Про те, щоб не осуджувати ближнього

(Повчання 6, частина 6)

Авва Доротей наводить гарний приклад, як святі напоумляли грішника, як роблять і зараз мудрі духівники. Так чинять розумні батьки, коли їхні діти починають ніби трохи відходити від Церкви.

«Як рибалки, коли закинуть вудило в море і, зловивши велику рибу, чують, що вона кидається і б’ється, не враз сильно його тягнуть, бо інакше мотузка порветься і вони взагалі втратять рибу, а пускають мотузку повільно й дозволяють їй плисти, як хоче; коли ж побачать, що риба втомилася і перестала битися, тоді поволі її притягують. Так само і святі довготерпеливістю й любов’ю привертають брата, а не відвертаються від нього й не гидують ним».

Звичайно, що не завжди ми можемо діяти так, як діяли святі. Якщо гріх нашого ближнього заражує нас, приваблює нас, якщо ми, зустрічаємося з ними, починаємо з ним разом курити, пити, якщо починаємо робити якісь гірші гріхи, і не можемо стриматися, тоді, звичайно, що потрібно уникати такого товариства, молитися за таких людей, щоб Бог їх спас, як Він Сам знає.

«Як матір, що має потворного сина, не тільки не гидує ним і не відвертається від нього, а й прикрашає його з любов’ю і все, що не робить, робить для його потіхи; так само і святі завжди покривають, прикрашають, допомагають, щоб і того, хто грішить, із часом виправити, І щоб ніхто інший не отримав від нього шкоди, і щоб їм самим досягнути ще більше успіхів у Христовій любові. Що зробив святий Аммон, коли одного разу брати прийшли до нього збентежені і сказали йому: «Піди і подивись, отче, у такого-от брата в келії жінка»?».

В монастирі, у брата, в келії – жінка, неподобство – це ж такий страшний гріх, порушений весь чин життя в монастирі. Що ж із ним зробити? Кожен із нас сказав би, вигнати його з монастиря в цю ж хвилину, вигнати з ганьбою, щоб інші боялися. На нашу думку саме так і мав вчинити святий Аммон. Однак, авва Доротей пише по-іншому, однак святий Аммон поступив по-іншому.

«Яке милосердя виявила, яку любов мала свята ця душа! Збагнувши, що брат сховав жінку під діжкою, він пішов і сів на неї і звелів їм шукати по всій келії».

Не тільки не вигнав його, як прозорливий він міг їм сказати, що, ось вона – під діжею сидить, але він навіть приховав гріх цього брати. Не дав можливості знайти ту жінку.

«Коли ж вони нічого не знайшли, він сказав їм: «Бог нехай простить вам».

 Тут він навіть їх засоромив. А в чому ж вони були винні? Дійсно, вони бачили жінку і вона була там, і він знав про це. Турбуючись про добробут монастиря, вони сказали старцю, шукали, хотіли брата нарозумити, вигнати, якщо можна із монастиря. А він їм говорить: «Бог нехай простить вам».

 «І так він їх засоромив, укріпив і подав їм велику користь, навчивши їх не вірити легковажно звинуваченню ближнього».

Буває що ми із легкістю віримо різним наклепам. Тільки но почуємо про когось, що він зробив щось, і тієї ж хвилини віримо що він чи вона дійсно так могла вчинити.

«і того брата виправив, не лише покривши його задля Бога, а й напоумивши його, коли знайшов зручний для того час. Бо, виславши всіх геть, він узяв його за руку й  мовив до нього: «Подумай про свою душу, брате». Цей брат відразу засоромився, зворушився, чоловіколюбність і співчуття старця відразу ж вплинули на його душу».

Зауважте, що це не байдужість до життя іншої людини. Нерідко батьки закривають очі на гріхи своїх дітей, не тому що вони прикривають їхні недоліки, а просто, так легше –  чим би вони не займалися, чим би не тішилися, лише б не заважали, лише б не плакали.

Авва Доротей Говорить: «Отож здобудемо й ми любов, здобудемо милостивість до ближнього, щоб уберегтися від згубного лихослів’я, осудження й приниження і будемо допомагати один одному, як своїм власним членам».

Справжня любов відчуває інших людей, як частинку себе, правильніше сказати, себе відчуває, як частинку інших, тому що, не інші люди частина нас, якими ми можемо якось користатися в наших інтересах, а ми – частина їх, щоб їм служити.

«Хто, маючи рану на своїй руці, чи на нозі, чи на якомусь іншому члені, гидує собою, чи відсікає свій член, хоча б він і гноївся? Чи не скоріше він очищує його, обмиває, накладає на нього пластир, обв’язує, окроплює святою водою, молиться і просить святих помолитися за нього, як сказав і авва Зосима? Одне слово, ніхто не залишає свого члена занедбаним, не відвертається від нього, ні навіть від смороду його, а робить усе для того, щоб вилікувати його. Так і ми маємо співчувати один одному, маємо допомагати один одному – самі та за посередництвом інших, сильніших, І все придумувати й робити для того, щоб допомагати і собі, й один одному; бо ми члени один одного, як каже апостол, «всі ми – одне тіло, а кожен – один одному член» (Рим. 12, 5) і: «як страждає один член, страждають із ним усі члени» (1 Кор. 12, 26)».

Звичайно, потрібно пам’ятати для кого і в яких обставинах говорив авва Доротей. Він говорив монахам, котрі жили в монастирях, котрі були, по-справжньому, братами один одному. Ми із вами, живучи із нашими сусідами: котрі не завжди є святими, які не рідко нас ранять, а в додачу є ще й можливо  невіруючими, котрі п’ють, котрі гуляють. Звичайно, що ми знаходимося в інших обставинах, ніж брати в монастирі авви Доротея. І тому прямо виконати написане тут, звичайно, буде не зовсім правильно, але все ж таки, до цих нещасних людей потрібно відчувати любов.

«Як вам бачаться кеновійні монастирі? Хіба вони не є одним тілом, а всі, хто живе у спільнотних монастирях, чи не є членами один одного?».

 Ми із вами кожний має свою окрему парафію, і в цій парафії члени цієї парафії також повинні бути членами одного Тіла. Всі ті, які сповідаються в одного духівника, складають одну духовну сім’ю. і, звичайно, так повинні відноситися один до одного, як відносилися брати в монастирі.

«Ті, які керують і повчають, – це голова; ті, які пильнують і виправляють, – очі; ті, які користуються словом, – уста; ті, які слухають їх, – вуха; ті, які виконують, – руки, а ноги – це ті, яких посилають і які сповняють служіння».

Тяжко буде тут сказати хто є ким на парафії. Хто є на парафії голова, тут просто – це священик, настоятель. Хто ж такі ті, які пильнують і виправляють, ті, які користуються словом, які слухають, які виконують?. Але, насправді, в кожнім такім союзі, в кожній парафії, в кожного є своє служіння і призначення.

«Голова ти? – Повчай. Око? – Пильнуй, дивись. Уста? – Говори, принось користь. Вухо? – Слухай. Рука? – Роби. Нога? – Служи. Кожен нехай служить тілові за своєю силою, і старайтеся постійно допомагати один одному: чи повчанням, вкладаючи слово Боже в серце братові, чи потішанням у час скорботи, чи наданням допомоги у справі служіння».

Ось це можна застосувати до кожного із нас, не тільки до наших парафій, але і до наших сімей, родин. Ми з’єднуємося із усіма, для того, щоб навчитися любити, щоб служити один одному. Батьки – дітям, діти – батькам, чоловік – дружині, дружина – чоловікові.

 «І, одне слово, кожен, як я вже казав, за своєю силою, старайтеся мати єдність один з одним, бо чим більше хтось поєднується з ближнім, тим більше єднається він із Богом».

Тому то гріх осудження такий поширений та страшний. В цьому гріху допомагає, диявол, котрий хоче нас розділити один із одним. І нічого нас так не розділює, як осудження інших. Ми тратимо єдність один із одним, ми втрачаємо любов, втрачаємо благодатну Божу допомогу. І тоді вже поодинці стаємо надбанням диявола.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *