Про Лицемірство

16 (3 вересня) свята Церква вшановує пам’ять святого священномученика Антима, єпископа Нікомедійського. У часі одного із гонінь на християн, на прохання своїх вірних, єпископ Антим втік із міста і жив в одному селі, як простий селянин. Єпископа розшукувала римська влада, щоб його стратити. Одного дня загін воїнів зайшов в поселення, де переховувався Антим. Коли воїни зустріли Антима, то запитали чи він не знає, де переховується Нікомедійський єпископ. Антим відповів, що знає і покаже його їм, але спочатку він просив, щоб вони зайшли до нього в оселю і відпочили з дороги. Воїни погодилися. Антим поставив на стіл свою скромну трапезу, – все, що в нього було і став радо прислуговувати біля «гостей». Після трапези він сказав: «Я – Антим, беріть мене». Воїни були зворушені гостинністю старця, порадившись між собою, сказали йому: «Антиме, ми повернемося назад і скажемо, що не знайшли тебе, а ти в цей час втікай звідси». На що єпископ відповів: «Ціле своє життя я вчив людей, щоб вони були правдомовні, і чи повинен я на старості літ вводити вас у гріхи! Будь-яка брехня – це страшний гріх, а тим більше брехня своєму імператору, тому виконуйте те, що від вас вимагається». Воїни повели Антима в Нікомедію. Під час своєї мандрівки єпископ вчив їх правд віри, а приклад старця та його слова так зворушили серця воїнів, що вони просили, щоб він їх хрестив. І коли вони підійшли до річки. То всі воїни прийняли Святе Хрещення.

Якщо ми запитаємо себе, який сьогодні найбільший гріх, то відповідь, напевне, буде: брехня і лицемірство. Як вода, що в часі потопу, покриває землю, проникає в найменші її щілини, наповнює собою кожну яму і борозну, поступово перетворюючи землю в болото, в трясовину, яка затягує людину, так і брехня наповнює наше життя. Цей гріх став щоденним в нашому житті; його ми перестали помічати, сморід цього гріха ми перестали відчувати; а багато хто брехню вважає мудрістю. Говорять, що легше людині врятуватися від вогню, ніж від води: бо вогонь можна погасити, можна втекти із палаючої будівлі, але, коли розливаються ріки, то людині немає куди втікати. А брехня і лицемірство в наш час чимось нагадують потоки бруду, які розлилися по всій землі. Якщо ми уважно, хоч би протягом одного дня прослідкуємо за собою, то побачимо скільки брехні і лицемірства ми можемо проявити за цей день.

Раніше слово «артист», «актор» звучало як докір. А в наш час слово «артист» говорять тоді, коли хочуть когось похвалити, коли хочуть показати, що ця людина є майстром своєї справи. А це все тому, що ми перетворилися на артистів в брехні і лицемір’ї. Ми самі звикли на обличчі носити своєрідну маску.

Якщо нам потрібна якась людина, то як ми до неї відносимося? Дивимося на неї ласкаво, розпитуємо про життя, запитуємо, коли в нього день народження і так далі. А, якщо зустрінеться нам якась людина, яка хоче в нас щось попросити, то ми стараємося пройти, ніби пробігти повз ту людину, а коли це нам не вдається, то ми дивимося на цю особу, як на свого ворога. Чому так воно є? Тому що ми забули, ким є людина. А людина є образ і подоба Божа. Ми втратили повагу до людей, ми дивимося на нашого ближнього як на звичайну річ. І тому панує між людьми таке відчуження, навіть між найближчими. Найстрашніша «хвороба» нашого часу – це холодність один до одного, відчуження один від одного. Людина ніби бореться проти всіх і всі проти неї; і тут, як на війні, необхідна хитрість та маскування, так і в нашому житті – брехня і лицемірство. І брехня висушує людське серце, поступово перетворюючи його на камінь, робить його нездатним до нічого духовного. І тоді ми носимо серце в своїх грудях, як мерця у гробі. І це серце не може любити нікого.

Ми розучилися говорити правду, а найстрашніше те, що ми цього не помічаємо. Для того, щоб людина стала істинно віруючою, вона повинна навчитися говорити правду. Як людина після паралічу, докладаючи невимовних зусиль, робить найменший порух свого тіла, так само і нам, як після духовного паралічу потрібно із болем і стражданням, з примусом вчити себе говорити правду.

Слово відрізняє людину від інших живих істот на землі. У Святих Отців людина часто називається «істотою словесною». Словом ми спілкуємося із Богом, в слові велика гідність і велика перевага людини над іншими істотами. А виходить так, що інколи безсловесні, тобто тварини стоять вище за людину, тому що у них немає брехні, а у нас є. Господь дав нам слово ми осквернили його. Господь дав нам слово для молитви, для спілкування один із одним, дав нам слово як меч проти сатани, а ми перетворили його на меч проти себе.

Ми повинні пам’ятати, що кожне наше слово не зникає безслідно, воно залишається. Ад не тільки чекає нас за гробом, ад не тільки там, де терплять грішники; але і тут є сила аду, ад є на землі – це є страшне невидиме царство зла. Кожна брехня, кожне брехливе і лицемірне слово не зникає в повітрі, як нам здається – безслідно, але воно зберігається ніби в невидимій скарбниці в цьому страшного царстві зла. І наші гріхи, і наша брехня, збираючись, перетворюється в якусь руйнівну сатанинську силу, яка потім проявляється на землі у вигляді страшних катастроф і випробувань, а ми не розуміємо звідки вони на нас приходять.

Тож, пам’ятаймо, про те велике значення і про велику силу, яке має людське слово. Через слово людина може підняти свій розум над землею, через слово людина може в молитві наблизитися до Бога, але через слово людина може служити і демону, і тому то кожне брехливе і лицемірне слово невидимо розширює це страшне царство гріха і зла.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *