Про молитву святого Єфрема Сирійського

Під час Великого посту, щодня, крім суботи та неділі, читаємо молитву: «Господи і Владико життя мого». Молитва ця написана, за переказами, в IV столітті в Сирії подвижником Мар-Афремом, або, як ми звикли його називати, Єфремом Сирійським. Він був поетом, богословом, монахом, одним із славних синів Сирійської Церкви і увійшов у світову літературу як знаменитий письменник. Слова молитви, доволі точно передані віршами Олександра Сергійовича [Пушкіна], в перекладі із сирійської мови на церковнослов’янську звучать: «Господи і Владико життя мого», тобто: Владика життя мого, Той, хто дав мені життя, Той, хто є центром і осередком мого життя.

«Духа… недбайливості… віджени від мене», тобто духа ліні, яка, за старовинною приказкою, – є матір’ю всіх гріхів. Невинна начебто річ – лінь, – втім вона породжує багато темного, чорного.

Униніє. Християнство – радісне вчення, і той, хто піддається унинію, млявості – відходить від нього. Преподобний Серафим Саровський, великий російський святий початку XIX століття, говорив: «Ми не можемо ставати на шлях унинія, бо Христос усіх нас спас».

Владолюбство. Воно притаманне кожному, не думайте, що такі речі, як культ особи, є тільки в політиці: культ може бути і в родині, і в будь-якому малому товаристві. Кожна людина має в собі зерна цих прагнень: приборкати волю іншого, задушити її, підпорядкувати собі.

Пустослів’я. Я роблю виняток для дітей: діти мають право багато говорити, але до 15-16 років. Теревенячи, вони вчаться спілкуванню, тренують свою мову, але коли цим «дітям» уже більше двадцяти, а іноді поза сорок… це означає: бути нещадним до свого життя. Подумайте (будьмо чесними перед собою): скільки нам усім залишилось жити? Зовсім небагато. Тому, повторюю, ми повинні цінувати життя, любити дар, отри-маний від Бога, і пам’ятати, що у вічність ми візьмемо тільки те, що буде в нашому серці. А пустослів’я, балаканина – це страшні сло¬ва, вони означають вбивати час.

Далі в молитві сказано: «Дух же доброчесності і смиренномудрія, терпіння й любові даруй мені, недостойному рабові Твоєму».

Доброчесність (ціломудреність) – це чистота відносин зі світом і людьми, цілісність душі, без роздвоєності, без влади пристрастей над тобою.

Смиренномудріє – означає смиренний духом. Тут смиренність – це реальна оцінка власної вартості на тлі вічності. Не роздувай себе, як жаба в байці Крилова, – вона ж луснула. Не роздувай, а знай собі ціну. Мудрість скромності – надзвичайна, вона прекрасна. Мудрість скромності – це не приниження гордості, вона є ознакою здорової душі. Ось вам приклад. Якщо людина не стоїть у правді перед своїми обмеженими можливостями, а піддається гордині і вивищує себе, то ще кілька кроків уперед – і вже манія величі. Манія величі – це патологічний стан, гординя. Якщо якийсь пересічний громадянин проголосить, що він голова Кабінету міністрів або Наполеон, його покладуть у психіатричну лікарню, а той, хто не робить подібних заяв, він не в лікарні, хоч і цілком здоровим його не назвеш, оскільки він відчуває свою вищість над іншими.

Терпіння і любов. Що таке терпіння? Формулюю коротко, щоб ви запам’ятали. Терпіння – це зовсім не стан худоби, що все терпить. Це не приниження людини – зовсім ні. Це в жодному разі не компроміс зі злом. Терпіння – це вміння зберігати незворушність духу в обставинах, що пере-шкоджають цій незворушності. Терпіння – це вміння йти до мети, не раз зустрічаючи розмаїті перешкоди на своєму шляху. Терпіння – це вміння зберігати радісний дух, навіть у стані смутку. Терпіння є перемогою і подоланням, воно є певною формою мужності – ось що означає справжнє терпіння.

І, нарешті, любов. Любов – це найвище щастя людини, це здатність нашої душі бути відкритою, іманентною, як кажуть філософи, внутрішньо відкритою для іншої людини. їдучи в метро на ескалаторі, перевірте себе, здатні ви любити чи ні. Якщо вам неприємно дивитися на фізіономії тих, що їдуть по інший бік, – це чітка ознака того, що всі пори вашої душі забиті, а почуття любові у вас перебуває в ембріональному стані.

Але сила Христової благодаті спроможна змінити чоловіка так, що він сприйматиме людей зовсім інакше, що першою його реакцією буде доброзичливість, що він відразу бачитиме гарне – в гарній жінці чи мужчині, одухотворене – навіть там, де інші не помічають; а бачачи страждання інших, він відчуватиме співчуття, буде відкритим. Ось така людина завжди щаслива, адже вона перебуває в єдності з людьми, вона живе любов’ю.

І в кінці молитви сказано: «Так, Господи Царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь». Це вам зрозуміло. Велике зцілення від засудження – це вміння критикувати самого себе. Часто ми надзвичайно уважні, я б сказав, спостережливі, і я б ще сказав – психологічно витончені, коли йдеться про гріхи сусіда, про гріхи іншої людини. Тут ми проявляємо максимальне знання всіх моральних заповідей і всіх тонкощів. Але ми виступаємо тут у ролі суворого судді, не маючи на це права, бо часом ті гріхи, за які ми осуджуємо інших людей, притаманні і нам самим. Ви мене запитаєте: а може, це примиренство, компроміс зі злом? У жодному разі і ніколи. Ми завжди повинні називати зло своїм іменем. Але людині, що впала в цей гріх, треба співчувати. Ось суть молитви, яку під час Великого посту читаємо щодня, із доземними поклонами.

протопресвітер
Олександр Мень
З лекції «Великий піст»,
прочитаної 1 квітня 1989року
в клубі «Червона Пресня»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.