Про те, щоб не осуджувати ближнього

dorotei_1(Повчання 6, частина 2)

Авва Доротей продовжуючи своє повчання «Про те, щоб не осуджувати ближнього» говорить, що є різні ступені цього гріха. Є Різні ступені осудження:

«Одна ж справа лихословити чи ганити – перша ступінь, інша – осуджувати – друга, і остання ступінь – зневажати. Ганити – означає сказати про когось: такий-то збрехав, чи розгнівався, чи вчинив перелюб, чи зробив щось подібне. Ось такий лихословив брата, тобто сказав пристрасно про його прогрішення».

Це означає розказати про вчинок, який вчинила людина, не осуджуючи її саму. Якщо хтось молиться і просить Бога простити чиїсь гріхи, називаючи їх, він не лихословить і не осуджує, а він турбується про спасіння ближнього, а лихословити і осуджувати – це говорити пристрасно.

«А осуджувати – означає сказати: такий-то брехун, гнівливий, розпусник. Ось цей осудив сам стан його душі, виніс присуд про все його життя, кажучи, що він отакий-от, і осудив його, як такого, а це – тяжкий гріх».

Осуджувати тяжчий гріх, ніж ганити. В першому випадку ми не засудили цю людину, не повісили на неї такого ярлика, не винесли їй ніякого вироку чи суду. Ми упереджено, неправильно розказали про його вчинки. В другому випадку ми ніби підвели лінію, ми ту людину назвали такою-сякою, ми осудили цілу людину.

Тому авва Доротей говорить: «Бо одне сказати: «Він розгнівався», і зовсім інше сказати: «Він гнівливий», і, як я сказав, винести (таким чином) присуд про все його життя». Тому що, звичайно, розгніватися може кожний, але сказати, що ця людина опанована цією пристрастю, що ця конкретна людина ніколи не зможе виправитись. Ця особа не просто розгнівалася один раз, але гнівається завжди – це вже набагато більший гріх.

«А гріх осудження настільки тяжчий за будь-який інший гріх, що сам Христос сказав: «Лицеміре, вийми перше колоду з ока свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Лк. 6, 42)». Зазвичай, ми розуміємо ці слова Христа, як те, що наші гріхи більш тяжкі, ніж гріхи ближнього. Авва Доротей подає тут зовсім інше пояснення, він говорить про те, що якщо ми осудили грішника, коли ми помічаємо за іншими вчинені ними гріхи, то наш гріх осудження є тяжчим за гріх людини що здійснила його. Його гріх, вчинений ним, є скалка, яку, звичайно, легше вийняти, легше розкаятися в ньому, а наше осудження є колодою, яка, звичайно, набагато сильніше спотворює нашу свідомість, наш розум.

«Таке-то тяжке осудження, що перевищує всякий гріх.
І отой фарисей, молячись і дякуючи Богові за свої чесноти, не збрехав, а говорив істину, і не за те був засуджений; бо ми маємо дякувати Богові, коли сподобилися зробити щось добре, тому що Він допоміг і посприяв нам у цьому».

Ми Богові дякуємо на кожній Літургії та й сама Літургія є Подякою. І дякувати Богові це не тільки не гріх, але наш обов’язок. І тому, якщо подумати, що фарисей був засуджений за те, що він так стояв у храмі і дякував Богові, то це буде неправдою – він добре зробив.

«За це фарисей не був засуджений, як я сказав, що він дякував Богові, перелічуючи свої чесноти, і не за те він був засуджений, що сказав: «Я не такий, як інші люди», як бачите тут авва Доротей насмілюється сказати, що і це не було в очах Божих таким великим гріхом, коли він сказав, що не схожий на інших людей. «…але коли він повернувся до митаря і мовив: «Чи як оцей митар», тоді він підпав під засуд, бо він осудив саму особу, сам стан її я душі і, коротко кажучи, все її життя. Тому митар і вийшов «більше виправданий, аніж той» (Лк. 18, 11-14). Немає нічого тяжчого, немає нічого гіршого від осудження, зневажання чи приниження ближнього», коли ми іншу людину принижуємо.

«Чому ми радше не осуджуємо самих себе і наші гріхи, які ми достеменно знаємо і за які мусимо дати відповідь перед Богом? Навіщо стягуємо на себе суд Божий? Чого хочемо від Його створіння? Чи не слід нам тремтіти, чуючи, що сталося з отим великим старцем, який, дізнавшись про якогось брата, що той піддався розпусті, сказав: «Як погано він зробив!».

На наш погляд він нічого страшного не вчинив сказавши: «Як погано він зробив!». Правильно сказав, дійсно, той вчинив погано, і старець, можливо, із смутком це сказав слово із скорботою, проте в Патерику цим словам старця дається зовсім інша оцінка. Ми наскільки спотворили свою свідомість, наскільки спотворили свою душу величезними своїми гріхами, що для нас нормальним є те, що Богом засуджується і засуджується Святими Отцями.

«Чи ви не знаєте, яка жахлива подія оповідається про нього в Патерику? – продовжуємо читання авви Доротея – Святий ангел приніс до нього душу того, який згрішив, і промовив до нього: «Подивись, той, кого ти осудив, помер; куди ж накажеш ти помістити його: в Царство чи в муку?».

Можливо, ми із вами наскільки уже спотворили свою душу, наскільки самі загорділи, що, напевне хтось би насмілився винести суд, хтось із нас сказав би: «Так, треба подумати. Я зараз допоможу тобі святий Ангеле Божий вирішити куди ж помістити цю людину». Але авва Доротей, звертаючись до своїх братів, говорить:

«Чи є щось страшніше за цей тягар?».

Тобто того стану душі, в який був приведений Ангелом старець. Чи є щось страшніше ось так стояти перед Ангелом і на питання відповідати питанням.

«Бо що інше означають слова ангела до старця, як не оце: оскільки ти суддя праведних і грішних, то скажи, що накажеш про цю смиренну душу? Чи помилуєш ти її, чи віддаси на муки»?

Ми можливо подумаємо ну що тут такого страшного, а можливо із смирення відмовимо кажучи: «Ну, хто я такий, щоб судити, я ж не осуджую».

«А ось Святий старець, вражений цим, усю решту свого життя провів у зітханнях, сльозах і в безмірних трудах, молячись Богові, щоб Він простив йому той гріх, – і все оце вже після того, як він, припавши лицем своїм до ніг святого ангела, отримав прощення».

Він і прощення вже отримав. Але все ж таки решту свого життя зітхав, плакав і трудився, молився Богові, щоб Він простив йому цей гріх. Чи так поступаємо і ми любий читачу.

«Бо слова ангела: «Ось Бог показав тобі, який тяжкий гріх осудження, щоб ти більше не допускався його» – вже означали прощення; однак душа старця до самої його смерті не хотіла вже втішитися і залишити свій плач».

І цим плачем цей старець, звичайно, вигнав із своєї душі страшну безмірну гордість, яка є в кожного із нас. Вона була в нього не в такому ступені, в якій вона є у нас, але його сокрушення викликало в нього таке глибоке, щире покаяння. Це може відбутись із нами, тому що ці правила духовного життя, правила Євангельського життя, займають в нашій свідомості місце яке відведене для них. Ми знаємо, що осуджувати це гріх. Ми пам’ятаємо слова: «Не судіть і не будете судимі» (Мт. 7,1). Але в нас це лише периферія нашої свідомості, слова ніби замкнені, вони не мають відношення до нашого життя. Бо в своєму житті ми звикли осуджувати, осуджуємо всіх підряд: і ближчих, і дальших, і всіх ми із вами готові осуджувати. Хотілося б, звичайно, щоб ми зрозуміли, що це неправильне налаштування душі, неправильне налаштування свідомості. Потрібно потрудитися, покаятися, щоб це перемінити.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.