Про те, щоб не осуджувати ближнього

(Повчання 6, частина 5)

«Бачиш просвічення божественної душі? Він не тільки встиг уникнути осудження ближнього, а й себе самого кинув до його ніг. Ми ж, окаянні, не розбираючись, осуджуємо, гидуємо, принижуємо, коли щось бачимо, або почуємо, або тільки підозрюємо».

Буває й так, що ми не бачимо, і не чуємо, а тільки догадуємося. Адже ми всі прозорливі – ми так думаємо про себе. Ми ж усі, як Шерлоки Хомси, нам лише покажи якийсь слід, і в нас в розумі уже вся картина злочину, яку здійснила та чи інша людина.

«… і що найгірше, ми не зупиняємося на своїй власній шкоді, але, стрічаючи й іншого брата, негайно кажемо йому: «Те й те сталося», – і шкодимо йому, вносячи в його серце гріх».

Ми повинні звернути увагу на те, що цей образ поведінки, цей образ такого роздумування гріховного, образ такого спілкування і є образом всього нашого життя. Я бачив багато різних зібрань, бачив багато різних людей, і сам брав участь у цих зібраннях, і сам у всьому цьому брав участь, і я, з горем і  сумом говорю, що, на жаль, цим всім перейняте все наше життя

«І не боїмося ми того, який сказав: «Горе тому, хто напуває свого приятеля розпустою мутною» (Авак. 2, 15), а звершуємо бісівську справу і не дбаємо про це. Бо що інше робити бісові, як не бентежити й не шкодити? А ми виявляємося помічниками бісів на погибель свою і ближнього; бо хто шкодить душі, той сприяє і допомагає демонам, а хто приносить їй користь, той допомагає святим ангелам».

Для нас є навіть певний інтерес в тому, щоб розказати про свого ближнього щось погане. А ось там таке-то сталося, чи ви чули, а він такий-то гріх вчинив – і нас це дуже цікавить. Ми не любимо говорити про життя Святих, не любимо говорити про молитву, хоч ми і християни, не любимо говорити про якісь речі важливі, не любимо говорити про свої гріхи. Але, ось з кимось щось сталося: хтось відійшов від Церкви, хтось комусь зробив зло, духовна особа вчинила щось що на нашу думку зле – це якось навіть нашу душу збуджує, в ній пробуджується ніби якесь життя, блиск загоряється в очах, вуха ніби обертаються до того, хто про це говорить, адже, ми хочемо дізнатися про все докладно.

«Через що ми в це впадаємо, як не через те, що немає в нас любові?».

Ось виявляється в чому головна причина. Вік закінчується, любов минає. І все наше життя носить у собі якийсь такий, якби можна так сказати, наліт. Від цього демонського, бісівського осудження інших – від цього немає в житті простоти, немає довіри, немає миру, немає любові.

«Бо коли б у нас була любов, то зі співчуттям і жалем дивилися б ми на недоліки ближнього, як сказано: «любов покриває силу гріхів» (1 Пт. 4, 8); «любов не задумує зла; все покриває» тощо (1 Кор. 13, 5). Отож, коли б, як я вже казав, ми мали любов, то ця любов покрила б усякий гріх, як і святі чинять, бачачи людські недоліки. Невже ж святі сліпі й не бачать гріхів?».

Вони ж бачать наші гріхи, і бачили гріхи тих людей, які жили навколо них, але вони любили цих людей, любов’ю покривали їхні недоліки. Ми думаємо, що, говорячи іншим про їхні гріхи, ми їх виправляємо. Дуже часто цим ми робимо їх ще більш жорстокішими, і штовхаємо їх до ще більших гріхів. Святі бачать наші гріхи, продовжують нас любити, але вони ненавидять гріх, як говорить авва Доротей.

«Та й хто так ненавидить гріх, як святі?».

Невже ми з вами більше турбуємося про виправлення інших, ніж святі, ніж сам Бог? Він же не завжди втручається в життя людини, і не осуджує її, доки вона живе на землі. Виходить, що ми більш ревні борці із гріхом, а насправді це зовсім не так. Адже, святі ненавидять гріх, а ми, на жаль є учасниками цих гріхів, ми в цих гріхами самі і живемо.

«Однак вони, святі, не ненавидять того, хто грішить, і не осуджують його, не відвертаються від нього, а співчувають йому, журяться про нього, напоумляють, потішають, лікують його, як недужий член, і роблять усе для того, щоб його спасти».

Ми самі стурбовані тим, щоб сказати правду, стурбовані тим, щоб зробити зауваження. І причиною цього є бісівська наша вдача, а не прагнення направити інших, виправляються люди тільки любов’ю. Любов допускає іноді і якісь строгі вислови, і в цьому океані любові іноді проносяться вогненні блискавки, коли Господь когось в особливий спосіб напоумляє, але потім знову любов, знову мир. А в нас від постійної атмосфери нашого життя проявляються такі дратівливі ноти в нашому голосі, в зауваженнях, якісь вирази, якими ми часто посипаємо нашу розмову.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com