можна сказати, що Бог однаково спитає, як з однієї, так і з іншої? Як це можливо! Якщо обидві віддадуться розпусті чи іншому гріхові, чи можна сказати, що обидві вони підпадуть під один суд, хоча й обидві вчинили один і той самий гріх? Чи це можливо? Одна знала про суд, про Боже Царство, вдень і вночі повчалася в словах Божих; інша ж, нещасна, ніколи не бачила й не чула нічого доброго, а завжди, навпаки, все мерзенне, все диявольське; як же можливо, щоб обох було суджено одним судом?».

Коли бачиш покинутих дітей вулиці, то розумієш, що вони ще повністю не володіють самі собою, а вже виховані в страшному злі, вже підпали під страшне зло, під страшні спокуси. І, звичайно, що цим нещасним дітям Бог багато простить.

Звичайно, що на наше життя має великий вплив і наше виховання, і наше оточення, і спадковості, але, врешті-решт, все залежить саме від нашого вибору. В кінці-кінців людина сама вирішує куди їй чи йому йти: чи за добром, чи за злом.

І, напевне, в житті кожного буває такий момент, коли він чує голос Божий, Який кличе через його серце чи через інших людей, кличе до покаяння, до виправлення життя. Проте не кожна людина досягає досконалості. І той шлях, який людина проходить в покаянні, звичайно, по-різному оцінюється Богом.

Ось ця нещасна дівчинка із притчі Авви Доротея: її взяла блудниця, і звичайно, що за якийсь добрий вчинок їй може багато проститися. Ось та, яка все ввібрала, все знала, все бачила, підпаде під більш страшний суд.

Дуже часто ми із вами осуджуємо людей невіруючих, людей, які не знають Бога. Хоча, що можна із них взяти? Якщо вони ніколи не Сповідалися, ніколи не Причащалися, якщо вони не знають вартості молитви, якщо вони не знають прикладів життя святих, якщо їм ніколи ніхто не пояснював, що добре, а що погане, якщо їхня душа не ввібрала в себе враження від церковної Служби, якщо вони не знають смаку благодаті, то що тоді можна з них взяти?

Ми ж про все це знаємо, а залишаємося такими нерозкаяними грішниками: ми продовжуємо осуджувати один одного, продовжуємо осуджувати інших людей, навіть тих, які знаходяться поза Церквою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.