Роздуми дорогою до Різдва
Наступним уривком, над яким ми будемо роздумувати, це уривок пророцтва пророка Михея (Мих. 4:6-7; 5:2-4), і це третя паремія, котру читається по наших церквах напередодні Різдва. Саме Михею належать слова: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі; його походження із давніх-давен, з днів споконвічних» (Мих 5:1).
Ці слова, як і пророцтво про Еммануїла, наводить євангелист Матей в розповіді про Різдво Ісуса. Пророк Михей, зазвичай, ховається в тіні свого великого сучасника пророка Ісаї. Та й їхні пророцтва співзвучні між собою. Якщо Ісая був священиком Єрусалимського Храму, то Михей, судячи з усього, був чоловіком простим та незнатним. Від того його критика багачів набували надзвичайної гостроти.
Вифлеєм – одне із найдревніших міст, котре було батьківщиною Давида, знаходилося на південь від Єрусалиму. Вифлеєм, із його малою кількістю населення, був незначним, і саме в цьому місті належало народитись Спасителю Месії. Його очікували не просто, як царя, що буде царювати над своїм народом, але як Ізбавителя, котрий об’єднає тих, хто мріє не про земне царство, але тих, хто здатен побачити в ньому посланця Божого.
Господь розпочинає справу спасіння не з Єрусалиму, але звідти звідки походив цар Давид. Про народження Спасителя пророк говорив за 700 років до цієї події, щоб люди жили цією надією.
За свою невірність Богові цей народ буде розкиданий по всьому світу, як вітер розкидає поламані гілки, але в кінці Господь змилосердиться над ними, якщо, звичайно, народ покається, і тоді Бог збереже остаток вірних. Але це відноситься не тільки до юдеїв, а до всіх, хто повірить. Віра у Христа дає права вибраного народу всім, хто повірить. Тому немає нічого дивного, що говориться про новий Ізраїль, тобто про Церкву Христову.
«…я зберу кульгавих і прогнаних далеко позбираю, і тих, що я був зажурив. З кульгавих я зроблю останок, а з порозкиданих далеко – народ могутній. І Господь буде над ними царювати на горі Сіоні віднині і повіки» (Мих. 4:6-7). Уповні ця обіцянка сповниться після народження Ісуса Христа. А потім Господь буде царювати над ними на горі Сіоні навіки віків. У цих словах відкривається майбутнє уже Нового Ізраїлю, тобто Новозавітної Церкви, котра буде йому вірна і Господь буде царювати над нею навіть тоді, коли наступить кінець світу.
У цьому читанні ми чуємо, що Месія народиться у Вифлеємі, тому не дивно, що цар Ірод Великий прикликує книжників та питається, де має народитись Спаситель, і книжники цитують саме це пророцтво Михея: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі; його походження із давніх-давен, з днів споконвічних» (Мих 5:1).
Тут відчувається той акцент, що народжується Сам Бог. Спаситель прийде не у царські палати, не як сильний цього світу, але як раб, котрий народжується на околиці міста у яслах. У Богослов’ю це називається терміном кенозіс, тобто умаління Бога, Котрий приймає на Себе всі людські немощі та проблеми. Цим умалінням Він перемагає смерть.
Фото, ілюстративне:mskathrynne із сайту Pixabay